«Меланжеві» проводи

Відносно чисте поле

Одразу за колючим дротом, яким з усіх боків ретельно обрамлена територія військової частини А–2136, ростуть кукурудза та соняшники. А біля самої управи армійців час від часу по–домашньому гупають у траву пізні перестиглі яблука з невеликого місцевого саду. Абсолютно мирна картина життя сільської глибинки дозволяє припустити, що високотоксичну речовину на Харківщині зберігали суворо за інструкцією, хоча самі яблука піднімати з землі все одно чомусь страшно: витік меланжу з однієї цистерни, за інформацією хіміків, убиває все живе в радіусі двох кілометрів.

Не чіпати нічого руками тут змушує й інформація самих військових. База під Шевченковим була збудована ще у 60–х роках минулого століття і за технічними характеристиками вважалася однією з найкращих у колишньому СРСР. Саме тому після розпаду Союзу сюди звезли увесь меланж, що зберігався у сусідніх областях. Це сховище стало найбільшим в Україні. На його території донедавна утримували більше 5 тисяч тонн небезпечного окислювача, що складає замалим не третину всієї кількості успадкованого Україною меланжу. Водночас під Шевченковим і далі користувалися резервуарами, що були виготовлені у період з 60—80–х років. «Паспортний» термін їх експлуатації — півтора десятиліття. І хоча для армії в СРСР усе виготовлялося з часовим запасом, ці ємності сьогодні вже важко назвати надійними. Масштаби ж екологічного лиха, яке могло б статися в разі протікання окислювача, військові навіть бояться озвучувати, що, власне, і пояснює згоду ОБСЄ допомогти Україні впоратися з цією проблемою. «Меланж називають бомбою, що цокає, — каже проект–менеджер згаданої міжнародної організації Антон Мартинюк. — Рано чи пізно оболонка, в якій він зберігається, деградує, і тієї ж миті настає ситуація, коли щось зробити вже пізно. Тому єдиний спосіб усунення цієї проблеми, — її попередження».

Ще одна причина, яка змусила ОБСЄ допомогти Україні, — неспокійна обстановка у світі: час від часу у різних точках спалахують військові конфлікти, тому меланж, яким заправляють не лише далекобійні ракети, й надалі вважається ходовим товаром на міжнародному ринку озброєнь. Аби не спокушати потенційних продавців великими прибутками, токсичний окислювач вирішили вивезти окремими партіями впродовж кількох років. Вивільнені ємності проходили ретельну дефектоскопію, і в ті з них, що були придатні для подальшої експлуатації, переливали рідину з пошкоджених корозією резервуарів. На Харківщині подібну роботу провели напередодні Євро–2012. І той же таки футбольний чемпіонат «допоміг» повністю позбутися меланжу Київській, Львівській, Івано–Франківській та Вінницькій областям. Після відправки 14 цистерн iз Шевченкового, що вмістили останні 760 тонн токсичної рідини, порівняно невелика партія меланжу залишилася лише у військовій частині на Одещині. Вивезти її планують взимку. Після цього спільний проект України та ОБСЄ вважатиметься таким, що успішно завершився.

Ціна серйозної зброї

Вивозити меланж з України під контролем європейців почали у 2009 році. Згідно з підписаним договором, Міноборони оплатило лише вартість транспортування токсичної рідини до кордонів iз Росією. Решту витрат (ідеться приблизно про 20 мільйонів євро) взяли на себе європейські країни–донори. Проект з умовною назвою «Український меланж» став найбільшим позабюджетним проектом в історії цієї міжнародної організації. За її рахунок небезпечний вантаж переправляють російською територією до Нижньогородської області і утилізують на хімічному підприємстві міста Дзержинськ. Цей тендер росіяни виграли, запропонувавши найвигідніші умови з точки зору ціни та якості. За словами Антона Мартинюка, українські підприємства участі у цьому конкурсі не брали взагалі, хоча учасники проекту обіцяли передати їм готову технологію утилізації окислювача. Окрім грошей за роботу, виробничники могли залишити у себе надзвичайно цінні для хімічної промисловості компоненти арсенальної рідини. «Концентрована азотна кислота використовується у процесах нітрування, у тому числі і нітробензолу. А це всі сучасні труби. Ось, безумовно, тут теж є ці деталі, — вказує на мікрофон від журналістської відеокамери заступник генерального директора російської науково–виробничої фірми «Техноазот» Володимир Арутинян, який приїхав на Харківщину проконтролювати відправку з Шевченкового десятої і останньої партії окислювача. — Усе це продукти переробки меланжу. З них виготовляють також селітру та інші сільськогосподарські добрива».

Журналістам та численній делегації контролерів військові демонструють уже наповнені токсичною рідиною цистерни. Спостерігати за самим процесом переливання меланжу без спеціального одягу забороняє армійська інструкція, оскільки навіть його випари вважаються небезпечними для здоров’я. Для того ж, щоб і краплина окислювача не потрапила до ґрунту, у місцях стикування встановлюють спеціальні піддони. Рідину, що проливається, одразу ж знешкоджують спеціальними розчинами. Але для того, щоб гості зрозуміли, як все відбувається, співробітники сховища влаштували демонстрацію процесу. Двоє співробітників сховища, з ніг до голови захищені спеціальними комбінезонами, піднялися на цистерну, а в цей час для охолодження ємкості її щедро поливав водою пожежник.

Утiм зняти навіть показову картинку журналістам дозволили лише з відстані кількох десятків метрів, бо і порожні резервуари таять у собі небезпеку. Стоячи на території цього об’єкта, особливо гостро відчуваєш усю безглуздість гонки озброєнь, яка свого часу розділила світ на два ворогуючі табори. Скажімо, база під Шевченковим займає майже 40 гектарів родючого українського чорнозему, здатного нагодувати хлібом середньостатистичне село. А на цій величезній території зберігають лише один iз компонентів ракетного палива. І таких баз на території України було більше десятка.

Повернути ж ці землі до життя буде не так уже й просто. Командир військової частини А–2136 Олександр Ніколаєв повідомив, що спочатку на цій території проведуть екологічну експертизу буквально кожного метра площі. Із заражених ділянок знімуть землю і спалять. А той ґрунт, що не очиститься і після цього, відвезуть на спеціальні могильники. Там він зберігатиметься довічно, оскільки окремі продукти своєї арсенальної «творчості» людство так і не навчилося утилізовувати повністю. Далі базу перевірять знову і лише після цього визначаться з її подальшою долею. Військові кажуть, що їм би не хотілося втрачати арсенальні склади, бо в них можна зберігати, скажімо, паливно–мастильні матеріали. До того ж доведеться знайти роботу для сотні співробітників військової частини, які після вивезення меланжу автоматично стануть безробітними. Правда, далеко не всі з них хочуть і далі працювати «у чистому полі». Командир частини, наприклад, сказав у інтерв’ю «УМ», що вже дослужився до пенсії, тому, виконавши свій останній обов’язок зi звільнення території, із задоволенням піде у відставку.

Екологічну зачистку шевченківської бази ОБСЄ теж частково профінансує, бо цивілізований світ уже давно усвідомив той факт, що екологічне лихо насправді не має кордонів.