«Теж розпочинав соціальним працівником»
Ягода Барака Обами — овально–витягнутої форми, довжиною щонайменше чотири–п’ять сантиметрів, соковита й ароматна. А також транспортабельна і не «по зубах» ласим до всього солодкого осам, що, як ніколи, цьогоріч перетворились на справжню пошесть для багатьох столових сортів, надто мускатних. А ще Олену Боровик не може не тішити, що отриманий гібрид стійкий до хвороб, вельми добре навантажується, себто плодоносить однаково масивними гронами.
Виявляється, робота над майбутнім темношкірим «президентом» у жінки розпочалася ще в 2006 році. Тоді, експериментуючи, вона взяла як материнську форму відомий сорт Талісман і запилила його «батьком» Низиною. Два роки тому їхнє пересаджене зі «школки» на основний виноградник «дитя»–сіянець дало перше кволе гроно, а цьогоріч уже й повноцінний щедрий врожай. Рекордсменом виявилося гроно вагою 2 кілограми 153 грами.
«Але чому гібрид назвали саме Бараком Обамою?» — цікавлюся в селекціонера. «А ви почитайте його біографію, — каже Олена Григорівна. — Свою трудову діяльність він теж розпочинав соціальним працівником. Я ж у цій сфері пропрацювала все життя, останні вісімнадцять років — до самої пенсії — очолювала райуправління соціального захисту населення. Виходить, що ми якимось чином колеги. От і подумалося: а чому б не назвати цей, відмінний від інших, гібрид Барак Обама?».
«Я — головний технолог, чоловік — генеральний директор»
Свій гібрид пані Олена продовжує вивчати й досі. Зокрема, вона хоче перевірити Барака Обаму на здатність до прищеплення. Тому під час цьогорічної вегетації свого «президента» очком і паростком жінка прищепила на такі філоксеростійкі сорти, як Кобер 5 ББ, СО 400, а також деякі столові й технічні — загалом понад тридцять сортів. Уже помітно, що вони добре зрослись. Залишилося тільки дочекатися наступного врожаю.
Від світанку до заходу
Усі ці дні пані Олена разом із чоловіком Володимиром проводить у селі Пархоменко, що за сорок кілометрів від їхньої «зимової квартири» у Луганську. Там у них невеличка хата, свердловина і майже гектар виноградника, точніше — 540 кущів винятково столового товарного винограду. Там подружжя мешкає з кінця березня до листопада. Занедбану садибу Боровики придбали незадовго до виходу пані Олени на пенсію, рівно тринадцять років тому. Одразу прибрали звідти все зайве — фруктові дерева, кущі, звільнивши таким чином південний схил присадибної ділянки винятково під сонячну ягоду. Функції догляду за виноградником у родині чітко визначені: на Олені Григорівні — підбір нових сортів, селекція, так звані зелені операції тощо, в обов’язки ж її чоловіка і зятя входить вчасне забезпечення перегноєм, копання посадкових ям і траншей, транспортування зібраного врожаю тощо. «Я — головний технолог, чоловік — генеральний директор», — жартує з цього приводу жінка.
Ще у Боровиків є власна дача на околиці Луганська. Там, на дев’яти сотках, пані Олена проводить апробацію щойно придбаних новинок, тобто перевіряє на стійкість до низьких температур, хвороб і шкідників, а також постійно експериментує з ними, зокрема схрещує, як у випадку з тим же Бараком Обамою. Усе, що в підсумку виживає, певніше — дає хороший щорічний приріст, отримує постійну прописку на товарному винограднику в Пархоменко. Утім і там жінка продовжує за кожним із майже двохсот сортів уважно спостерігати, заносячи всі дані у спеціальний журнал. І якщо поведінка сорту не подобається, себто його врожайність не дотягує до сорока–п’ятдесяти кілограмів із куща, то він неодмінно відбраковується і поступається місцем під сонцем витривалішому і перспективнішому.
Фронтові трофеї діда Андрія
«Плекати виноградну рослину для мене в радість, — зізнається моя співрозмовниця. — На відміну, скажімо, від монотонного сидіння за швейною машинкою. Коли береш у руки виноградне очко чи чубук, робиш прищеплення, а потім бачиш нове життя — ось справжня насолода. Це, певно, передалося мені від діда Андрія. Він із фронту знаєте що додому привіз? Пару чубуків якихось нових європейських сортів! І цим, переповідала мені бабуся, дуже тішився, мов дитя. Тоді целофану, звісно, ще не було. Тож дідусь, аби довезти трофеї, кінчики тих чубуків встромив у картоплини і загорнув у мокрий рушник. Кущ Тайфі, що дід власноруч посадив у селі під Чугуєвом, досі щедро плодоносить — дає до двох центнерів ягід — і тримає в затінку майже все подвір’я. Решту дідових кущів ми давно перещепили, а той залишили як пам’ять. Коли довелося добудовувати веранду, то рукав того Тайфі ми пустили по землі вбік, і в результаті сам корінь залишився під підлогою. Нині тим кущем, загалом усім дідівським виноградником, опікується моя молодша сестра Валентина».
Саме, спостерігаючи за маніпуляцiями діда на присадибному винограднику, пані Олена й сама «захворіла» цією непереборною пристрастю. А перший практичний досвід набула ще у п’ятирічному віці. Правда, він був для Олени невдалим — вона серйозно, аж до кістки, «чикнула» по вказівному пальцю лівої руки, коли спробувала самостійно і тихцем упоратися з окуліровочним лезом діда.
Коли ж Олена вийшла заміж, то відразу свого чоловіка Володимира переконала обзавестись земельною ділянкою. Причому не для традиційної городини («це не моє», зізнається), а лише винограду. Відтак на кожному місці, куди по роботі переводили главу сім’ї, до слова, дипломованого інженера–механіка, неодмінно з’являвся невеличкий виноградник. Зокрема, виноградний спомин про себе Боровики залишили у райцентрі Новоайдар, Луганську, не кажучи вже про «родове гніздо» діда і батьків Олени на Харківщині.