Вирванi з корiнням

«Страна у нас большая, мєста всєм хватіт!»

У січні 1945 року наше село звільнили від німців і власівців. Загони Червоної армії пішли далі на захід, а замість них прибули війська НКВД і серед них «уполномоченный по переселению» капітан Тимофій Харитонов. Його завданням було переконувати селян Ґорлицького й сусідніх повітів Краківського воєводства добровільно переселятись до СРСР. Разом із помічниками капітан Харитонов об’їжджав навколишні села, проводив збори селян і агітував їх записуватись на переселення.

Він пояснював, що є угода про добровільне переселення усіх українців із Польщі до УРСР, а поляків з УРСР до Польщі. Хто не хоче, може не їхати. Але краще усім записатися, бо пізніше не буде такої можливості. Потім сказав, що Сталін і Жуков вирішили після війни ліквідувати колгоспи і усім селянам в Україні та всім переселенцям iз Лемківщини дадуть стільки родючого чорнозему, скільки ті зможуть обробити. Кожне господарство на новому місці отримає трактор та іншу сільськогосподарську техніку, усіх забезпечать житлом, видадуть компенсації за залишене тут майно та матеріальну допомогу на облаштування на нових місцях, звільнять на кілька років від усіх податків, багатодітні отримають окрему допомогу, всі діти вчитимуться у школах, а пізніше — в інститутах. Згадував також про безплатну медицину, освіту, дешеві продукти, одяг, взуття і таке інше.

Говорив він російською мовою, яку не всі селяни добре розуміли. Але основне затямили — їх намагаються «добровільно» виселити з обжитих рідних місць невідомо куди. Та на його біду декотрі селяни вже скуш­тували «комуністичного раю» ще у 1939 році, коли, відповідно до договору між Москвою та Берліном, піддались на агітацію і перебрались на схід, за лінію Керзона. Відчувши дуже швидко на собі «переваги соціалізму», довірливі лемки й інші українці кинулись тікати назад. Та лише деяким пощастило прорватись крізь залізну завісу і, повернувшись додому, вони й розповіли про «щасливе життя» в Союзі.

Вислуховуючи запитання селян, капітан Харитонов ухильно відповідав:

— Куда вас повезут? Страна у нас большая, места всем хватит! Конечно, после войны есть определённые трудности, но колхозов точно не будет. Раз товарищ Сталин сказал, значит так и будет. Вы что, не верите товарищу Сталину? А что касается церкви, то, конечно, религия есть опиум для народа. Но у нас есть сталинская Конституция, которая гарантирует все свободы, в том числе и свободу совести. Так что не волнуйтесь, будете себе ходить в церковь. Но я уверен, что наша советская действительность скоро вас переубедит, и вы по–другому будете смотреть и на церковь, и на религию.... Так что, товарищи, записывайтесь, и чем скорее, тем лучше».

Вперті лемки не бажали нікуди їхати

Селяни не вірили в ці обіцянки. Казали: не хочемо нікуди їхати, краще приєднайте нас до України. Уповноважений відповів, що це неможливо, є рішення двох сторін, і він не може нічого зробити. Це викликало у селян велике обурення й тривожні настрої. І попри обіцяні золоті гори, не хотіли записуватись на переселення.

Зустрівшись із небажанням селян добровільно залишати рідні місця, капітан Харитонов почав діяти типовими радянськими методами — шантажем, погрозами, залякуваннями, підбурюванням одних селян проти інших. Коли індивідуальна обробка не дала бажаних результатів, капітан Харитонов вирішив знову зібрати, але не всіх селян, як перший раз, а лише заможніших і найбільш впливових і авторитетних селян Вапенного і Мацини Великої, і продовжити з ними роз’яснювальну роботу.

Було оголошено про збори у школі села Вапенне, на які персонально зобов’язали з’явитись усім наперед визначеним ґаздам. Із Вапенного на збори мали прийти солтис села Колодійчик Костянтин, брати Бубняки Максим і Ярослав, Бодаки Юрій, Григорій і Антон, Пижі Олександр, Ярослав і Орест, Лепак Семен, Галущак Іван, Присташ Григорій, Прокіпчак Петро, а з Мацини Великої — Крети Андрій і Михайло, Кобаса Федір, Качмарчики Володимир і Пилип.

У призначений час усі ці ґазди завчасно прийшли до школи, щоб обмінятися думками і виробити спільну позицію ще перед приходом уповноваженого. Коли ж той з’явився, то наштовхнувся на одностайне негативне рішення цих людей. Капітан Харитонов був розлючений. Адже добре розумів: коли на переїзд погодяться ці шановані на селі люди, то решті нічого не залишиться, як зробити те саме.

