Труднощі перекладу

Історія українського перекладу засвідчує беззаперечні здобутки та свідчить про яскраві віхи. Навіть у радянські часи всупереч тогочасній ідеології — як форма естетичного протистояння — з’явилося ґроно потужних перекладачів: Микола Хомичевський (Борис Тен), Григорій Кочур, Микола Лукаш, Євген Попович, Анатоль Перепадя та ін. Ці українські тлумачі, за якими в часи незалежності закріпиться назва «велети українського духу», зробили величезний внесок у розвиток та утвердження української культури, сприяючи функціонуванню української мови. Часом саме їхні переклади ставали тим осердям, навколо якого об’єднувалися українські інтелектуали та поряд із яким вібрували різні продуктивні мистецькі енергії.

Проте, маючи такі потужні з’яви, українське перекладацтво після 1991 року опиняється в доволі складній ситуації. Після розпаду Радянського Союзу Україна, що цілком зрозуміло, не була готова до переходу на ринкові моделі подальшого розвитку; негативні пострадянські явища позначилися й на культурних тенденціях, зокрема і в царині перекладу. Цю галузь потрібно було починати з нуля, бо схеми роботи в ній, сформовані в радянський період, уже не мали успіху й не відповідали новим викликам світового ринку. Занепад видавництва «Дніпро», одного з лідерів у царині перекладної літератури в радянський час, — яскравий приклад нових форм функціонування галузі, до яких не змогли адаптуватися радянські видавничі гіганти.

Дослідження «Переклади літератури з іноземних мов українською мовою» Костянтина Родика (здійснене в рамках проекту Book Platform), безсумнівно, можна назвати фундаментальним проектом, який заповнює прогалини в історії розвитку нового українського книговидання, панорамно й системно візуалізує етапи розвитку видавничої справи нашої держави від 1991 року. Дослідження має значний евристичний потенціал (скажімо, в тих розділах, де автор говорить про перший український лонґселер — переклад з англійської мови праці «Україна: історія» професора історії та політології Йоркського університету (Канада) Ореста Субтельного; або цікаві спостереження про 1993 р., коли єдиний раз за всю історію новітнього українського книговидання кількість перекладів із французької мови перевищила кількість перекладів з англійської; або про не досліджувану раніше другу хвилю російськомовних перекладів упродовж 1993—2000 рр. як причину стагнації україномовної перекладацької справи) і є актуальним для подальшого розвитку видавничої справи в Україні.

Дослідження К. Родика пропонує перший системний огляд ринку українських перекладів, в основі якого — принцип наукової точності та математичної достовірності представлених узагальнень. Робота статистично фіксує проблеми, що накопичилися за двадцятиріччя, а тому становить особливу цінність для нинішньої української державної політики в галузі книгодрукування (наприклад, рекомендації автора щодо адміністративного обмеження надмірного російського книжкового імпорту шляхом митних квот і тарифів, як це практикується в інших галузях економіки). Окремі положення цієї наукової праці мають бути розглянуті фахівцями з державного управління та обов’язково втілені на практиці.

На жаль, після 1991 р. в Україні утворилася проблема з реєструванням видавничої продукції, пов’язана як із нестачею фахівців у цій галузі, так і з нерозробленістю нових критеріїв, які б відповідали сучасним умовам книгодрукування. Як зауважує К. Родик, «укладання національної бібліографії доручено урядом Книжковій палаті України. Проте, виконання державного завдання ця установа проводить на рівні примітивного обліку надісланих видавцями примірників. Але не всі видавництва надсилають свою продукцію і далеко не кожну надруковану книжку: за оцінкою Української асоціації книговидавців та продавців книжок, сьогодні до Книжкової палати України не доходить від 10 до 15 відсотків контрольних примірників». З огляду на ці фактори неможливо побачити цілісної картини функціонування ринку перекладів у нашій країні. Відтак головна проблема вивчення перекладів з іноземних мов на українську — відсутність повного реєстру видань в Україні. В радянські часи подібні переліки готувалися щороку науковими бібліотеками, а також списки виданих перекладів українською мовою щорічно друкувалися в 11—12–х номерах журналу світової літератури «Всесвіт».

