Заговори — і я тебе побачу

Колись Львовом ходили «нациґовані», або «модняві» (людина, що слідкує за модою), панянки, чоловіки носили «мельоник» (капелюх, циліндр), а заміжні пані мали не коханця, а «аманта». Замість франкового університету був Галицький сейм, а сам Львів закінчувався «Новим світом». Нині про це можна довідатися у «Словнику львівської говірки першої третини ХХ століття».

  Маріанна Мовна майже п’ять років працювала над «Словником львівської говірки першої третини ХХ ст.». І ось напередодні львівського Форуму книжка таки побачила світ. Авторка збирала слова, як крихти. Багато з них у її родині й інших галицьких сім’ях вживають і досі. До прикладу, домівки перед святами прибирають на «ґлянц», тобто до блиску, взуття «пуцують» (натирають), гроші тримають у «пуляресі» (гаманці), а панянки «визбируються» (чепуряться) на «здибанку» (побачення) чи «імпрезу» (видовище, забава). Львів’яни і досі «йойкають», коли нарікають, священики в церкві мають не проповідь, а «казаня», зламані речі вважаються «зіпсутими», а про людину, яка зубожіла, кажуть, що він «зійшов на пси». А без слова «файний» уявити Львів просто неможливо. І хоча «бритванка» (бляшана форма для випічки тіста), «краяти» (різати), «терті пляцки» (деруни), «портки» (штани) і ще багато інших «живуть» у Галичині, більшість говірки можна прочитати тільки у словнику.

  Із приходом «визволителів» багато слів iз галицької говірки «померли» за кілька десятиліть. Автором передмови до словника став відомий львівський перекладач Андрій Содомора. Ось що він написав про причину зникнення слів: «У строкату мозаїку галицької мови грубо втрутився згубний для живої душі людини тоталітаризм, що взяв на своє озброєння горезвісну «теорію» зближення мов iз подальшим їхнім злиттям у єдину, «загальнозрозумілу», звісно ж, — російську. А теорія, відомо, підкріплюється практикою. Сліди останньої — у так званих «зелених», російсько–українських, фактично ж — «російсько–російських» словниках, де, скажімо, за лексемою «фотография» йде ця ж «фотографія», за «аэропорт» — цей же «аеропорт», за «качка» (що на морі) — та ж «качка» і т.д. «Світлина», «летовище», «хитавиця» й інші, що відбігали від уживаних в російській мові, розцінювались, у найкращому випадку, як «застарілі». Насправді ж причиною їхнього вигнання була не «старість», а національна барва, просто самобутність — слово, що в одному синонімічному ряду з найнеприйнятнішим для імперського мислення поняттям — самостійність...»

  «Словник створено з усних джерел, — розповідає автор Маріанна Мовна. — Мої респонденти — це корінні львів’яни, чия молодість припала на першу половину двадцятого століття. Почалося моє дослідження з дому, з розмов iз бабцею, потім iз її товаришками. А коли в 90–х роках утворилося товариство «Рідна Школа», то членкині товариства допомогли мені своїми спогадами. Певна річ, часу на це витрачалося багато. В розмові хтось згадував приказки, хтось куховарські рецепти...»

  Авторка словника спілкувалася з майже сорока респондентами. Більшість із них — жінки, які й «додали» до словника багато «рецептових» слів. До слова, одним із найпопулярніших десертів був торт пішінґер. Назва походить від імені австрійського кондитера Отто Пішінгера. Це вафельний торт із домашнім кремом і «конфітурами» (варенням). Чоловіки ж пригадали багато «говіркових» спортивних та професійних слів. Так, футбол називали «копанка», працівника залізниці — «колійовець», водій трамваю був «моторовий», власне авто — «особівка», а вантажний автомобіль — «тягаровий самохід».

  «Цікаво, що жінок у Львові називали за посадою їхніх чоловіків, — продовжує пані Мовна. — Жінки в той час майже не працювали і чоловіки повністю забезпечували сім’ю. Тому, якщо чоловік був адвокатом, то дружину називали «пані адвокатова», якщо чоловік — сторож (шиман), то дружина була «пані шиманова».

  Слова з львівської говірки частково мають німецьке або польське походження. Довгий час місто було у складі Австро–Угорської імперії, де державною мовою була німецька. А до 1939 року львів’яни були громадянами Польщі. Тож не дивно, що у польській є схожі слова.