У час Київської операції снаряди, міни і бомби розривалися просто на полях тутешніх жителів.
«За даними німців — а вони все дуже ретельно фіксували — 665 тисяч радянських воїнів було взято в полон. Майже 800 тисяч були вбиті. Але в жодних доповідних, отже, й загалом в історичних документах і книгах не згадується, що ці дії відбувалися в густозаселеній місцевості України — на Київщині й Полтавщині, де багатолюдні села з хуторами. Задіяні були танки, авіація й міномети. Все це гатило по селах. Ніби котком пройшлося, знищуючи все на своєму шляху. І якщо військовий мав бліндаж чи окоп, автомат і каску, можливість відбитися від ворога — то що могли вдіяти проти цього жахіття звичайні селяни? Ніхто з них не чекав такого, люди саме збирали врожай на полях. І більше мільйона беззахисного мирного населення тоді полягло», — розповідає «УМ» громадський діяч, народний депутат IV–VI скликань, автор проекту «Українці у світі» Петро Ющенко, який не перший рік усередині вересня відвідує місця боїв за Київ, віддаючи шану полеглим.
Полонені також не всі вижили. Петро Андрійович нагадує, що саме надходила зима з холодами, вітрами і снігом. Бараків і таборів не було — німці самі не сподівалися, що буде так багато полонених. То й ті сотні тисяч полонених переважно загинули. Тим паче що сталінський уряд не підписав Женевську і Гаазьку конвенції щодо військовополонених, тому Міжнародний Червоний Хрест не мав змоги їм допомогти. Загалом понад два мільйони людей загинули в цій бійні довкола Києва.
Перемога і німцям далася непросто. Як зазначає відомий історик, доктор Владислав Гриневич, німецька армія аж на теренах України відчула опір. Адже в перші роки війни вона проходила Європою майже без бою. Про той український опір нацистам — адже Південно–Західний фронт, де нацисти зустріли отой чи не перший затятий опір, складався переважно з українців. Командував ним генерал Михайло Кирпоніс. «На сьогодні є багато джерел інформації про ті події, — розповідає Петро Ющенко. — Це мемуари — як наших військових, так і німецьких, американських та англійських — Черчілля, Бредлі, Гудеріана, Гайдера — начальника генштабу сухопутних військ Німеччини. Отже, за гітлерівським планом, названим на честь героя хрестових походів імператора Фрідріха Барбаросса, було сформовано три групи армій, які мали до середини липня поставити крапку у війні з червоною армією. Від Смоленська до Москви 320 кілометрів. Німецькі війська проходили за день 70—80 кілометрів — по цілих мостах, по хороших дорогах, обабіч яких стояли зачохлені літаки й танки. Уже на початку липня вони взяли в блокаду Ленінград. А от Київський напрямок був не таким успішним. І Гітлер, який потребував перед зимою донецького вугілля і кавказької нафти, велить Гудеріану (який 15 липня, будучи в Смоленську, просив дати наказ — і він через 5 днів буде в Москві) повернути на Південь і допомогти взяти Київ. Точка зустрічі командувача німецькою танковою армією Клейста, який перейшов Дніпро в районі Кременчука, і командувача 2–ю танковою групою в складі групи армій «Центр» Гудеріана, який ішов з боку Лохвиці, припала на 15 вересня. Зімкнулися ці лещата — велике кільце, великий котел і велика трагедія».
Професор Нінель Трохимівна Костюк — дочка члена Штабу оборони Києва Трохима Костюка, багато років досліджує оборону Києва. Вона очолювала протягом 20 років одну з провідних в Україні філософських кафедр у Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка, почесний академік АН ВШ України. Вона написала дослідження «Хто згубив Південно–Західний фронт?» у відповідь на публікацію нинішнього міністра освіти Дмитра Табачника, де він звинувачує в катастрофі 41–го під Києвом генерала Кирпоноса, намагаючись таким чином зняти відповідальність зі Сталіна. «Саме його я вважаю головним винуватцем найважчого розгрому наших військ на Лівобережній Україні. Саме його, а не Сталіна», — писав Табачник. Нінель Костюк натомість нагадує, що завдяки Південно–Західному фронту, що забезпечував київську оборону, зазнала краху нацистська концепція блискавичної війни (бліцкригу). Український фронт упродовж майже трьох місяців стримував навалу, відволікаючи сили противника від Москви.
