Лiтература за перевалом iсторiї

Зарозумілі «тектонічні зсуви» в історії, які давно увійшли в геополітичний лексикон сучасності, по суті, так і не були розтлумачені пересічному читачеві. Всі високочолі теорії євразійства виявилися не дуже підтверджені художнім вимислом, тобто літературним текстом, в якому б популярно пояснювалося, чому бігмак кращий за вареника і доки еспаньйолка буде замінювати козацький оселедець.

Загравання з футурологією в сучасній літературі, звичайно, траплялися. І про те, як буде кепсько, якщо Схід переможе Захід, розказано чимало історій. Мабуть, найбільш вражаюче вийшло в страшилці Олени Чудинової «Мечеть Паризької Богоматері», створеній у жанрі антиутопії. Там чудеса, там лісовик ісламу бродить, і католицький собор з назви роману перетворений на кафедральну мечеть. Європейці пішли у катакомби, їхні дочки потрапили в гарем, і лише старі добрі підпільники знають, як з іскри займається полум’я не тільки класової боротьби, а й міжрасового джихаду.

Більш миролюбні, тобто вже перетравлені, плоди «східного» просвітництва із «західним» присмаком свого часу були запропоновані в античній утопії Василя Аксьонова «Москва–ква–ква», в основі якої використано міф про Тезея, а тамтешня культова сталінська висотка на Таганці уособлює собою лабіринт, всередині якого розгортаються основні події роману. Античне місто несподівано виникає також у романі «Щастя» Фігля–Мігля, в якому квітне болотяним квітом фантасмагоричний ландшафт Петербурга, чиї райони, подібно до полісів грецької давнини, роз’єднані й автономні, багаті з бідними живуть, немов на різних планетах, а поїздка з одного кінця міста в інший стає небезпечною пригодою.

Трохи вбік від «східно–західної» тематики відходить у своїх «Часодіях» Наталія Щерба, але інформацію про шляхи сполучення між вищезгаданими автономними світами надано в її романі доволі детально. Що ж це за спосіб переміщення з паралельного світу русалок і ельфів у не менш фантастичну, чи пак урбаністичну, реальність простих смертних? У принципі, сюжетний хід у Щерби не грішить новизною, і йдеться лише про тимчасові портали для переходу в інший простір. Нібито раніше світи були одним цілим і Бог був єдиний, але казка погано уживається з реальністю, богам не вистачає особистої пастви, і стародавні майстри–годинникарі (у інших авторів це масони та інші чаклуни) розділили нашу цивілізацію на два світи — два способи життя. «Один світ приховує другий, тому що розрив часу, старанно створений стародавніми годинникарями, щоб розділити Землю на дві рівні частини, стрімко скорочується, — пророкує майбутнє герой роману «Часодії». — Один світ помре. Зникне, розчиниться у порожнечі. Згорнеться в нуль. Люди, міста і ліси, знання, накопичені тисячоліттями, — нічого не буде, ніби й не було ніколи. Світ–тінь навіки відійде в минуле. Залишиться та земля, яка справжня. Ефлара чи Остала — цікаво, хто з двох виявиться сильнішим?»

Дійсно, цікаво — кит чи слон? Тобто який із світів, описуваний у нинішній «зрушеній» словесності, виживе і переможе? А якщо врахувати, що за міфічним протистоянням грішно–язичницького і праведно–секуляризованого у наших авторів ховається класично–антагоністична боротьба між «Заходом» і «Сходом», то виходить дуже цікава історія. Адже що конкретно чекає на обидва полюси нашої жанрової планети під назвою Утопія? «— Зазвичай притягнення двох світів, — відповідають у романі «Часодії». — Притягнення? — Чоловік різко випростався. — Поглинання, Олено. Називай речі своїми іменами».

