«Перед Богом і землею всі солдати рівні»

«Військові поховання часто стають чиєюсь політичною грою»

— Пане Святославе, як ставитеся до того, що перепоховання солдатiв різних армій у суспільстві часто сприймають із загостреною увагою?

— Головним нашим завданням є гідно поховати всіх, згідно з релігійними і військовими традиціями. Недаремно кажуть, що війна не закінчена доти, доки не похований останній солдат. Згідно з європейськими принципами та Женевською конвенцією, всі солдати є рівні перед Богом і землею. На превеликий жаль, iз цього роблять політику, я б навіть сказав геополітику. Пригадуєте, які події розгорталися навколо польських військових поховань на Личакові? А що зараз відбувається із встановленням пам’ятника воякам УПА в Грушовичах, а Волинська трагедія? Думаю, що все знову повториться, коли відзначатимуть 70–річчя масових вбивств українців на Закерзонні. Події XX сторіччя ще живі в пам’яті, тому військові поховання часто стають чиєюсь політичною грою і вихлюпуються бурхливими емоціями в ЗМІ. Так трапилося з останніми похованнями в Гологорах (один із російських каналів подав перепоховання останків вояків дивізії «Галичина» як вшанування «пособников Гитлера». — Авт.). Тут слід зазначити, що жодних елементів фашизму чи нацизму на перепохованні не було, так само, як і закликів до насильства. Зрештою, не було навіть військового церемоніалу, адже він передбачає присутність регулярних військовослужбовців. А після того, як на перепохованні вояків УПА в Дрогобичі міністр (Саламатін. — Авт.) не дозволив бути присутніми нашим військовим, щодо їхньої участі в перепохованні вояків дивізії «Галичина» ми навіть не звертались.

Питання історичної пам’яті взагалі часто буває досить гострим. От, до прикладу, ситуація, що була в Таллінні з перенесенням пам’ятника російському солдату на кладовище. Тоді, здавалося б, звичайна річ набула великого розголосу, особливо в російських ЗМІ. Хоча Росія дала дозвіл на таке ж перенесення пам’ятників iз центральної частини міста на цвинтар у понад 50 містах Угорщини. При цьому навіть не поцікавшись думкою інших країн, батьки й діди чиїх громадян також можуть бути там поховані.

— Скільки останків було знайдено за весь час роботи?

— Починаючи з 2007 року ми знайшли останки більше тисячі солдат різних армій та жертв політичних репресій. Нещодавно наша експедиція побувала в селі Модричі Дрогобицького району. Туди нас запросила місцева громада та священик. За словами місцевих мешканців, у сусідньому лісі поховані жертви НКВС, що були розстріляні в 1941 році. Ми знайшли останки 23 осіб, проте перепоховати їх не вдалося: тіла свого часу були посипані вапном і майже не збереглися.  «Двоє місцевих розповіли, що особисто захоронили 30 вояків УПА»

— Як встановлюєте місця можливих поховань?

— Є кілька методів. Найкращий iз них — коли нам телефонують очевидці, або ж ми приїздимо на запрошення місцевої громади. Хоча інколи трапляється так, що люди, які були очевидцями подій або ж навіть закопували загиблих, можуть помилятися в місці поховання. Адже через 50 років місцевість змінюється: дерева виростають, потічки, річки змінюють русло. Ось, до прикладу, ми три роки працювали на межі Яворівського полігону. Двоє місцевих мешканців розповіли нам, що особисто захоронили 30 вояків УПА, які полягли там в 50–х роках. За їхніми словами це була озброєна сотня, що з боями йшла з Волині на захід. Саме в тому місці відбувся бій з підрозділами НКВС. Бійців НКВС було значно більше, вони навіть застосовували бойову авіацію. Зазвичай, вбивши повстанців, спецслужби везли їх на упізнання родичам. А потім тіла упівців виставляли на привселюдний показ, аби залякати інших. Але тут ситуація інша: по–перше, за офіційною версією НКВС, на початку 50–х років повстанців уже «не було»; по–друге, хлопці були не місцеві, тож нікуди їх і не везли. Вбитих упівців поховали двоє місцевих мешканців. Уже в 1994 році один з очевидців, пан Семен, власноруч насипав могилу і поставив хрест там, де, як він вважав, були поховані повстанці. Проте дідусь помилився, і ми досі не знайшли там людських останків. Хоча ми не полишаємо сподівань їх знайти.

Ще один метод пошуку базується на роботі в архівах. Досліджуємо документи, карти, місця боїв, вивчаємо записані спогади очевидців. А також досліджуємо окопи чи місця боїв.

— Упівці, як і будь–які партизани, не мали військового однострою і жодних опізнавальних знаків не носили. Як ідентифікуєте їх?

