«Я постійно доводила, що не слабка стать»

«Від’їзд нашої родини з Херсона до Америки став свого часу справжньою сенсацією для всього СРСР, — згадує колишня мешканка Херсона Ірина Пліц. — Це було в далекому 1979 році. Тоді, за часів Брежнєва, дозволили імміграцію, і всі євреї за бажанням отримали можливість залишити країну. Багато людей стали подавати прохання про виїзд. І так вийшло, що саме наша родина першою в Херсоні отримала документи для виїзду за кордон. Проти нас почалася справжня війна: фактично для цієї країни ми стали ворогами народу. Мене відразу ж виключили з училища, де я вчилася. А моїй сестрі, яка була стено­графісткою в суді, запропонували звільнитися за п’ятою графою»...

Сьогодні Ірина Пліц живе у Нью–Йорку, де ще недавно працювала в поліції. Тепер вона на пенсії, але активно займається громадською роботою, а в рідному Херсоні багато допомагає знедоленим діятм і пенсіонерам. Під час останнього приїзду пані Ірини до Херсона «УМ» вдалося поспілкуватися з нею.

У пошуках «американської мрії»

...Ірина Костянтинівна знову поринає в спогади: тоді, коли її родина зважилася на переїзд, газети наввипередки писали, як погано живеться в Америці емігрантам iз СРСР.

— Я розуміла, що це робиться свідомо, щоб не пішла масова хвиля еміграції за кордон, — сумно зітхає жінка. — Але була впевнена, що наші друзі не повірять у ці провокації. Втім багато хто тоді відмовився від спілкування з нами. Багатьох моїх подруг «запрошували» на бесіду до КДБ. Коли наші друзі прийшли нас проводжати, то навіть не мали права розмовляти з нами. Ми не могли й попрощатися по–людськи: спілкувалися тільки очима.

Уже коли ми летіли над територією Америки, раптово при перельоті, у мого батька зупинилося серце! Ймовірно, не витримало великого емоційного навантаження. Заради його порятунку літак посадили в одному з аеропортів Америки. Батькові швидко надали невідкладну допомогу і сталося диво: він ожив! Той догляд та увага до людини, який ми побачили на чужій землі, — вразили нас до глибини душі. Якби це трапилося у СРСР, ми б його просто втратили...

— Як вас зустріла Америка?

— Ми нічого не чекали від цієї країни. Їхали фактично «в нікуди». Мені тоді було 17 років, моїй сестрі — 19. Ні ми, ні батьки не знали мови... Але в Америці нам відразу надали номери в готелі й соціальну допомогу. Нас радо прийняла єврейська громада, і навіть допомагали більше, ніж іншим, тому що мій батько воював, пройшов концтабір.

В Америці не краще і не гірше — там просто все по–іншому. І просто треба прийняти ці закони й правила, щоб зайняти певне місце в суспільстві. У СРСР ми не приїжджали цілих 20 років. Коли я приїхала в рідне місто, це вже була інша країна. На той момент я мала двох дітей і свою сім’ю.

«Найбільше злочинів стається у п’ятницю, 13–го»

— А це правда, що свою роботу поліцейського ви знайшли... на ярмарку?

— Так. У Нью–Йорку раз у рік буває великий ярмарок, де люди торгують усiляким товаром. Він займає площу майже 12 кварталів. Там же стоять столи і рекрутери записують людей в поліцію — справжня біржа праці. Як побачила це — відразу ж очі загорілися. Позаду в мене були коледж, бізнес–інститут... Але все одно не могла знайти роботу до вподоби. Там же давали хорошу медичну страховку і багато інших пільг. Чоловік тільки відмахнувся: не візьмуть тебе, але якщо хочеш — спробуй! Я і спробувала. На той момент мій син мав великі проблеми зі здоров’ям, йому були потрібні дорогі операції і для мене було важливим, що поліцейський в Америці має багато пільг щодо охорони здоров’я.

Я написала в анкеті, що знаю російську мову і мені пощастило! Виявляється, на той момент у них не було жодної російськомовної жінки–поліцейського. Отож мене взяли буквально на другий же день! На третій день я поїхала отримувати форму і відразу ж — вчитися в поліцейську академію. Швидко здала документи і вже наступного дня вийшла на роботу. Робота важка, мої колеги — чорношкірі чоловіки. Потрібно вміти стати для них «своїм хлопцем». Мені знадобилося цілих десять років, щоб знайти підхід до кожного. Спочатку було важко, я мала працювати нарівні з ними і доводити, що я — зовсім не слабка стать. Фізично я дуже сильна людина, а от душевні травми не загоюються так швидко. У мене практично немає жодного програного рукопашного бою. Незважаючи на багаточисельні травми та переломи, я швидко «встаю до ладу». А ось душа у мене дуже вразлива. Коли дивлюся передачу «Жді мєня» — завжди сльози навертаються на очі від зворушливих історій з життя простих людей. Були хвилини, коли хотілося розридатися, але я розуміла, що не можна показувати слабкість — цього не забудуть ніколи. Бувало, заходила в кімнату для відпочинку і там давала волю емоціям, але поверталася вже без сліз на обличчі.

— Чи безпечно ходити американськими вулицями?

