Москва в Києва говорити вчилась

«Сей малоросійський народ зело умен и зело лукав; он, яко пчела любодельная, дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть жало. Если россияне не будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантажу», — ці слова царя Петра І, які він виголосив на засіданні Сенату Російської імперії, варто було б пам’ятати нинішнім «діячам» різного штибу, котрі спеціалізувалися на розпалюванні антиукраїнських настроїв і дегероїзації української історії. Бо Петро І, ворог найменших натяків на українську державність і проявів національної самосвідомості, був ще й розумним політиком — на відміну від нинішніх його послідовників та їх обслуги, котрі керуються принципом, відомим з російської класики: «Все вздор, чего не знает Митрофанушка». Бо коли б вони були хоча б розумнішими, то прислухалися б і до слів російського князя Трубецького, якого важко запідозрити в «українському буржуазному націоналізмі». 1926 року,перебуваючи в Парижі, він писав: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не Московской, а киевской, украинской культуры... Таким образом украинизация является Костиком к европеизации».

Здавалося б, як казали древні, «мудрому досить». Досить цих двох цитат, щоб визначити стратегію і тактику ураїнсько–російських стосунків для спільної користі, саме на них варто було б будувати й зміцнювати їх, ґрунтуючись на взаємоповазі та взаєморозумінні. Бо чим може закінчитися нинішній наступ на українську мову й взагалі антиукраїнська істерія, неважко зрозуміти, вдумавшись у наведені слова Петра І. Та, на жаль, справді: «Все вздор, чего не знает Митрофанушка».

От до такої категорії, на мою думку, належить і Олесь Бузина. Розпочавши з десяток років тому з паплюження Тараса Шевченка, цей «хахол» (так він сам себе і називає) вирішив подати нашу минувшину під спеціфічним кутом зору, про що свідчить і нещодавно видана його книжка «Воскрешение Малоросии». Я не буду зупинятися на «відкриттях» Бузини на кшалт «В низовьях Днепра как судостроительная верфь возник Николаев» (а ми досі чомусь вважали, що Миколаїв виник у гирлі Південного Бугу, а в Пониззі Дніпра — Херсон) чи ставати гінекологом Катерини II (Бузина твердить, що клімакс цариці вплинув на її рішення зруйнувати Запорозьку Січ — що ж, йому видніше...). Зрештою, зрозуміло, що й ця книжка, і попередні твори автора – це спроба заробити собі популярність на епатажі й блюзнірстві — хід випробуваний, хоч і гидкий. Не буду також вступати у філологічні дискусії й спростовувати твердження О. Бузини про те, що української мови як такої не існує взагалі — є лише один з діалектів російської, зіпсований і засмічений полонізмами, бо, якщо послуговуватися такою логікою, то в сучасній російській мові слів тюркського та угро–фінського походження значно більше, ніж полонізмів в українській мові, але ж це не причина називати російську мову «московско–русским диалектом». Бо, як писав російський учений О. О. Шахматов, «Родина нашего велико русскаго литературного языка — Болгария. Но образовался он в Киеве, где испытал впервые багоприятное влияние народной среды, окончательно развился он в Москве». Тож історично правильна назва росіянина, а точніше тих, що нині називають себе «русскими», є московит, і не треба її цуратися, бо сучасне поняття «росіянин» об’єднує десятки інших націй, які входять до Російської Федерації

Я ж зосереджуся на одній історичній постаті, яку О. Бузина послідовно очорнює — останньому кошовому Запорозької Січі Петру Калнишевському. «Несмотря на обет безбрачия, обязательный для запорожцев и не дававший права оставлять наследство детям, руки Калнишевского постоянно что–то крали... На момент сдачи в плен Калнишевський владел домом со стеклянной верандой в пятидесяти километорах от Сечи и мог за раз продать четырнадцать тысяч овец по два рубля за голову... Можно только вообразить, как эксплуатировал этот «безсеребреник» рядовых запорожцев, чтобы плодились и размножались бараны!» — читаемо в книжці «Воскрешение Малороссии».

