На краєчку України

25.09.2013
На краєчку України

Найстаріша жителька селища — вчителька Олександра Овчарова. (автора.)

Тут навколо лише ліс. За лісом — поле, за полем Міус, а далі вже державний кордон та чужа земля. Край українського світу. Спитати у городян шахтарського Сніжного, де в їхньому місті розташовується «Шахта шістнадцята» — далеко не кожен спроможеться відповісти. Але таке селище існує, переборює, як може, труднощі «покращеного» життя, сподівається на майбутнє. Хоч мешканців там залишилось — по хорошому не вистачило б на один під’їзд міської багатоповерхівки.

А кривими вулицями ще гуля з гармонню п’яний Мішка–інвалід...

Розповідають, що коли на початку минулого століття в тамтешніх краях заходилися прокладати залізницю, якийсь скоробагатько на прізвище Ерастов запізнився з купівлею вигідної дільниці поруч із рейками. Але хтось порадив йому взяти шмат сусіднього байрачного лісу: мов­ляв, заклавши вугільну копальню серед яру, вигадаєте, натомість, на глибині шахтних стволів. Так і виникла дореволюційна «Ерастівська колонія».

Вугілля тут виявилося дійсно відмінне. Навантажені металеві вагонетки тягала наверх, до залізничної станції, канатна дорога довжиною в кілометр. А внизу, в байраку, навколо шахтних будівель розросталися благенькі вулички робітничих бараків та землянок.

Підприємство благополучно проіснувало майже до Другої світової, хіба що перейменоване новою владою на безлику «шахту №16». Потому копальню прикрили, канатну «відкатку» демонтували, а люди та селище залишились.

Вiдтодi «Шахта шістнадцята» невблаганно втрачала і статус, і людський потенціал. Молодь подавалася «з того клятого лісу» шукати щастя по світах. Спустілі будинки потроху розбирали на будматеріали. Одного «чудового» дня закрилася єдина в селищі продовольча крамниця. Ще якийсь час товари першої необхідності привозили кінною бричкою раз на тиждень до вцілілого «червоного куточка». Потім і того не стало.

Старожилка селища, вчителька–пенсіонерка Олександра Овчарова, каже, що пам’ятає часи, коли звідси щодня до шкіл вирушало до сотні дітлахів (правда, з урахуванням післявоєнного дитбудинку). А зараз малеча з’являється на «Шахті шістнадцятій» хіба що по вихідних, у короткі гостини до баби з дідом. Яке вже тут майбутнє.

Окрема історія — як на «Шістнадцятій» знімали кіно. Хтось розповів столичним режисерам, що є на Донбасі такий архаїчний куточок, де збереглися столітні бараки–«вулики», розгороджені фанерними листами на десятки міні–квартир. Де галасливі хазяйки ділять мотузки між старими абрикосами, щоб першою розвісити випране шмаття, а кривими вулицями ще гуля з гармонню п’яний Мішка–інвалід, більше схожий навіть не на понівеченого в шахті забійника, а на пірата з «Острова скарбів».

Словом, наїхали, навезли своїх студійних пересувних гримерних, електрогенераторів, яскравих юпітерів. Кричали, сварились «по–творчому», знімали безкінечні дублі, запрошуючи до масовок місцевих мешканців. Увечері шукали по хатах самогонку, мабуть, для екзотики. По кількох літніх сезонах щезли назавжди, вичерпавши натуру. Десь по київських кіноархівах та колишня «Шахта шістнадцята» залишилась — із картинними махновцями, першими шахтарями та їхніми нащадками–стахановцями, що вийшли в донецький степ...

Без води і перспектив

Інша історія, набагато приземленіша, як на початку 90–х нова сніжнянська еліта вирішила зробити з колишньої копальні свою дачну зону. Нічого хорошого з того не вийшло: земля в глибокому байраку виявилася неродючою — суцільна глина. До того ж — лісова дорога, якою з листопада по квітень краще їздити трактором. А ще водопровід, що навіть у найкращому варіанті працює кілька годин на тиждень, згідно із загальноміським графіком.

Ну ось, дійшли ми до води. Кілька років тому на «Шахті шістнадцятій» трапилося велике нещастя — плановий ремонт водогінної мережі. Тепер уже, мабуть, ніхто не скаже, чому тодішнє начальство передало вигідне замов­лення бригаді шабашників аж із Вірменії. Зараз на селищі розповідають, що коли приїжджі ще поралися, ведучи нову пластикову трубу через ліс, місцевий «спеціаліст по техніці» дядько Валентин Виноградов мав великий сумнів, мовляв, якось занадто швидко просуваються. Побоювання виявилися не марними: коли шабаї щезли з грошима, виявилося, що нову трубу вони прикопали для годиться, «на два штики».

Відтоді на «Шахті шістнадцятій» кожна зима перетворюється на неабияке випробування. Перемерзлий водопровід не працює кілька місяців поспіль. Воду сюди «офіційно» за зиму привозять лічені рази, пожежною машиною чи в пластикових каністрах, із розрахунку по три на сім’ю. Нечисленні мешканці селища дають тоді собі раду, як можуть: топлять сніг, возять тачками відра з дорогоцінною вологою за кілька кілометрів. Дехто пише скарги. Та як резюмує селищний шукач правди Олександр Зінов, «ми в країні остаточно крайні і до влади навряд чи докричимося зі своєї ями».

Добре, що спільні негаразди поєднали мешканців «Шахти шістнадцятої» в таку собі неформальну родину. Спільну пошту, газети та листи, яку поштарка залишає в магазинчику на краю лісу, забирає той, чия черга сьогодні йти по хліб. Гуртом тут отримують пенсії, і на вибори їздять разом, не дуже, правда, вже й сподіваючись на зміни у кращий бік. «Шістнадцята» розраховує на власні сили (хоч їх небагато) — так воно, кажуть тут, надійніше виходить.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>