Місцевій дерев’яній церкві святої Трійці 90 років.
Народився Богдан у патріотичній сім’ї. Обидві його сестри були зв’язковими. В хату до Сташинських часто приходили повстанці, харчі для яких зносили з усього села. Хлопця завербували, коли спіймали на зовсім невинному правопорушенні — він не заплатив за квиток. Погрожували, що вивезуть батьків на Сибір. Повірити було легко — не одного селянина з Борщовичів уже відправили туди. А потім родина з повідомлення по радіо дізналася, що скоїв Богдан... Одна з сестер зреклася брата, казала, що краще б їх на Сибір вивезли. До кінця життя вони терпіли осуд і селян, і повстанців, і помсту КДБ. Тепер у хаті Сташинських живуть інші люди, а колишніх господарів давно нема на цьому світі.
Правда, в селі жили й інші герої, пам’ять яких місцеві мешканці зворушливо шанують і досі. До прикладу, в 1856 і 1860 роках в селі мешкав відомий львівський художник Артур Гроттгер. У колекції Львівської галереї мистецтв демонструються майстерно виконані Гроттгером три портрети жителів села — двох хлопчиків і молодої жінки. А ще в Борщовичах народився всесвітньо відомий вчений Остап Стасів, який навчався у Львівському таємному університеті, за що був заарештований польським властями. На щастя, йому вдалося втекти з–під варти до Гданська. Пізніше Остап навчався у Берлінському університеті на фізичному відділенні, де слухав лекції Макса Планка і Альберта Ейнштейна. Згодом він став засновником і директором Інституту кристалографізики в Берліні, за його участю у Німеччині вперше було зріджено водень та гелій. За видатні заслуги у розвитку науки для мирних цілей професору Остапу Стасіву було присуджено німецьку національну премію ІІІ класу з науки і технологій.
Про все це місцеві селяни знають, хоч вночі їх розбуди. Патріотизм дітям прищеплюють ще зі школи. А для кращого засвоєння покладають на старшокласників додаткові обов’язки. «Наші школярі iз задоволенням доглядають за місцевими пам’ятками, — розповідає заступник директора з виховної роботи місцевої школи Лариса Колб. — А їх у селі чимало: це могила Січових Стрільців, хрест на честь скасування панщини, межовий хрест, капличка Пресвятої Богородиці, яка була збудована до 50–річчя операції «Вісла», пам’ятник воїнам, які загинули в роки Другої світової війни, хрест на честь Дня Незалежності. За кожним класом закріплений меморіал. Там учні обов’язково перед кожним святом прибирають. Ще жодного разу не довелося нагадувати про їхні обов’язки».
«Пам’ятних знаків у селі менше, ніж старших класів у школі, — пояснює учениця Оленка. — Тому за одним меморіалом закріплено по два класи. Ми доглядаємо могилу січовиків. Перед Великоднем ще й за прибирання хати не бралися, а до могили в першу чергу йдемо. На кожне свято богослужіння, крім церкви, відбувається ще й біля них, тому виглядати меморіали повинні гарно».
Школа в селі відіграє значну роль. Приміщення навчального закладу має дуже достойний вигляд — далеко не кожна міська школа так виглядає. Всюди чисто, до нового навчального року пофарбували стіни і підлогу, на вікнах — дитячі аплікації. В школі встановили нову сантехніку. Тут добре оснащений комп’ютерний клас, де техніки вистачає на всіх учнів. На вчителів же покладене не лише викладання, а й організація сільських свят. «Ось тут ми маємо диски з нашими святами, — продовжує пані Лариса, витягуючи чималеньку стопку дисків. — Це — до Дня Незалежності, це — обжинки, це ми ставили традиційне сільське весілля...»
Цікаво, що в Борщовичах — тільки одна церква і всі місцеві прихожани — греко–католики (це велика рідкість в Галичині). Хоч місцева церква за радянських часів не була закрита, греко–католиків після Львівського собору в 1946 році «переписали» в православ’я. А наприкінці 80–х мешканці Борщовичів послухали свого священика отця Михайла Федоріва і одноголосно стали греко–католиками. Того дня — 31 грудня 1989 року — всі прихожани, вбрані у вишиванки, з хоругвами зібралися біля церкви. І, співаючи духовних пісень, вирушили ходою до хати отця, аби запросити його до церкви відправити богослужіння за греко–католицьким обрядом.
Місцевій дерев’яній церкві святої Трійці цьогоріч виповнилось 90 років. Храм стоїть на горбочку і його бані видно здалеку. Трава навколо — акуратно пострижена, біля головного входу на стіні церкви висить табличка в пам’ять про отця Василя Ощипка. Він постраждав від того, що не захотів переходити в православ’я та підтримував упівців. Його заарештували та відправили в Сибір, де він провів шість років. Зараз діти священика (син — професор Ягеллонського університету) час від часу приїжджають у село, де колись служив їхній батько.