— Однозначно стверджувати, чиї рештки ми знайшли, можна лише після детального опрацювання супровідного матеріалу. Наведу приклад, як ми ідентифікували вояків повстанської армії, що загинули поблизу Дрогобича. По–перше, за розповідями людей. По–друге, з супровідного матеріалу ми зрозуміли, що люди, які там поховані (а точніше, «енкаведисти» їх просто повкидали в ті рови), були одягнені на військовий манір, проте це не був якийсь конкретний однострій. Хтось мав речі з радянської форми, хтось — із німецької... Тобто хлопці одягалися в те, що їм вдавалось здобути в бою. Це і свідчило про те, що ми знайшли решки партизанської армії. Також вони мали опізнавальні знаки. Ось вояки польської чи німецької армії в Другій світовій мали спеціальні жетони, в радянській армії солдатам видавали капсули з інформацією про себе. Проте серед солдатів був поширений забобон, мовляв, ті, що записували свої дані, незабаром гинули в бою. Тому часто такі капсули є порожні. А щодо ідентифікації упівців, то ситуація ускладнюється ще й тим, що хлопці користувалися лише псевдо. І навіть якби можна було знайти щось, що вказує на псевдо, довідатись реальне ім’я — майже неможливо.

— Чи працювали на розкопках повстанських криївок?

— Ми виїжджали на дослідження криївок у Львівську та сусідні області. Але нам не вдалося знайти криївку, яку б до нас ніхто не чіпав. Так, минулоріч знайшли криївку на горі Кичера, яка була штабом головної референтури пропаганди, так звану криївку Петра Полтави. Ми ще будемо її досліджувати, проте не сподіваємось на грандіозні відкриття, адже свого часу там побував НКВС. Місцеві мешканці розповідали: про облаву на Петра Полтаву знали й мешканців криївки попередили. Бійці НКВС оточили весь район, і хлопці, а може, й Петро Полтава, переховувались у криївці до останнього. Проте «енкаведисти» зробили помилку, коли надвечір розпалили багаття. Дим від полум’я дійшов до криївки, і хлопці зрозуміли, що треба тікати. На щастя, їм вдалося вирватися з пастки. Але саму схованку «енкаведисти» знайшли і підірвали. Перед тим детально вивчили та описали. Саме за цим описом ми й зрозуміли, що це була криївка Петра Полтави. Вона мала 34 метри довжини, пічку всередині й різне начиння для випуску паперової агітпродукції.

 Також ми працювали в селі Фащівка на Тернопільщині. Тамтешня криївка розташовувалась у штольні. За інформацією місцевих мешканців, в ній переховувалися не лише повстанці, а й місцеві селяни. В 1945 році її підірвали підрозділи НКВС. Там ми працювали георадаром та геосканером і встановили місця розташування пустот, де, можливо, і ховались люди. Але вони розташовані на глибині понад 20 метрів, тому дістатися туди нам допомагали фахів­ці місцевого підприємства, що займається бурінням. Добурились до 26 метрів, але, на жаль, на пустоту не натрапили. Шкода... Наскільки я знаю, цьогоріч там проводитимуть розкопки спеціалізовані гірничі підприємства та археологи, що мають відповідну техніку. Бажаємо нашим колегам її знайти, бо за переказами, після вибуху в ній залишились кілька десятків людей.

— А на сході країни чи на території інших держав працюєте?

— На сході України ще не працювали, але незабаром, мабуть, будемо. Нам написав один чоловік, який зараз мешкає в Аргентині, що у Вінницькій області є велике поховання вояків Української галицької армії. Також багато працюємо у Польщі, на території Підкарпатського та Любецького воєводств. Уже три роки проводимо офіційні експедиції, які узгоджені з місцевою і центральною владою. На жаль, ми ще не ексгумовували рештки — ніяк не можемо дочекатися дозволу.

Так, у 2011 році ми проводили дослідження поблизу села Руда Ружанецька Любачівського повіту. Саме там на обійсті Григорія Шеремети на хуторі Жари 21 травня 1945 року відбулися перемовини УПА й Армії Крайової. На жаль, уже через півроку господар разом iз 33 українцями був убитий поляками. Річ у тім, що нібито двоє чи троє поляків, мешканців того села, зникли. На думку поляків, їх убили українські повстанці, на думку місцевих українців, руку до цього приклали представники радянських спецслужб, аби зіштовхнути лобами українців і поляків. Місцеві поляки разом iз міліцією напали на українське село та взяли в заручники 33 особи. Решті селян поставили ультиматум: або видають тих, хто вбив зниклих поляків, або заручників стратять. Селяни мовчали, і поляки всіх розстріляли. Про це місце нам розповіли українці, які там колись мешкали. А вони довідались про нього зі слів поляка, що особисто брав участь у розстрілах. Чоловік уже похилого віку лежав у лікарні, і йому почали ввижатись жахіття. Тож він, спокутуючи вину, розповів про місце, де учасники страти поховали своїх жертв.

На цьому місці і справді були віднайдені фрагменти щелеп, кісток, тканини, взуття та колючого дроту (ним зв’язували жертв). За спогадами тих же людей, коли тіла вбитих почали розкладатися, людські рештки стали розтягувати собаки, з’явився відповідний запах. І поляки закопали тіла вбитих в іншому місті. Але де це місце, нам ніхто з місцевих не хоче розповісти.