Були й інші нюанси. «4 серпня у Берліні японський військовий аташе повідомив Гітлеру, що якщо Москву буде взято до 1 вересня, то Японія вступить у війну на тихоокеанському театрі, її війська вирушать з Далекого Сходу через Сибір, — розповідає «УМ» Петро Ющенко. — Утім, побачивши, що справа затягується, японець не відкрив другий фронт. І у вересні–жовтні з далекосхідного військового округу, яким, до речі, командував українець генерал Юхим Панасенко, було перекинуто багато військової техніки під Москву. Стало зрозуміло, втім, що японці другий фронт не відкриють — бо Кирпоніс зірвав план «Барбаросса».
Петро Андрійович наводить слова начальника сухопутних військ нацистів Гальдера: «війну на Сході ми програли під Києвом». А от Гудеріан уже 10 жовтня 1941 року звертався до свого війська: «Солдати, Німеччина в небезпеці». Він уже відчував поразку. «За спогадами сучасників, коли Гудеріан 26 вересня прокинувся в Лохвиці і йому доповіли, що Кирпоніс убитий, — він не повірив цьому, — розповідає Ющенко. — Тоді вже привели у Шумейкове — він почув тишу і повірив. І 30 вересня рушив на Москву. Але вже почалися дощі й холоди».
Владислав Гриневич розповідає, що Сталін тривалий час не віддавав наказ, щоб війська полишили Київ. Тим часом німецькі війська глибоко занурилися в радянську оборону, і Кирпоніс відчував, що, коли вони спустяться на Дніпро — буде катастрофа. Однак Сталін сказав «триматися до останнього», а з ним ніхто не смів сперечатися. І трималися доти, доки німецькі піхотна і танкова армії не зайшли з тилу. «У провалі винне керівництво СРСР, яке призвело до цього, а не окремі генерали чи солдати, — переконаний доктор Гриневич. — Узагалі, тут складно говорити про якісь прорахунки окремих командирів. Адже в цей період загальне військове керівництво радянської армії робило помилку за помилкою. Тільки в перший місяць війни майже мільйон солдатів загинули або потрапили в полон. Морально–політичний стан війська був надзвичайно низький, не було бажання воювати. Не було радіозв’язку, повний безлад, поспішна евакуація, війська розбігалися». До того ж, нагадує історик, керівництво Південно–Західним фронтом було трирівневе: головнокомандувач Сталін, потім — керівництво південно–західного напрямку: маршали Ворошилов, Будьонний і Тимошенко, а потім уже — Кирпоніс. Він не був вільним у своїх рішеннях, не мав можливості для оперативного вирішення бойових завдань. Коли у Сталіна просили дозволу відступити, той обурювався з Кремля: «Що? Віддавати столицю Радянської України, Київ?!».
«Кирпоніс тримав Київ, уже були взяті Смоленськ, оточений Ленінград. Він бачив, що, безумовно, столицю України він не втримає. Бо Сталін зняв iз київської оборони армії Рокоссовського і Конєва і кинув їх на Смоленськ, — розповідає Петро Ющенко. — А з ними він розгромив би нападників і війна зовсім по–іншому пішла б. Але підрозділи були зняті, і він був приречений на поразку. Утім минає липень, серпень — а Кирпоніс усе тримається. І просить Сталіна — тричі, офіційно — дати наказ відступити, сформувати оборону і не допустити прориву окупантів на Харків і Донбас, на Кавказ, де нафта. Але отримував у відповідь від генералісимуса лише епітети: «прєдатєль», «трус», «панікьор»...
Попри бойову спрямованість СРСР від початку його створення, велика держава все ж виявилася зовсім не підготовленою до війни. Нінель Трохимівна Костюк нагадує загальновідомі на сьогодні факти: «велика кількість літаків не змогла навіть піднятися в повітря, бо їх розбомбили німці на аеродромах. Значних втрат зазнали також танки. У перший же день війни були прицільно піддані бомбардуванню й військові заводи. Обізнаність німців щодо розташування військової техніки і заводів стало наслідком досконалого вивчення ними нашої території їхніми повітряними і наземними шпигунами. Молотов на одному з засідань уряду навів приголомшуючі цифри, що з 19 квітня до 19 червня було зафіксовано 180 перельотів німецькими літаками нашої території на 100—150 і більше кілометрів. Неодноразово Кирпоніс звертався до Сталіна з вимогою дозволити йому дати відсіч порушникам кордонів військовими засобами, але кожного разу отримував відмову».
