Припадати пилом — пропадати...

Днями в «шахтарській столиці» відбувся семінар директорів художніх музеїв України. Наприкінці, викроївши час, учасники забажали обов’язково побувати в міській школі №5, аби на власні очі побачити монументальні твори, що її прикрашають. На зовнішніх стінах там розташовано дев’ять мозаїк, які створюють незабутнє враження, попри купи сміття та битої цегли навкруги, нашарування міського бруду.

Історія цього зразка вітчизняної культури сягає 60–х років минулого сторіччя, коли в Донецьку вирішили звести для нового житлового району експериментальну «школу на землі». Кожна класна кімната цього навчального закладу, згідно із задумом архітекторів, мусила розташовуватись окремо, ніби зелений лист на гілці дерева. А задля урочистості вигадали прикрасити незвичну споруду мозаїками — тоді це було криком містобудівної моди.

Можливо, все це так і залишилося б спробою якось урізноманітнити забудову чергового мікрорайону «хрущовок», якби до виконання художнього підряду не запросили групу непересічних столичних митців, до складу якої увійшла й Алла Горська. Запропонована киянами загальна концепція художнього оформлення виглядала так: по периметру будівлі вісім мозаїк на казкові та фантастичні сюжети, що символізуватимуть яскраве дитяче світосприйняття, а поруч із центральним входом — велетенське, приблизно 100 квадратних метрів, «полотно» з кольорової смальти, яке має прославляти Батьківщину.

На стадії затвердження паперів усе пройшло гладко. Але коли почалися роботи, представники місцевої влади все частіше з недовірою приглядалися до того, що виходило з–під рук творчої бригади. «Кураторів» з обкому КПУ не влаштовувало, що чудернацькі звірі на мозаїках занадто асоціюються з персонажами українського фольклору, а то й узагалі нагадують картини народної художниці Марії Примаченко. Коли ж дійшло до затвердження головної мозаїки, центром якої мала б стати символічна мати–Україна, чиновники зовсім піднялися на дибки. Як не пручалися автори, сюжет довелося змінити на «прометеїв», шахтарів, що видобувають з–під землі донбасівське «чорне золото».

Як розповідає Людмила Огнєва, донецька дослідниця творчості Алли Горської, завершувати роботи довелося вже після початку навчального року, наввипередки з осінніми негодами. Для економії часу майстри ночували просто в шкільному спортзалі. Краєзнавці доводять, що до центральної мозаїки з «прометеями» найбільше причетна саме Горська. Власне, такої ж думки й мистецтво­знавці, якi вбачають єдиний стиль з іншими роботами мисткині, що збереглися до сьогодні. Попри нав’язаний владою «совковий» сюжет, величезну мозаїку, що прикрасила фасад будівлі, вирізняє енергійна динаміка постатей, неповторна кольорова гама. Це дозволяє нині фахівцям говорити про автентичну українську школу монументалістики, яка формувалася того часу.

На жаль, скора трагічна загибель Алли Горської та подальші політичні репресії проти її друзів–дисидентів відбилися й на долі творчих робіт: про них дбали не більше, ніж про бетонні шкільні стіни та огорожу. Із часом навчальний заклад узагалі, ніби казкова хатка на курячих ніжках, повернувся до монументальної прикраси задом: тепер парадний шкільний вхід розташовується з протилежного боку будівлі. А тут, починаючи з вересня, по старих автомобільних шинах, закопаних у землю, стрибає на уроках фізкультури малеча, а на великій перерві потайки курять старшокласники.

Кілька років тому громадськість Донецька затіяла кампанію з вимогою присвоїти школі №5 ім’я Алли Горської. Влада відреагувала напрацьованим прийомом: терміново поіменувала навчальний заклад на честь одного з героїв війни, і питання з «незручною» художницею таким чином було закрито. Все, чого домоглися донецькі ентузіасти увічнення згадки про мисткиню, — внесення шкільних мозаїк до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Але залишається проблема подальшого збереження унікальних робіт. Як підрахували фахівці, реставрації потребує третина мозаїчної поверхні. Кілька років тому тодішній голова Донецької обласної «Просвіти» професор Володимир Шевченко «озвучував» цифру першочергових витрат — 150 тисяч гривень, нині вона вочевидь зросла в багато разів.

Інколи українська громада «шахтарської столиці» влаштовує толоки, на яких миє мозаїки та так–сяк прибирає навколишню територію. Дії, швидше, символічні, адже за повної байдужості влади до пам’яті про художницю–шістдесятницю її творча спадщина на Донеччині неминуче розчиняється у часі.