«Є земне, а є небесне»

На відміну від української школи, ікони пензля російських, грецьких чи західноєвропейських майстрів були добре вивчені вже давно. У нас же праць на тему релігійного мистецтва старовини майже немає. Прогалину заповнює львівський іконописець Лев Скоп, що вже 27 років займається реставрацією дерев’яної церкви св. Юра в Дрогобичі, що належить до світової спадщини ЮНЕСКО. Днями вiн презентував свою нову книжку «Техніка та технологія українського церковного маляр­ства у Галичині XV—XVIII ст.», в якій розповідає про особливість розпису галицьких образів.

«Ми об’їздили в експедиціях чимало міст і сіл Галичини, багато бували у Турківському та Дрогобицькому районах, — каже Лев Скоп. — Наші художники були освічені і добре знали богослов’я. А священики давали їм простір для роботи. Український розпис значно відрізняється від тогочасних європейської, грецької та російської шкіл». За словами автора, характерною особливістю російської іконописної школи було суворе дотримання канонів. Образи часто малювали в монастирях, використовуючи для цього заготовку. Кожен монах малював тільки одну, відведену йому, деталь у всіх іконах. Тобто один образ створювало одразу кілька людей. Тому ікони були схожі одна на одну, мов дві краплі води. «Наші ж майстри завжди малювали поодинці, — каже пан Скоп. — Навіть якщо вони і об’єднувались у цехи чи наймали когось для допомоги, все одно до своєї роботи нікого не підпускали, й весь образ малював лише один художник. Саме тому українські ікони вирізняються демократичністю стилю і не схожі між собою».

Окрім того, ікони в тогочасній Галичині — «прозорі», бо художники малювали їх штрихами. «Увесь малюнок зроблений лише одинарними штрихами, — пояснює майстер. — Тому зблизька здається, наче він прозорий, і чим далі відходиш від ікони, тим насиченішим стає образ. Іноді здається, що він навіть світиться». Такий образ ніби випромінює особливу благодать. Це вимагало від майстра неабиякого професіоналізму, адже зайвий штрих фарбою міг усе зіпсувати. «Натомість у російській іконописній школі образи «заливали» фарбою, — продовжує Лев Скоп. — Кожен елемент вбрання, наприклад плащ, по кілька разів замальовували шарами фарби. Зблизька образ виглядає чітко і насичено, а коли відійдеш на кілька кроків — він стає розмитим».

Ще однією особливістю галицьких ікон було те, що майстри не могли собі дозволити дорогих фарб чи оздоби, тож використовували те, що мали під руками. «Часто можна прочитати, що росіяни чи греки їздили по глину у Вірменію, варили основу для позолоти на спеціальих жирах чи оздоблювали ікони дорогоцінним камінням, — каже автор книжки. — У наших майстрів такого не було. Пішов накопав глини, розтер її — от і червона охра, додав вугілля — чорна». З метою економії замість коштовного каміння використовували в оздобі вовче чи собаче ікло, інколи навіть зуб кози. Матеріал натирали до блиску, і виглядав він не гірше, ніж коштовності.

Незвичайними були і підходи до персонажів у образі. Так, за словами редактора книги Тетяни Думан, в Україні було дуже багато образів страшного суду. І дуже багато з них були вилучені, адже «не відповідали» канонам. «Хтось писав цареві листа, де розповідав, що в такому–то селі на образі страшного суду священик був у пеклі. І образ вилучали. Це доводить різницю в мисленні, адже українці розуміли, що є земне, а є небесне. І все, що на землі — грішне».