Вік волі не бачити i закордонного паспорта

      Ця історія, власне, розпадається на два сюжети. Перший із них торкається нового бізнесу Міністерства внутрішніх справ — видачі довідок про несудимість. Віднедавна такі довідки є необхідною умовою для отримання закордонного паспорта. Мені доводилось читати про одного відчайдуха, який через суд довів, що вимога відносно довідки про несудимість є незаконною. Бо жодним нормативним документом, який був би дотичним до видачі закордонного паспорта, її обов'язковість не регламентована. Щоправда, чоловік, про якого йдеться, судився зі своїм відділом віз і реєстрацій десь близько року.

      Той же, хто поспішає, мусить грати «по правилах», нав'язаних правоохоронцями. У районних управліннях МВС вам випишуть «несудимість» за 20 гривень, якщо ви згодні чекати 20 днів. Або ж візьмуть із вас 30 гривень і «скостять» термін очікування рівно вдвічі. Це якщо йти шляхом офіційним і проплачувати вартість довідки через ощадкасу. А якщо підморгнути дівчаткам, що опікуються такими довідками, вони залюбки напишуть вам номер телефону Івана Івановича чи Петра Петровича, здатного впоратися з оформленням потрібного вам папірця вже до вечора. Правда, у цьому випадку ваш гаманець схудне гривень на 150—200...

      На цьому перший сюжет можна закруглити. І почати другий. З 2001 року «Україна молода» почала відслідковувати перипетії долі Леоніда Ковальчука — активіста виборів голови міста Василькiв, що відбувалися у 2000 році. Невдовзі після цих виборів, як пам'ятає наш читач, Ковальчука, члена Українського народного руху, було незаконно засуджено за зберігання вогнепальної зброї. Ця зброя, як вiн переконаний, була підкинута йому як «привіт» від політичних опонентів — подружжя місцевих «владик» — Анатолія і Тетяни Засух, чиї махінації він розвінчував під час виборів міського голови. 10 січня 2002 року Верховний Суд України скасував усі рішення по його справі, позбавивши його, таким чином, необхідності відбувати 3,5-річний термін ув'язнення як покарання за злочин, якого Ковальчук не скоював. А ще згодом Леонід Ковальчук виграв навіть позов до міліції Василькова, міжрайонної прокуратури, прокуратури Київської області, київського обласного Апеляційного суду та Державного казначейства України, за яким він вимагав компенсувати йому завдані моральні збитки. Хепі-енд?

      Нічого подібного. Виявилося, що і по цей день Леонід Ковальчук має велику проблему. Слухаючи про неї, я не знала, чи сміятися мені, чи співчувати. Бо Леонід Ковальчук, що стояв переді мною в редакції «України молодої», одночасно знаходився і... у Кременчуцькій виправно-трудовій колонії Полтавської області. Так принаймні випливало з довідки про несудимість (або в даному разі — про судимість), виданій йому 12 липня цього року в Міністерстві внутрішніх справ.

      Попередня історія цієї довідки проста й коротка: Ковальчук вирішив отримати закордонний паспорт. І як уже було зазначено вище, для цього йому, як і будь-якому іншому громадянину України, знадобилася довідка про судимість/несудимість. Отримував він її не без пригод, але коли нарешті взяв до рук, то просто вжахнувся. На першій сторінці все начебто вказано вірно: Ковальчук Леонід Юрійович, 14 лютого 1954 року народження, уродженець села Очітків Вiнницької області, на території України за станом на 12.07.2004 до кримінальної відповідальності притягувався... (Хоча ВСУ скасував його вирок, тож навряд чи слід вважати незаконно засуджену людину такою, що притягувалася до кримінальної відповідальності. Тим більше що справа, сфабрикована проти Ковальчука, була суто політична. І її замовний душок відчула навіть Феміда вищого рівня).

      Але йдеться навіть не про це, а про зворотний бік згаданої довідки, де чорним по білому (ще й чомусь російською мовою) про Ковальчука сказано таке: «Осужден 01.06.2001 (...). Вид наказания — лишение свободы на срок 3 года 6 месяцев. Приговор вступил в законную силу 20.09.2001». А далі і взагалі пішли речі вельми цікаві. Бо, як виявляється, «прибыл» Леонід Ковальчук до місця відбування покарання, яким є «Кременчуцкая ИК Полтавской обл. (№69)». Причому навіть дата його прибуття вказана конкретна — 03.10.2001... І, нарешті, остання графа цієї унікальної довідки: «Данных об освобождении нет». І підпис: заступник начальника Управління інформаційних технологій ГУМВС України в м.Києві О.С.Замислов...

      Ось так, виходить, загулявся на волі Леонід Ковальчук. Тоді як у колонії №69 йому давно виставляють прогули... «Цікава ситуація склалася, — коментує він. — У принципі, до мене може підійти на вулиці будь-який представник наших славних правоохоронних органів та заявити, що я «в бігах». А після цього відправити мене в Кременчуцьку колонію, де я начебто вже і так є... Словом, я, згідно з цією довідкою, і не на волі, і не в тюрмі. Я ніде, і по жоден бік грат я, виходить, існувати не повинен. У колонії мене, звісно, не приймуть. Але й на свободі не приймають, бо закордонний паспорт, приміром, не видають...».

      Так опинився Леонід Ковальчук серед «невиїзних» громадян, як дисидент брежнєвських часів. Що робити далі — ще не придумав. Можливо, вкотре звертатиметься до суду. Бо навряд чи правильним рішенням було б чекати, поки десь у канцеляріях МВС з'являться дані про його «звільнення». Що, як вони ніколи не з'являться? А що, як розруха не в тамтешніх комп'ютерах, а в чиїхось головах?

      І останнє слово. Вибачте за меркантильність, шановні представники МВС України, але за що вам платять бажаючі виїхати за кордон? За довідки, з якими пряма дорога не у Ріо-де-Жанейро, а на зону №69? Як щодо того, аби трохи підтягнути ваш «сервіс»? А ще краще — скасувати його зовсім і не ганьбитися перед світом, де всі судимі й несудимі урівняні в праві на подорож.