Отже, завдання, як завжди, полягає у тому, щоб «поглинути» ближнього. Перемогти Трою і зруйнувати Карфаген. Цим в історії завжди займалися новітні варвари, заздрячи добробуту старих націй. Самих античних героїв, якщо згадати, ідеологічний бік справи не дуже цікавив. «Коли б не Єлена, / Що Троя вам сама, ахейські мужі?» — запитував Осип Мандельштам ще на початку ХХ століття. Ось і багатотомна епопея Ріка Ріордана про пригоди Персі Джексона — пересічного нью–йоркського підлітка (а насправді — напівбога і вершителя доль світу) — всього лише перетягування геополітичної ковдри з рідних і любих нашому серцю європейських окраїн в безрідні західні широти. І заради чого? З почуття патріотизму і бажання довести перевагу американської мрії над тупим бюргерством іншого світу? І ось уже строкатий килим–літак античної міфології в епопеї Ріордана переміщується разом із центром західної могутності, що знаходиться, звичайно ж, на території Америки. Олімп нині височіє над Нью–Йорком, а Аїд розташований неподалік Лос–Анджелеса. Прокруст гендлює ложами–канапами, Горгона виробляє садових гномів із заїжджих героїв, а Море чудовиськ називається Бермудським трикутником. Звідки вони серед нас — усі ці напівбоги, кентаври і мойри, що виряджаються під бабусь біля під’їзду? Невже лише родом з класики, адже вже Микола Гумільов на початку згаданого ХХ століття зустрічав і «Одіссеїв в імлі пароплавних контор», і «Агамемнонів поміж трактирних маркерів»?

Задовольнити читацьку цікавість, ставши своєрідною «нашою відповіддю» заморському «Персі Джексону», зможе роман «Московський дивертисмент» Володимира Рафеєнка. У цього автора не в Нью–Йорк, а всього лише в Москву дрейфує вище­згадана Троя, яка «переповзає з місця на місце, ніби це не місто, а свиня, яка обжерлася яблук» і яку хочуть зруйнувати сучасні варвари. Коротше маємо зсув по фазі, а також «феномен рефракції ідеальних об’єктів». І нехай грішне при цьому знову змішалося з праведним, а стародавня міфологія скидається на грецько–римську боротьбу сюжетних ходів, за якими Троя переноситься до Третього Риму, зате шляхи сполучення фабульних каналів висвітлені більш детально, аніж у теорії космічного порталу в «Часодіях» Наталії Щерби. Існує, уявіть, Перевал історій, завдяки яким «люди і персонажі незаконно втілюються один в одного і втрачають законні місця, відведені для них Зевсом». Мовляв, до епохи Просвітництва, він працював в один бік, і недолугих перероджень не було, але потім, як стверджує автор, «світ став занепадати, ідеї раціоналізму, ідеї гуманізму, віра і безумовність, секуляризація цивілізації і всяке таке інше».

Крім «всякого такого іншого», у «Московському дивертисменті» — на відміну від епопеї про Персі Джексона, в якій констатується, що «Захід прогнив наскрізь, і має бути знищений» — вказується на те, чим ще, окрім викраденої красуні Єлени, спокушаються нинішні мужі. «Чому це так важливо — перемогти Трою? — запитують у «Московському дивертисменті». — Адже справа не у тому, щоб зруйнувати Москву, поневолити, поставити навколішки, як мріяв фашист. Сенс у тому, щоб її контролювати! Хто контролює Трою цього світу, той контролює провину, спокуту, перемогу, надію, щастя, та й сам Світ!»

З одного боку, як сказав би Павло Пеперштейн, автор архітектурного детективу «Празька ніч», завинило «грубе порушення антропометричних, базових відносин із простором», яке, трапившись в реальності (реконструкція міст–пам’яток на зразок Москви з Петербургом), відображається в літературі. Зокрема в його романі найбільш вражає фінальний парад богів, така собі колективна міфологія з політологією укупі. З одного боку — «юрми рокерів, готів, байкерів, хіпі, циган, емо, хасидів, кришнаїтів, реперів, толкієністів, рольовиків, панків, кіберпанків та інших». З іншого — «Сварог, Кама, Ладога, Свіяга, Перун, Ярило, Велес».

Таким чином, подорож з античного світу в світ сьогоднішній стає зручною панацеєю. При цьому не важливо, де нині знаходиться дрейфуючий Третій Рим — центр східно–західної цивілізації — у Москві, Нью–Йорку чи Токіо. Натомість удаваний дрейф із процвітанням сучасних нуворишів, насправді сигналізує про приреченість нашого світу, перетворюваного на третій, тобто, колонізаційний. Так само, між іншим, приречені, сюжетні метафізичні всесвіти наших авторів, зумовлені старінням рідних ландшафтів, як вважає згаданий автор «Празької ночі». Яка вже тут любов, якщо все рухається, переміщується, і невідь яка література чекає нас за найближчим перевалом Історії. Кібернетичний, мабуть, трансреалізм, не інакше.