Йому судилося довге і плідне життя, хоча Баба з косою не раз стояла в нього за плечима. Вперше він дивом уникнув смерті у страшному 33–му, коли їх, спухлих і змучених голодом сільських хлопчаків із хутора Шевченко на Кіровоградщині, зібрали в «ясла» — державний дитячий садок. Тоді йому врятувала життя затятість і твердість характеру — образившись на кухарку Кащиху, він не став їсти борщ із кропиви, який насипали дітям. Та картина до смерті стояла перед очима: за кілька хвилин після трапези діти дико закричали і повалилися на землю. Не вижив ніхто. Уже коли став журналістом і писав матеріал про одного хірурга, то запитав тихенько (вголос про це тоді не говорили), що могло статися? «Той відповів, що від тривалого голоду їхні кишечки стали тоненькими, як цигарковий папір. А коли почали їсти той суп із кропиви, вона, як каміння, роздирала їхні нутрощі. Це страшна смерть. Каже: ви не їли, тому й урятувалися», — розповідав пізніше Сергій Петрович. Із усього хутора з дітей живими лишилися тільки він та ще сусідська дівчинка Оленка.
«Вірю в Білих Вил — сих чарівних невидимих богинь, що незримо опікують молоді творчі обдаровання, оберігаючи їх від передчасної смерті», — писав колись Сергій Плачинда про Михайла Стельмаха. Певне, своя Біла Вила була і в Плачинди, бо таких випадків було чимало. Під час війни німецький снаряд упав за кілька метрів від хлопця, в купу гною — і не вибухнув. Коли сапери прийшли розміновувати, вони замість бойового заряду виявили в снаряді записку «Чем можем — поможем» (пізніше Плачинда дізнався, що військовополонені, яких змушували працювати на німецьких військових заводах, коли вдавалося, начиняли снаряди такими записками замість вибухівки).
Ще один епізод стався, коли Сергій Плачинда на даху потяга їхав до Києва вступати в університет. Невідомо навіщо, але в дорогу він узяв розряджений пістолет — після війни зброя була всюди. І тут до нього, погрожуючи ножем, підійшли незнайомці і наказали знімати новенький піджак — єдиний скарб хлопця. «Я машинально витягнув пістолет і тицьнув у живіт найпершому. «Браток, ти наш?» — підняли руки бандити. І залишили мене. А якби не пістолет, то могли і піджак зняти, і мене скинути», — розповідав письменник своєму молодшому колезі Олександру Хоменку.
Лиха доля оминула Сергія Плачинду і в 1985 році, коли всевладний КДБ влаштував вибух на його дачі в Академсадах у Броварському районі — він залишився живий, хоча після того почалися проблеми з зором. А в пожежі загинув унікальний архів самвидаву, який багато років дбайливо збирав письменник. Серед найбільших втрат — російськомовна повість Івана Дзюби «Ріо–де–Жанейро», сатиричне наслідування Ільфа і Петрова, де в новітніх пригодах Остапа Бендера чітко прочитувалися радянські реалії.
«Якби не було в нас Плачинди, його варто було б вигадати…» — написала колись журналістка Ольга Дубовик. До цього хочеться додати, що якби не було Сергія Плачинди, то, можливо, не було б уже і славнозвісного хутора Надія — колиски українського театру корифеїв. І музею Марії Заньковецької теж не було б. Та й про нас самих, як частинку великого українського міфу, ніхто, може, й не згадав би.
Першим його трудовим щаблем стала праця токаря у механічних майстернях радгоспу. 1953 року закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а згодом — аспірантуру при Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР, де певний час працював науковим співробітником. Працював він і в редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь».
Власне, якраз на журналістських теренах він чи не найбільше й прислужився нашій історії та культурі. Коли в 60–ті роки, підхопивши ідею Хрущова перетворити колишні панські маєтки на клуби, контори тощо, українські партфункціонери захотіли позбавити садибу Карпенка–Карого, хутір Надія, статусу заповідника, він виступив у «Літературній Україні» з критичним матеріалом «Замах на «Надію». За таке зухвальство молодого репортера ледь не звільнили з «вовчим білетом», але у справу втрутилися Максим Рильський та Іван Козловський, організувавши збір підписів під листом за збереження історичного місця. Так само лише виступ у газеті Сергія Плачинди порятував знищений за один день дім–музей Марії Заньковецької: матеріал потрапив на очі Щербицькому, і той дав розпорядження відбудувати дім на тому ж місці у своєму первісному вигляді. Плачинді ж єдиному Юлія Солнцева довірила рукописи Олександра Довженка — так уперше побачили світ знамениті «Щоденники» геніального режисера. Тісно контактував Сергій Плачинда і з Іваном Гончарем, підтримуючи його у важкі хвилини, коли тиск КДБ не давав вільно дихнути, — Іван Макарович навіть хотів переписати на Плачинду свій музей, але письменник на той час був під не менш пильним наглядом ЦК.