Ускладнювало оборону не лише те, що частина вояків, якi пам’ятали всі «переваги» Країни Рад — голод, колективізацію, репресії, войовниче безбожництво, відмовлялися воювати, бойова техніка була розтрощена і мости не зірвані перед противником. Велика біда була в тому, що напередодні війни Сталін розпорядився повбивати здібних і досвідчених командирів Червоної армії — всіх, кого підозрював у можливій «зраді». На їхні місця «вождь» призначив командирів не те що невмілих — просто без досвіду. Так, Михайло Кирпоніс, який дивом уцілів у час репресій, ще й, за спогадами сучасників, намагався рятувати побратимів у роки Великого терору, доти не мав досвіду командування величезними масами людей. Він був визнаним керівником, Героєм Радянського Союзу за чудову бойову операцію в ганебній фінській війні — він урятував там радянські підрозділи від загибелі. Однак, як нагадує Владислав Гриневич, він майже за рік із полковника став генерал–полковником, iз командувача полком піднявся до командувача фронтом. «Це ненормально, — вважає вчений. — Просто Сталін перестріляв багатьох генералів і намагався похапцем залатати дірки тими, хто залишився живим, хай і без відповідного досвіду. При цьому Кирпоніс швидко навчався, він встиг найкраще підготуватися до бойових дій. Його Південно–Західний фронт найпотужніше чинив опір, був найбільш підготовлений до так званого раптового напрямку, на відміну від Західного фронту Павлова. Але керувати такими масами людей у таких катастрофічних умовах — відсутність зв’язку, масове дезертирство, поспішна евакуація, блискавичний наступ німців — нелегко». До речі, командував київською обороною генерал Андрій Власов, у подальшому — командувач Російською визвольною армією у складі нацистського війська — він був, за спогадами очевидців, хорошим керівником, але також не вільним у своїх рішеннях.
25 вересня верховне командування збройних сил Рейху повідомило, що «Під час прочісування поля бою було знайдено труп полеглого головнокомандувача Південним фронтом генерал–полковника Михайла Кирпоноса». Він відмовився вилетіти з оточення до Москви і загинув в урочищі Шумейкове, неподалік Лохвиці на Полтавщині, 20 вересня 1941–го. «Сталін прислав літак, щоб забрати Кирпоноса — безумовно, щоб потім його розстріляти, як зробив це на Білоруському фронті з Павловим та його помічниками, відводячи таким чином від себе народний гнів, — каже Петро Ющенко. — Утім Кирпоніс у той літак посадив поранених командирів, а сам залишився з бійцями. В обід його поранили, а ввечері він був убитий — як солдат». Він був похований у Шумейках, а невдовзі перепохований у Києві, на території Ботанічного саду. Вважають, що там його перепоховали ще в 1941–му німці. Потім, уже за радянської влади, його перепоховували в Маріїнському парку, на Аскольдовій могилі і, нарешті, в парку Слави — під першою плитою, поруч із Тупиковим.
Нінель Костюк упродовж багатьох років домагається присвоєння Михайлові Кирпоносу звання Героя України — посмертно. Утім безуспішно. Адже з ветеранської організації відповіли, що Кирпоніс «за статутом, не може бути визнаний Героєм України», а з Інституту історії України надійшла «довідка», що «керівництво фронту з об’єктивних та суб’єктивних причин не змогло організувати міцну протидію загарбникам», що «генерал–полковник Кирпоніс... просто фізично не міг осягнути теоретичний рівень і набути практичного досвіду в керівництві великими масами військ»...
Петро Ющенко прокоментував це так: «Я не знаю, через яких чиновників це тоді проходило. Але не пізно зробити це й зараз». Він зауважує, що уваги потребує і саме місце загибелі Кирпоноса. «В урочищі Шумейковому є гігантська бетонна плита у вигляді стрічки, і на ній цинічний, як на мене, напис: «Нікто нє забит, нічто нє забито», — каже Петро Андрійович. — Довкола поля, яри, ліс — піднявся з 1941 року, бо там було вибите все. На плиті — чотири імені: Кирпоніс, Бурмістренко, Риков, Тупіков. Комісар і начальник штабу. Не згадано ні солдатiв, ні селян... А було ж два з половиною мільйони жертв. І ні каплички, ні церковці, ні імен...». У 2011 році, будучи народним депутатом, Петро Ющенко подав на розгляд парламенту проект постанови, яка передбачала увічнення пам’яті. Утім комуністи не підтримали — їм не важлива пам’ять про «якесь там місцеве населення».