До створення цього дерев’яного храму доклав руку відомий художник Антон Манастириський. Він намалював в церкві три образи — Матері Божої з Ісусом Христом, святого Миколая та святого Йосафата (св. Йосафат Концевич, перший святий греко–католицької церкви). «Старші люди завжди казали, що в нашій церкві повинен був бути образ святого Йосафата, але ми ніяк не могли його знайти, — розповідає «УМ» Ольга Духнич, дружина священика. — А потім з’ясувалось, що в радянські часи, коли церква була православною й образу греко–католицького святого в ній не мало бути, тодішній настоятель знайшов художника, аби той замалював образ. Поверх ікони митець написав образ іншого святого. Але зробив це так, що при реставрації ікону святого Йосафата легко відновили. Зробили це до святкування 20–річчя виходу греко–католицької церкви з підпілля».
У 2009 році до храму привезли з Італії мощі святого Антонія, до якого звертаються, коли хочуть знайти загублене. Коли ж вирішували, де поставити мощі, то святий наче допоміг знайти давно втрачений архів: коли робили нішу для нього біля іконостасу, то зірвали дошку і знайшли у схованці церковний архів з 1923 по 1946 роки. З другого боку іконостасу розташовані мощі святого Папи Римського Пія Х, який очолював католицьку церкву з 1903 по 1914 рік. Він співпрацював iз митрополитом Андреєм Шептицьким і надав більші права греко–католикам.
За кілька кроків від церкви благословляє вірян фігура святої Параскеви. Місце вибрано не випадково, адже саме тут стояла стара сільська церква імені цієї святої. В 1912 році в селі сталася пожежа і церква згоріла. Розгублені селяни змогли врятувати лише ікону святої Параскеви та царські ворота, виготовлені 1860 року. Святу Параскеву селяни вважають своєю покровителькою, навіть закріпили це офіційно: спеціально замовляли в геральдичному товаристві хоругви зі святою, які тепер стоять у сільській раді разом iз гербом села.
А ще в селі довгий час приводили до ладу місцевий костел. Зорганізувати селян до спільної роботи тут зовсім не важко. Так своїми силами громада раніше привела до ладу сільський цвинтар. За радянських часів з костелу зробили музей Будьонного, потім був склад. Тепер місцеві мешканці самотужки його відновлюють. Все літо селяни вивозили звідти сміття, прибирали і «залатували» найбільші діри, зробили стяжку, постелили килими, поставили лавки, висадили квітник. Долучалися до роботи всі по черзі. Був складений список, коли і хто повинен працювати в храмі, а святий отець щонеділі після служби нагадував, хто наступний у списку. Так у костелі вдалося навести мінімальний порядок. У найближчих планах — його реставрація. Поки що тут відкрили катехитичну школу. А влітку для місцевих дітей там уже вдруге проходив християнський дитячий табір «Промінчик».
«Цей табір особливий, адже з дітьми там займаються наші старшокласники і студенти, — розповідає Ольга Духнич. — Організовуючи перший такий табір, ми відправили двох наших старшокласників в Італію, аби вони набралися досвіду, як молодь повинна працювати з дітьми. Річ у тім, що церква співпрацює з нашими друзями в Італії і вони нам багато в чому допомагають. Тож наші старші діти займаються з молодшими. Для діток старшокласники — неабиякий авторитет, їх вони послухають скоріше, ніж дорослого. Я, звичайно, за всім пильную, але «вихователі» в таборі — наша молодь».
Проте не лише місцеву дітвору виховують у такому таборі, а й молодь стає набагато відповідальнішою. «Один хлопчик, який був волонтером у нашому таборі, якось зізнався мені, що тепер не зможе і поганого слова на вулиці сказати, бо його можуть почути менші діти, — з усмішкою розповідає пані Ольга. — Каже: «Вони ж із нас тепер приклад брати будуть».
Уміють у селі й розважатися. При Народному домі функціонують різні гуртки. На свято Злуки центром розваг стає велечезна ватра, яку розпалює молодь. А День Незалежності відзначають козацькими забавами і частуванням кулішем. Приготування козацької страви давно стало своєрідним змаганням найкращих куховарів Борщовичів.
До слова, назва села також має куховарський відтінок. На переконання мешканців, саме на території їхнього села колись стояли величезні казани з борщем. Його готували для робітників, що рубали ліс і заготовляли дрова для будівництва нового поселення. Хоча, за офіційною версією, Борщовичі походять від власного імені Борш, нащадки якого, можливо, і заселили цю територію.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