Важливий аспект, який у дослідженні детально аналізує К. Родик, — форми ґрантової підтримки для українських видавців. Подібна практика є загальноприйнятою у світі (діяльність таких інституцій, як Британська рада, Ґете–Інститут, Польський Інститут, Інститут Сервантеса тощо). Перекладна галузь, на відміну від інших царин книговиробництва, потребує значних інвестицій, пов’язаних із оплатою копірайту та виплатою роялті іноземному автору чи власнику авторського права, з оплатою роботи перекладача тощо, що призводить до збільшення собівартості одиниці перекладеного товару. В 1990–ті рр. у світі особливого розвитку набувають механізми захисту авторського права. Ці нові вимоги потрібно було враховувати видавництвам, але українська видавнича галузь через украй несприятливу економічну ситуацію не могла одразу прийняти міжнародного формату роботи цієї ґлобалізованої перекладацької індустрії. Не випадково Міжнародний фонд «Відродження», що започаткував ґрантові проекти для перекладів, на перше десятиріччя Незалежності стає своєрідною Меккою для українських інтелектуалів (письменників, науковців, видавців). Співпраця з цією інституцією була своєрідним інтелектуальним обов’язком і знаком якості. «Практично всі переклади українською мовою світової гуманітаристики (філософія, психологія, соціологія, політологія, культурологія), що виходили до кінця 2000–х, з’явилися завдяки іноземним ґрантам», — підсумовує К. Родик. Дослідник зазначає, що першими на ринок перекладів «без підтримки іноземних ґрантів виходять видавці літератури для дітей та юнацтва («А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА», «Видавництво Старого лева», «Махаон–Україна», «Теза»). У секторі перекладної художньої літератури розпочинає програму самостійних перекладів «Фоліо» і — з 2006–го — «Клуб сімейного дозвілля».

У роботі К. Родика весь матеріал перекладної літератури розподілено за історичним принципом на п’ять етапів: 1) кінець 1980–х—1992 роки, 2) 1993—1994 роки, 3) 1995—2001 роки, 4) 2002—2012 роки, 5) останнє десятиліття. Окремо автор наголошує на особливому підетапі, названому другою хвилею російськомовних перекладів (1993—2000 рр.). Така слушна класифікація детермінована особливостями суспільно–економічного розвитку України і концентрує увагу на ключових проблемних вузлах у кожному блоці. У праці дослідник звертає увагу не лише на перекладені видання, а також на особливості роботи перекладачів, порушуючи практичні проблеми, пов’язані з функціонуванням перекладів в Україні. До цих проблем належить недостатній рівень оплати роботи перекладачів, що результувало тим, що сьогодні випускники перекладознавчих відділень часто прагнуть реалізувати себе в бізнес–компаніях, а в переклад ідуть гірші, а не кращі. У зв’язку з цим у перекладених творах можна помітити стилістичні огріхи, яких не припускалися в радянські часи. Перекладна література в Україні й досі не є прибутковим різновидом діяльності. Як переконливо показує рецензована робота, в нас сформовано мережу підтримки перекладів, проте не сформовано відповідної мережі підтримки перекладачів, немає навіть фахового реєстру сучасних тлумачів (скажімо, класифікованого за мовним компонентом), які співпрацюють із комерційно успішними видавництвами. Водночас, у цій частині роботи варто було звернути увагу на серію «круглих столів», організованих інтернет–виданням «ЛітАкцент» для аналізу новітніх викликів у царині перекладної літератури, що мають значний потенціал для розвитку українського книговидання.

К. Родик визначає як найважливішу проблему той факт, що в Україні наявне засилля російськомовних перекладів, які надходять із Росії: «Відколи із січня 1996–го у Російській Федерації видавцям надано пільги (нульова ставка податку на додану вартість), їхнє книговидання швидко набуло якостей справжнього бізнесу; собівартість масової російської книжки суттєво знизилася порівняно з однотипною українською і, цілком природно, що полиці українських книгарень швидко заповнялися економічно вигіднішим і швидко оновлюваним товаром — російським». Отже, російськомовні переклади, починаючи з 1991 року, були фактором стримування розвитку українськомовних перекладів, на чому наголошує дослідник, говорячи про дві хвилі російськомовних перекладів. Потрібно нагадати, що в радянські часи центральне бюро підтримки перекладів розташовувалось у Москві. Отже, після розпаду СРСР саме в Росії залишилась налагоджена система співпраці з провідними видавництвами інших країн, що також позначилося на успішнішому розвитку галузі перекладної літератури в цій країні й менш успішному в Україні. І дотепер — у зв’язку з постколоніальною ситуацією України — імпортована до неї російськомовна перекладна продукція створює перешкоди для розвитку українськомовної перекладної літератури.

Враховуючи все вищезазначене, можу підсумувати, що актуальність дослідження К. Родика не викликає сумнівів, позаяк важливо мати бібліографічний перелік текстів, перекладених українською мовою. Такий список є своєрідним каноном у різних царинах наукового знання й художньої літератури. Він показує специфіку українського книговидання в галузі перекладної літератури, формує уявлення про тексти, які були перекладені, визначає перспективи для подальшої роботи українських видавців. І насамкінець наголошу, що переклад завжди виконував дві важливі функції: долучення світової культури до національної та утвердження стильово–стилістичної потуги власної мови, її художніх ресурсів. Без перекладацької роботи світ так назавше і мав би лишитися розрізненим, адже міф про Вавилонську вежу — це міф–пересторога про нехтування «труднощами перекладу».