Сергій Плачинда взагалі був унікальним у своєму ставленні до слави. Він стояв біля витоків багатьох справ — саме він у перебудовний період першим підняв голос на захист української мови, ініціював створення Комітету порятунку Дніпра, який став першим зразком структурованого екологічного руху, тісно співпрацював зі Славою Стецько в КУНі, очолював Українську селянську демократичну партію, запропонувавши свою програму порятунку села шляхом його індустріалізації (розповідають, що один польський професор, зацікавившись цією програмою, подав її на якийсь європейський конкурс і навіть виграв на це грант). Але при цьому Плачинда ніколи не згадував своїх заслуг. «Ото добре, що воно зроблено, а хто його зробив — хіба це так важливо», — такою була його життєва позиція.
Мало хто знає, що саме Сергій Плачинда першим порушив табу на згадку про Голодомор 1933–го. Ще дев’ятнадцятирічним юнаком він надіслав до газети «Кіровоградська правда» на конкурс оповідання, де докладно описав усе, що закарбувалося в дитячій душі: і плач сусідського Ванька, який благав маму дати полизати полив’яну миску, яка зберігала давно забутий запах їжі; і свого діда на прізвисько Воловик, який ходив селом із голою гарбою, з–поміж щаблів якої звисали дитячі ніжки, рученята, дівоча коса — збирав по хатах померлих і відвозив їх до ями; і другого діда — козака Максима, який пішов до Єлисаветграда по макуху, і там його в міському саду вбили здичавілі від голоду люди, розчленували тіло і продавали з–під поли на базарі. Оповідання називалося «Не дочекався».
Не дочекався і Сергій Плачинда тоді публікації. Голова журі конкурсу Віктор Ярош по–батьківськи порадив молодому письменнику викинути рукопис у клозет, щоб не лишилося й сліду, бо Сергій загримить на Соловки, а Яроша можуть посадити «за нєдонєсєніє». «Потім він додав: «А біль мовчки носи в собі. Може, надійдуть такі часи, коли можна буде вихлюпнути свій біль назовні», — писав Плачинда у своїх спогадах.
Слова виявилися пророчими: у квітні 1986 року Плачинда як голова творчого об’єднання публіцистів Спілки письменників УРСР провів перший вечір, присвячений пам’яті жертв Голодомору 33–го, на якому було прийнято звернення до генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова з вимогою зняти табу з теми Голодомору. Не довіряючи пошті, Плачинда особисто їде з цим зверненням до Москви і добивається аудієнції в помічниці Горбачова з українських питань. Другого дня у квартирі Плачинди пролунав дзвінок із ЦК, і письменнику, який щойно переступив поріг помешкання, повідомили, що Горбачов прочитав звернення і поставив на ньому резолюцію: «Печатать всё о голоде 1933 года в Украине». У 1991 році у видавництві «Радянський письменник» побачила світ книга–меморіал «33–й — Голод» — упорядковані Володимиром Маняком спогади свідків трагедії.
Мало кому відомий і інший епізод з біографії Сергія Плачинди: саме він на шпальтах «Літературної України» вперше порушив тему катувань у міліції — тоді в Запоріжжі «правопохоронці» закатували робітника «Запоріжсталі». Був величезний скандал, Плачинду погрожували вбити, але наслідком цього стала урядова постанова про те, що офіцерами міліції можуть бути лише люди з вищою освітою.
Про все це знали тільки найближчі друзі. А серед широкого загалу Сергій Плачинда був передусім автором творів, які порушували проблему української ідентичності, згадували про замовчуваних тоді героїв українського духу (Івана Сірка, Галшку Гулевичівну). Вони, як і пізніший «Словник української міфології», зверталися до чогось справдешнього й сокровенного в українській душі. «Неопалима купина», «Київські фрески», «Україна в небезпеці», «Козаки у Дюнкерку», «Лебедія. Коли і як виникла Україна», «Як українські міфи по світу розійшлися» стали справжніми бестселерами. Хоча гонорарів за це автор практично не бачив.
Кілька років тому Сергій Петрович оселився з дружиною на Черкащині, в селі з соковитою назвою Кантакузівка. Там він і знайшов свій останній спочинок. Лишилися незавершеними романи про Юрія Яновського та Олександра Довженка (свого часу вони побачили світ дуже цензурованими, і Плачинда мріяв відтворити свій початковий задум). Цікаво було б зазирнути до його архіву, де мають бути унікальні свідчення епохи, раритетні документи (Сергій Петрович спілкувався з багатьма письменниками, зберігав їхні твори, листи), думки і прагнення неординарної людини. Віриться, що певна частинка того огрому спогадів про час і про особистостей, який він носив у собі, лишилася десь на папері. І хто знає, може, знайдеться на них свій Михайло Іллєнко чи Олесь Янчук, щоб зняти кіноепопею про долю однієї людини і цілого народу. І ця епопея буде вражаючою.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