Дивно, як можна в кількох рядках вмістити стільки історичних «відкриттів», щоб не сказати — просто вигадки. Бо не було в запорожців «обета безбрачия», вони нормально одружувалися і народжували дітей, і свідчень, зокрема й документальних, тому тисячі. О. Бузина, мабуть, читав хоча б гоголівського «Тараса Бульбу», де змальовано нормальну українську родину, а в ній — три запорожці: батько й два сини, і мати — дружина козацька... Так, у самого Петра Калнишевського дітей не було, але ж ніхто і не заявляв, що Президент України Віктор Ющенко є його прямим нащадком, хоч родичем дуже ймовірним, бо збереглися листи. Справді, Петро Калнишевський був багатою людиною, збудував власним коштом п’ять церков, не кажучи вже про різні дрібніші пожертви як прояв гуманітарної діяльності, але на Січі це не становило чогось надзвичайного. Так, під час татарського нападу на Запорожжя в полковника Ковпака було захоплено 1627 коней, а в одного рядового (підкреслюю, рядового, навіть ім’я невідоме) козака — 250 коней та 5000 голів худоби. Запорозькими кіньми ремонтувалася пруська кіннота та й кавалерія інших європейських армій, а про свою козацьку кінноту й казати годі. І не міг Петро Калнишевський особливо експлуатувати рядових неодружених запорожців, бо всі сільськогосподарські роботи там виконувала наймана робоча сила, якої, до речі, постійно не вистачало в зимівниках через те, що кожен наймит через кілька років мав право посісти власні землі, завести своє господарство. Наймитів переманювали високими заробітками, не кажучи вже про те, що кожен більш–менш путящий хлопець сприймався як потенційний зять, чоловік доньки господаря. А кожний зимівник, за сучасною термінологією, був фермерським господарством, їх же на землях «вольностей» запорозьких володінь налічувалося кількасот тисяч.

1770 року завдяки послідовній діяльності Петра Калнишевського iз залюднення степових земель Дикого Поля переселенцями з інших регіонів України на території восьми паланок Війська Запорозького Низового було 45 сіл, 4000 хуторів–зимівників. На 1775 рік, до дня захоплення і зруйнування Запорозької Січі російським військом, їх було вже вдвічі більше.

Саме господарська діяльність, зокрема залюднення вільних земель, Петра Калнишевського всупереч волі цариці Катерини II, яка поспішала заселяти землі іноземцями, стала однією з причин знищення Січі й арешту Петра Калнишевського. Основною ж причиною стала економічна незалежність, від якої до державної лиш кілька кроків. Як написано в маніфесті Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі, «Заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самым основание зависмости их от Престола нашего й помышляли конечно составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую».

Петро Калнишевський був видатним українським державотворцем, предтечею нашої незалежності, бо залюднював українцями степи Дикого Поля — «вольності війська Запорозького Низововго», прирощував ними територію майбутньої української держави. Можливо, саме завдяки йому та його сподвижникам — лицарям Дикого Поля — Україна здобула вихід до Чорного моря, створила потужні порти й стала морською державою. Йому, а не Катерині ІІ з її царедворцями та генералітетом, ми цим зобов’язані. Зрештою, визнанням заслуг Петра Калнишевського в цій царині є постанова Одеської обласної ради щодо встановлення в Одесі пам’ятника останньому кошовому отаману Запорозької Січі. Про роль Петра Калнишевського і Війська Запорозького Низового, українського козацтва в завоюванні виходу до Чорного моря написано, на жаль, ще мало. Тож тим більше треба всім прочитати книгу Тараса Гончарука «Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей—Одеса», яка побачила світ 2011 року в одеському видавництві, а Олесю Бузині в першу чергу — задля ліквідації прогалин у його історичній ерудиції. Бо якщо він навіть «хахол» і «малорос», як сам себе називає, то це не дає йому права принижувати національну гідність українців, фальсифікуючи їх історію, паплюжачи її героїв.

Думаю, що роль духовного кілера, позбавленого національних почуттів, який вперто стріляє в минуле, далеко не така почесна, як це здається Олесю Бузині.

Данило КУЛИНЯК,
письменник,
заслужений журналіст України, директор
Всеукраїнського
благодійного Фонду імені Петра Калнишевського