«З того випливає наше сьогодення і наш стан — і душевний, і соціальний, і державницький, — каже Петро Ющенко. — Якщо ми молимося за них тут, увічнюємо їхню пам’ять і робимо добрі справи, то ці два мільйони душ моляться за нас там. А їхня молитва сильніша за нашу, бо вони ближчі до Бога. Якщо ж у нас немає цього причинно–наслідкового зв’язку і зв’язку поколінь... Шекспір вклав це правило у вуста Гамлета — коли той крикнув: «У Данському королівстві розірвався зв’язок часів!». У нас між цими часами — прірва. І ми можемо перейти її тільки молитвою і добрими справами».
Битва під Києвом (Київська стратегічна оборонна операція) — великомасштабна битва Червоної армії і вермахту в липні–вересні 1941 р. З німецької сторони в битві брала участь група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Рундштедта, а також 2–га танкова група і 2–га армія з групи армій «Центр», з радянської — війська Південно–Західного фронту під командуванням генерала–полковника М. Кирпоноса у складі п’яти загальновійськових армій і Пінської флотилії під командуванням контр–адмірала Д. Рогачова, під загальним керівництвом маршала С. Будьонного.
21 серпня Гітлер підписав директиву, згідно з якою частина сил групи армій «Центр» повинна повернути на південь iз метою спільного з групою армій «Південь» оточення і розгрому Південно–Західного фронту радянських військ. Директива визначала, що «найважливішим завданням до настання зими є не захоплення Москви, а захоплення Криму, промислових і вугільних районів на річці Донець та блокування росіянам шляхів підвозу нафти з Кавказу».
До 10 вересня 2–га німецька танкова група прорвала Брянський фронт, аби охопити з півночі правий фланг Південно–Західного фронту й оточити радянські війська в районі Києва. Противник форсував Десну на схід від Чернігова, Дніпро — біля Кременчука. На цей час резерв Південно–Західного фронту був повністю вичерпаний. Тупиков, Василевський і Будьонний наполягали на негайному відведенні військ iз Києва. Утім було наказано Київ не залишати, мостів не підривати до особливого розпорядження Ставки. 12 вересня маршал Будьонний був відсторонений від посади головнокомандуючого Південним напрямком.
16 вересня Тимошенко усно через начальника оперативного управління штабу Південно–Західного фронту І. Баграмяна передав Кирпоносу розпорядження про відведення військ фронту на рубіж ріки Псел. Кирпоніс, пам’ятаючи вказівки Сталіна не залишати нізащо Київ і, не маючи на те письмової директиви, в 5:00 ранку 17 вересня звернувся до Москви за підтвердженням рішення головкому. Час було згаяно. У ніч на 18 вересня тодішній начальник Генштабу РК Червоної армії Борис Шапошников, нарешті, повідомив, що Ставка дозволяє військам 37–ї армії залишити Київ, але нічого не повідомив про відведення військ фронту. Однак ще ввечері 17 вересня, буквально за кілька хвилин до остаточної втрати зв’язку зі штабами армій, Кирпоніс устиг передати наказ 5–й, 21–й, 26–й і 37–й арміям на прорив у східному напрямку.
У ніч на 19 вересня радянські війська залишили Київ. 20 вересня зведена колона штабів Південно–Західного фронту і 5–ї армії підійшла до хутора Дрюковщина, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там її атакувала німецька 3–тя танкова дивізія. Втративши кілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в урочище Шумейкове. Це була група з тисячі осіб, iз них близько 800 офіцерів. Там загинули: командувач фронтом М. Кирпоніс, члени Військової ради М. Бурмистенко, Є. Риков, начальник штабу В. Тупіков, генерали управління фронту, члени Військової ради армії, начальник штабу армії Писаревський.
Клейст i Гудеріан здійснили найбільше оточення за всю історію війн: у котлі під Києвом опинилися 5 радянських армій. «Велике» кільце оточення зімкнулося під Лохвицею Полтавської області, «мале» — під Черевками Київської області. У кільці Київського оточення опинилися чотири армії Південно–Західного фронту разом iз Кирпоносом і його штабом. Цивільні оборонці Києва разом з 37–ю армією потрапили до так званого Баришівського котла.
26 вересня Київську стратегічну оборонну операцію було закінчено.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