— Звичайні люди навіть уночі можуть ходити по вулицях абсолютно безпечно. Тільки в певних місцях відбуваються «розборки» між бандитами. В Америці є свої угруповання: ­«крайовики», «трупики», «мотоциклісти». І найбільший потік злочинів припадає на п’ятницю, 13–те. Коли новачки, щоб увійти до складу банди, повинні здійснити свій перший злочин: підрізати когось або вбити, щоб пройти так зване ­«бойове хрещення». І ось цей час для поліцейських — найгарячіша пора. Коли правоохоронці просто не встигають справлятися з цією лавиною злочинів. Хоча ця традиція в злочинних колах Америки існує вже дуже давно, але все одно стримати натиск злочинів у п’ятницю, 13–го — завжди дуже важка і брудна робота...

— А ваші діти пішли вашими стопами?

— Мій старший син у 16 років записався в армію. Потім відслужив два роки в Іраку. Зараз він працює в поліції.

В Америці — усмішки широкі, а в Україні — щирі

В Америці Ірина Пліц навіть знімалася в кіно, але справжньою «зіркою» стала в Україні. Вона зізнається, що без жалю проміняє весь блиск американського життя на затишну і теплу атмосферу рідного провінційного Херсона. Тут у неї є головне: підтримка і повага друзів, а також можливість допомагати знедоленим дітям і старим. Представники Херсонського УМВС визнають, що її досвід як поліцейського дуже часто допомагає їм у роботі.

— Після того, як я відпрацювала більше 12 років в американській поліції, я насилу сприйняла «звичаї» нашої української міліції. Це як день і ніч, — констатує Ірина Пліц. — У США поліцейські не мають права навіть дні народження на роботі відзначати, тому що будь–який подарунок або презент може бути розцінений як хабар. Навіть якщо чоловік пошле жінці есемеску, де буде грайливий смайлик, то він може отримати позов до суду за сексуальне домагання.

Жінки–поліцейські в Америці косметикою не користуються, не ходять iз розпущеним волоссям і на підборах. Там усе підпорядковано зручності й прагматичності. Тому я була в шоці, коли побачила, як у Херсоні жінки–міліціонери розгулюють по місту в міні–спідницях на 10–метрових шпильках!

Але мушу визнати, що в Америці люди свою роботу просто відпрацьовують. А в Україні все–таки більше душевності у відносинах між людьми.

«Я знайшла багатьох херсонців, які живуть за кордоном»

Сім років тому пані Ірина очолила Херсонське земляцтво в Америці, для неї було важливим допомогти рідному місту.

— Робота, яку роблю, — це допомога нашим громадянам, що потрапили у складну ситуацію за кордоном. Приміром, старенькі не знають, як правильно писати запити в соціальні служби англійською мовою. Ми можемо дати їм адреси і телефони всіх організацій та соціальних служб, які можуть надати їм допомогу в оформленні медичної страховки. Я іноді приїж­джаю до них додому і допомагаю заповнювати всі необхідні папери. У нас немає свого офісу. Але ми спілкуємося по телефону і допомагаємо у вирішенні проблем нашим громадянам, що живуть у Нью–Йорку та інших містах. Часто доводиться допомагати й українським дружинам, які страждають від насильства в сім’ї, де чоловік–американець iз часом перетворюється на тирана.

В останні роки Ірина Пліц працювала офіцером поліції при державному госпіталі в Нью–Йорку. А не так давно отримала можливість оформити пенсію і тепер більше часу приділяє роботі на громадських засадах.

— Я знайшла бага­тьох херсонців, які живуть за кордоном (здебільшого в США), — розповідає Ірина Пліц. — У мене й раніше був доступ до комп’ютерної бази даних по всій Америці, так само до бази даних державного госпіталю для малозабезпечених. Коли люди приїжджають до Америки, вони дуже часто потрапляють у різні перипетії. Деякі спиваються, інші з якихось причин втрачають свою сім’ю. Ті, що не змогли знайти роботу, «бомбують» на вулиці. Для таких існують спеціальні притулки, куди можна прийти, отримати там нічліг та їжу.

— Розкажіть про вашу співпрацю з Національною службою взаємного пошуку.

— Я часто і iз задоволенням допомагаю людям, які пишуть листи в передачу «Жді мєня». Багато хто зі мною зідзвонюється в Америці, а я потім їхні дані передаю родичам в Україні. Скільки вже було радісних зустрічей і скільки їх ще попереду! У мене є свої методи, як знайти людей. Я працюю не тільки з комп’ютерною базою даних. У всіх містах Америки є газети, куди можна дати безкоштовне оголошення про те, що розшукується така–то людина. Така ж служба є й в Ізраїлі. Одна родина жила в Херсоні і просила розшукати їхню доньку, яка виїхала на заробітки до Америки й зникла. Тривалий час від неї не було звісток. Родичі написали листа з проханням про допомогу до редакції передачі «Жді мєня». Я знайшла її досить швидко. На той момент вона вже жила в Ізраїлі. Відбулася щаслива зустріч.

Потім була ще одна родина, де мати розшукувала доньку, яка вийшла заміж за американця і довгий час не давала про себе знати. З’ясувалося, що після пишного весілля з американським «принцем» настало розчарування і розрив відносин через місяць. Дівчина просто не хотіла розповідати рідним про це... Коли я знайшла її, то сказала: твоя мати переживає, вже п’ять років не отримуючи від тебе жодних звісток, вона не знає, жива ти чи ні, скількох материнських сліз це коштувало їй... Дівчина розридалася і зізналася, що їй було просто соромно писати матері...

Зараз, коли я пішла на пенсію з інвалідності, у мене залишилося багато добрих друзів в американській поліції. Вони допомагають мені робити цю добру справу. Я отримую насолоду, коли вдається приносити людям радість. Коли бачу сльози щастя на обличчях людей, які зустрілися після довгої розлуки, це — моя найвища нагорода.