Еліксир бадьорості

01.10.2013
Еліксир бадьорості

Михайло Косило (другий праворуч) із переможцями шкільних туристичних змагань.

Якби Михайло Косило більше нічого не зробив, крім того, що вберіг від настирливої приватизації споруди дитячих туристичних баз у Ворохті, Яблуниці та Яремче, його ім’я рано чи пізно потрапило б до літопису прикарпатської педагогіки. Справді ж бо, на ці будівлі й довколишню землю в престижних курортних місцевостях зазіхали люди з солідними капіталами і дуже тісними зв’язками з владою. Йому пропонували золоті гори, лиш би посунув паркан на кілька метрів углиб території однієї з турбаз. Прямим текстом попереджали про службові неприємності, якщо не погодиться пристати на запропоновані умови з власної доброї волі. Не піддався. За те, що встояв перед натиском приватизаторів і пропонованим ними набором спокус, удячний Всевишньому й батькам, давно покійним, які навчили жити по совісті. Тепер не соромно ні перед їхньою світлою пам’яттю, ні перед колегами, дітьми та внуками.

«У нас що не дитина, то — перлина»

Історія з турбазами, що, зрештою, мала щасливий, передусім для дітлахів, кінець, — лише штрих до портрета директора Івано–Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Нещодавно один із відомих прикарпатських науковців захоплено розповідав авторові цих рядків про неординарного чоловіка Михайла Косила. «На моєму довгому житейському шляху, — зізнався історик, — стрічалося чимало обдарованих людей, але й з–поміж них Михайло Юрійович — унікум. Диву даєшся, як він устигає зробити все до ладу не тільки на роботі, а й на громадських посадах — голови обласної спілки краєзнавців та обласної федерації спортивного туризму, члена Комітету з Державної премії України в галузі освіти. Він ініціював та домігся заснування двох вагомих обласних премій — педагогічної імені Івана Косика та краєзнавчої імені Володимира Полєка, редагує популярний краєзнавчий журнал, пише цікаві статті й книги. Можна було б заслужено почивати на лаврах, а він у поважному віці — можете уявити? — вступає до аспірантури. Мушу, пояснює, ще прислужитися науці позашкільного виховання».

Згодом вдалося дізнатися, що пан Михайло не тільки вберіг від «перепрофілювання» дитячі турбази, збудовані в радянські часи, а й реконструював та відкрив кілька нових. Очолюваний ним Центр туризму і краєзнавства віддавна перебуває на лідируючих позиціях у загальнонаціональному рейтингу. Підсумки минулого року засвідчили, що за відсотком охоплення дітей позашкільною освітою туристично–краєзнавчого спрямування іванофранківцям немає рівних в Україні, а гуртківців у них більше, ніж навіть у Києві, на Донеччині й Дніпропетровщині, де населення в кілька разів перевищує кількість мешканців Прикарпаття.

На моє запитання, чи не обплутало його чиновницьке «павутиння» за майже тридцять років керування Центром туризму й краєзнавства, пан Михайло з посмішкою відповів: «Я ніколи не вважав себе чиновником класичного зразка. У юнацькі роки мріяв стати військовим льотчиком і серйозно готувався здійснити цю мрію, проте Господь розпорядився моєю долею так, що став педагогом. І жодним чином про це не шкодую. До того ж упродовж тривалого перебування на посаді виробив для себе певні правила, що вберігають від рутини. Мені цікаво працювати з юними земляками. Вони в нас дуже талановиті: що не дитина, то — перлина. Звісно, таланту потрібні умови для розвитку, про що ми найперше й дбаємо, зокрема створили обласну програму «Наші діти». Завдяки їй охочі не тільки мають змогу реалізувати свої здібності в туризмі та краєзнавстві, а й через спеціальні програми місцевого телебачення заохочують до цієї справи своїх ровесників».

У гори — до глибокої старості

— Мандри, особливо високогірними стежками, — цікаві й корисні випробування для школярів, а краєзнавство, мабуть, інтелектуальний до них додаток?

— Ми практикуємо різні види туризму — оздоровчий, екскурсійний, дослідницько–пошуковий, тобто краєзнавчий, та спортивний. Походи у спортивному туризмі мають різні ступені складності. Приміром, похід першої категорії триває 10 днів. Діти не лише пішки долають маршрут протяжністю близько 130 кілометрів, а ще й змагаються при подоланні перешкод, підкоренні висот тощо. На завершення судді підбивають підсумки всіх етапів і нагороджують переможців. Це спортивна складова мандрівки, але в ній, крім фізичного гарту, неодмінно має бути захоплюючий краєзнавчий аспект. Ми так плануємо походи, аби, вирушаючи в дорогу, учасники ретельно вивчили історичні, природні, етнографічні та інші особливості регіону, яким пролягатиме маршрут.

Ще в нас культивують водний, лижний, велотуризм. Від старту до фінішу ведуть детальний літопис походу з елементами краєзнавства. Таким чином школярі гартуються фізично, отримують нові знання і крок за кроком наближаються до того моменту, коли поняття «патріотизм» стає для них близьким і зрозумілим.

