Минулого літа на Олімпіаді Україна виборола 14–те місце (попереду, окрім грандів, Корея, Угорщина, Казахстан), медалей завойовано менше, ніж у Пекіні. Не хочеться приплутувати сюди політику, бо нинішні опозиціонери могли б заявити, що при них результати були кращі. На що нинішні представники влади заперечили б, що попередники задля популізму всі медалі вичерпали у Пекіні, нічого не залишивши для Лондона, тільки завдяки тяжкій праці вдалося стабілізувати становище у спорті.
Можна радіти, що наші олімпійці, попри все, боролися та перемагали, принесли славу Україні. Можна, здавалося б, радіти, що у спорті наші досягнення вищі, ніж в економіці — 52–ге місце за рівнем ВВП. А може, з цього радіти не варто? Нас учили, що економіка — база, решта все — надбудова. Якщо в економіці негаразди, то це буде відчуватися в науці, медицині, освіті, спорті. Нашим олімпійцям не вистачає коштів. Ідеться не про призи за перші місця — тут більш–менш платять нормально, коштів не вистачає на підготовку. Плавці скаржаться, що мало в країні басейнів, човнярі — на старі, ще радянські, човни тощо. І це олімпійці. А що говорити про людей, які хотіли б займатися спортом? У країні мало спортзалів, футбольних полів, кортів, сучасних спортивних снарядів і обладнання, спортмайданчики крутії забудували багатоповерхівками, хороші тренери через низьку оплату виїздять за кордон.
Держава виділяє мізерні суми на розвиток масового спорту — фізичної культури. А фізкультура для країни, для суспільства набагато важливіша, ніж досягнення та перемоги окремих видатних спортсменів, бо фізкультура — це здоровий спосіб життя. Якщо не залучати дітей, юнацтво до спорту, це негативно відобразиться на здоров’ї народу. Відіб’ється також негативно і на великому спорті: не буде звідки відбирати талановитий резерв, готувати майбутніх олімпійців і чемпіонів.
У спорті, як і у всьому, багато що упирається в гроші, яких у держави не вистачає. Влада не хоче примусити багатіїв поділитися (гасло використовують різні політичні сили) внесками у бюджет. А самі багатії добровільно ділитися не бажають. Меценатство у нас нібито і є, але якесь миршаве. Куди нашим буржуям до Гейтса, Баффета та інших, які відстібнули для суспільства половину своїх статків. Наші олігархи знайшли для себе спортивну іграшку: кожен олігарх для задоволення пихи придбав собі футбольний клуб. Туди вони вкладають величезні гроші, купують/продають бразильців (здається, без ПДВ), тобто великий футбол — це бізнес і шоу, а зовсім не масовий спорт.
У зв’язку з великим футболом виникло також питання: а навіщо держава вгатила стільки коштів із бюджету в Євро–2012? Кажуть, цим прославили Україну. Ну знають тепер іноземці, що в нас дешеве пиво, красиві жінки, що ми доброзичливі люди. Та, може, краще було б замість показухи, дорогих стадіонів вкласти гроші у розвиток фізичної культури, у дитячий та юнацький футбол, інші види? Краще було б уславитися як здорова, спортивна нація, до якої через деякий час прийшли б і спортивні досягнення.
Держава та олігархи заслужили на осуд. А нашим олімпійцям треба подякувати і за участь, і за перемогу.
Ігор ДЕМ’ЯНЧУК, кандидат технічних наук