Казки під пензлем

Отже, 32–річний книжковий ілюстратор Ростис­лав Попський із Шепетівки (на Хмель­ниччині), про якого ми дізналися лише два роки тому по виході книжки Януша Корчака «Пригоди короля Мацюся» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2011), до якої виконав півсотні малюнків. З авторських інтерв’ю відомо, що роком раніше він уперше спробував запропонувати власне гобі — графіку, навіяну літературою, — саме цьому видавництву. Тоді вельми вибагливий до книжкової ілюстрації директор «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» Іван Малкович погодився на зустріч — і професійне життя Р.Попського різко змінилося: чи не одразу по виході книжки Корчака з його ілюстраціями пішов із державної служби у Шепетівській райдержадміністрації й відтепер він — «чистий» художник.

Схоже, саме І.Мал­кович запропонував початкуючому ілюстратору зробити візуальний супровід до Корчакового твору простим олівцем. Ця техніка з її аристократичною ґрадацією чорно–білого спектру лишала споглядачеві простір власних інтерпретацій, натякаючи на класичну гравюру; можливо, навіть на Дюрера (принаймні сміливі ракурси Р.Попського свідчать про зацікавлення цим майстром).

Щойно вийшла київська книжка, її ілюстраторові запропонували роботу у львівському «Видавництві Старого Лева»: дебютом стала «Різдвяна історія» Чарльза Діккенса. Тут йому надали можливість працювати у повному кольорі. Здається, Р.Попський трохи розгубився від такої щедрої пропозиції — не був готовий до неї. Деякі ілюстрації, як–от до танцю на сторінці 60 — цілком уписувалися не так у книжковий, як в інтер’єрний дизайн. Деякі — просто не запам’ятовувалися. А проте книжка вийшла гарною — саме Діккенс «витягнув» Попського на наступний рівень.

Далі Ростислав Попсь­кий ілюстрував у «Видавництві Старого Ле­ва» Вільгельма Га­уфа, «Карлик Ніс». Малюнки вдало стилізовано під старовинні гобелени. І вони справді по–художницькому гарні. Проте ілюстратор не вийшов на рівень головної фішки письменника: не кепкуй із вад іншого. Мабуть, саме цю тезу варто було би підтримати ілюстраторові. Не вдалося. Чи помітять це маленькі читачі — навряд. Але було би краще, коли б гарні ілюстрації іще щось б й пояснювали…

Наступною книжкою Р.Попського став Володимир Рутківський з «Бухтиком з Тихого загону» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2012). Тут він знову повернувся до чорно–білих інтерпретацій, і в цій «скруті» змушений був шукати за суто графічними можливостями. Художник спробував експортувати натуралізм в іншу, казкову, дійсність. А вона, ця казкова дійсність, почала проростати своїми власними пагонами. Пан Ростислав тут уперше зіткнувся з нереалістичною метафорикою — і залишив кілька вартих уваги малюнків–ескізів.

Аж ось і номінант нинішніх «Лідерів літа» — «Казки Андерсена». Мабуть, так: тут Ростислав Попський на сьогодні найбільш репрезентативний, як позитивно, так і негативно. Позитивно тим, що йому надано великі кольорові площини для самореалізації. Але, здається, він пішов у фарватер свого, гадаю, кумира — Владислава Єрка. Ця залежність простежується іще з картинок до «Пригод короля Мацюся»: олівцеві «гравюри» Попського — ніби переведені у ч/б кольорові фантазії Єрка. У «Казках Андерсена» Р.Попський наслідує навіть архітектоніку «Кресала» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2011), яку зробив В.Єрко: практично той самий форзац, спроби панорамних композицій, максимальна деталізація малюнку в перспективі.

Та на відміну від метра книжкової ілюстрації, Р.Попський занадто буквально слідує за текстом. Уміщена до книжки казка «Летюча скриня» у своєму осерді має «сповіді» кухонних мешканців — сірників, горщиків, тарілок тощо — з цього ж і випливає фінал казки. Натомість наш ілюстратор зосереджується винятково на казковій «оболонці» — малює постаті, одяг та побутові дрібнички від оповідача. Але справжні метаморфози, коли речі розповідають свої історії, лишаються поза увагою художника. Я вже не кажу про художнє осмислення казкової ситуації, коли дівчина ладна віддатися заміж просто після оповіданих казок (як і король з королевою також). А може, взагалі поглянути на цю казку Андерсена, як на тогочасне замовлення пожежної служби Данії?

Майже наприкінці «Казок Андерсена» є ілюстрація на весь розгорт, що свідчить про художні потенції Р.Попського (ілюстрація до казки «Щаслива сімейка») — він тут пустився берега свого кумира і намалював чудову картинку, що годилася б для ілюстрування, скажімо, химерних творів Корнія Чуковського (В.Попський, до речі, уже пробував цей стиль під час ілюстрування «Бухтика…»).

Якщо наш, безсумнівно талановитий, ілюстратор зважить на не так уже й приховані головні тези візуально відтворених ним казок, то власним олівцем побачить, як «пошарпана оббивка на стільці, що стояв у кутку, з дива просто тріснула». Або й трохи складніше: «Новини нам приносить лише продуктовий кошик, правда, він завжди розповідає щось дуже невтішне і про уряд, і про народ» (усе це з ілюстрованих — чи недоілюстрованих — «Казок Андерсена»). А може, й перестане взорувати на Владислава Єрка, безсумнівно вартого уваги, а згадає про те, як відтворила того ж Андерсена англійка Елісон Джей («Нове вбрання короля». — К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2010).

Відтак, повернімося до книжки «Казки Андерсена», де й міститься висновок рецензії: «За вікном висить клітка, в якій сидить соловейко, нехай він співає, хоч насправді ніде того й не вчився, але цього вечора ми не говоритимемо про погане».