— За еталон сучасному молодому поколінню часто слугує гламурне життя співаків, кіноакторів та інших знаменитостей, котрі фривольно засмагають на тропічних пляжах, відпочивають в елітних нічних клубах. Виснажливі мандрівники з важкими наплічниками, ночівля в не надто комфортних наметах — ця романтика покоління, яке вже досягнуло пенсійного віку, напевне, не надто захоплює дітей ХХІ століття.

— Блага сучасного життя багатьох справді спонукають до комфортних лінощів, які, м’яко кажучи, не додають здоров’я і не сприяють довголіттю. Як один з орієнтирів тривалого й активного життя я наводжу приклад Рафаїла Йосиповича Віленкіна, прикарпатського ветерана спортивного туризму, який до глибокої старості ходив у гори. Так ось, напередодні свого 90–річчя він зателефонував мені й попросив сприяння в організації походу на Говерлу, аби на її вершині відсвяткувати свій ювілей. Звісно, я допоміг, чим міг, і навіть запропонував супровід лікаря. «Навіщо мені твій лікар?» — щиро здивувався Рафаїл Йосипович. І він таки підкорив із дружиною дві вершини Чорногірського хребта — Говерлу і Петрос (висота обох — понад 2 тисячі метрів над рівнем моря), де провів три доби, ночуючи в наметі. Нині йому 97 років, вiн пережив інсульт, але не втрачає силу духу. Отже, якщо людина дотримується основ здорового способу життя, відзначається стабільною фізичною активністю, то в будь–якому віці почувається впевнено. Про це я зазвичай наголошую і в розмовах зі своїми юними колегами, вихованцями наших гуртків.

Екстрим? Будь ласка!

— А як з особистим прикладом директора? Ви часто буваєте на лоні природи?

— Дуже люблю походи, особливо водні, але бажання брати в них участь не завжди збiгається з моїми можливостями. Так склалися обставини, що мушу підтримувати життєдіяльність батьківського сільського обійстя. Хата і сад, де кожне деревце щеплене руками батька, потребують постійного догляду, тож у вихідні стараюся бути там. Сусіди кажуть, що, якби мої мама і тато встали, то потішилися б, як добре виглядає їхня садиба.

Ландшафти з перепадами висот у моєму рідному Заріччі, розташованому неподалік Яремче, також додають динамізму. Крім роботи по домашньо­му господарству, на городі та сінокосі, ми з дружиною до пізньої осені збираємо в довколишніх лісах гриби і ягоди. Словом, у Заріччі гріх скаржитися на брак фізичних навантажень.

— Екстремальні випробування для себе не влаштовуєте?

— Чому ні. Якось у 2009–му відомий політик Анатолій Матвієнко захотів здійснити сплав Чорним Черемошем від його витоків до злиття з Білим Черемошем. Я знав, що Анатолій Сергійович — чоловік дужий і витривалий, позаяк щодня по дві години завзято займається фізичними вправами. Та вода в гірських річках тоді піднялася до критичного рівня, і я попередив його про серйозні ризики водної мандрівки. Але він не захотів змінювати плани. Коли вже їхали вздовж бурхливої річки до її верхів’їв, то в очах Анатолія я вже не помітив такої непохитної впевненості. Але відступати було нікуди. Майже цілий день на катамарані–четвірці ми боролися з грізною стихією Чорного Черемошу, поки не дісталися райцентру Верховина. Лише тоді Анатолій показав мені криваві мозолі на свої долонях. Це був архіекстрім.

— Льотчиком ви не стали, а чи повною мірою реалізували себе в педагогіці?

— Як на мене, кожен може вважати, що реалізував себе повністю, лише тоді, коли став справж­ньою людиною за власними оцінками і сприйняттям оточення. І не обов’язково бути видатним ученим, знаним мандрівником чи ще кимось відомим. Наскільки я став такою людиною, не знаю. Напевне, ще перебуваю в процесі становлення. Маю чимало задумів і намагаюся не потонути в круговерті буденних справ. Багато речей iз часом відкриваю для себе заново. І мені цікаво жити.

ДОСЬЄ «УМ»

Михайло Косило

Народився 4 вересня 1955 року в селі Заріччя Яремчанського (нині — Надвірнянського) району Івано–Франківської області. Має дві вищі освіти, здобуті в Івано–Франківському державному педінституті й Тернопільській академії народного господарства.

Працював учителем фізики та на виборних посадах у молодіжних організаціях. Із 1984 року — директор Івано–Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Досліджує проблематику дитячо–юнацького туризму і краєзнавства в Україні. Автор понад 40 книг i наукових публікацій у фахових виданнях. Засновник i шеф–редактор регіонального науково–методичного альманаху «Краєзнавець Прикарпаття» і «Бібліотеки журналу «Краєзнавець Прикарпаття».

Заслужений працівник освіти України, Почесний працівник туризму України.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>