Тоді капітан Харитонов вирішив вдатися до індивідуальних бесід. Зазвичай це виглядало так. Добре хильнувши оковитої, він пізно увечері заходив по черзі до кожного з вищезгаданих господарів. Гостинні господині пропонували йому повечеряти, на що він радо погоджувався. Особливо полюбляв вареники із сиром у сметані, смажену яєчню із салом. Добре попоївши, починав «дружню» бесіду. Переважно це були монологи про щасливе життя в Союзі та неминучість переселення. Господарі переважно відмовчувались або ухилялись від прямої відповіді. Це страшенно дратувало уповноваженого. Терпець його вривався, і він вставав із–за столу, починав нервово ходити по кімнаті:

— Ну, хорошо! Не хочешь добровольно — всё равно поедешь, но уже не на Украину, а за Енисей! Или на Печору! И учти, поедешь отдельно от семьи, понял? Там быстро поймёшь, что к чему!

Спохватившись і зрозумівши, що передав куті меду, капітан уже лагідніше починав переконувати:

— Ну что тебя тут держит? Живёте вы не ахти как, можно сказать, бедно. Земля плохая, хлеб чёрный, и даже такого не хватает. И вообще неизвестно, что с вами будет, если останетесь тут после окончания войны. А там... Земля, как масло! Хлеб белый, как солнце, чёрного не увидишь!..

Час спливав, а охочих не було. Щоправда, серед селян почалось бродіння. Настирливість уповноваженого, його солодкі обіцянки все ж мали певний успіх. Деякі, особливо найбідніші, вже схилялись до згоди на переїзд.

Дізнавшись про це, капітан Харитонов вирішив прискорити процес радикальнішими методами. 28 січня 1945 року були заарештовані й відправлені до Ґорлиць солтис Костянтин Колодійчик і ще кілька селян. Їх помістили у приміщенні колишньої гестапівської катівні по вулиці Залізничній у Ґорлицях. Викликали вечорами по одному та вимагали дати згоду на добровільне переселення. За вісім днів усіх відпустили, хоча ніхто з них і не погодився на переїзд. Радили добре подумати і погодитись, бо буде гірше.

Другий арешт цієї ж групи селян стався 15 лютого 1945 року. Цього разу вже все було по–радянськи. Арештованих били, морили голодом і холодом, не давали спати, відібрали теплий одяг. Не допускали родичів і не дозволяли їм передавати ув’язненим харчі й одяг. Погрожували фізичною розправою не лише арештованим, а й їхнім родинам. Після п’яти днів такого «виховання» енкаведисти домоглись першого успіху — декотрі селяни не витримали і підписали згоду на переселення...

Погрози робили свою справу

Потягнулись тривожні дні і ночі. Війна добігала кінця. У лемківських селах щоразу частіше почали з’являтись польські озброєні банди, які настійно «радили» лемкам скоріше забиратися геть. Цього ж вимагала і польська влада, що діяла у тісному зв’язку з російськими вербувальниками.

Селяни були дезорієнтовані. Погрози як з польського, так і з російського боку, тривожні факти про напади і погроми поляків на Холмщині, Сяніччині й Підляшші, постійний психологічний тиск робили свою справу.

Поштовхом до роздумів про потребу погоджуватись на переселення був і факт нічного нальоту польського збройного загону на село Розділля, що розташоване на лемківсько–польському пограниччі. Це сталося на другий день Великодніх свят. Капітан Харитонов зі своєю командою перед тим побував у Розділлі, проводячи свою агітаційну роботу. А перед самими святами усі вони несподівано й раптово покинули село. І от уночі по всьому Розділлю почалася стрілянина, запалало декілька хат. Перелякані люди нічого не могли зрозуміти. Перед світанком усе стихло. Наступної ночі знову все повторилося...

Уранці третього дня свят у селі знову з’явився капітан Харитонов зі своїми помічниками. Стривожені й обурені люди почали розпитувати його, що б то могло значити, чому немає жодної варти у селі. Капітан дуже спокійно, і, здавалося, навіть із задоволенням, пояснював, що це тільки початок, так буде і далі, якщо зволікатимете з переїздом. Поляки дають вам сигнал, а ми скоро поїдемо і нічим вам не зможемо допомогти. Вони тут господарі.

Складалося враження, що це була заздалегідь спланована й узгоджена з уповноваженим акція...

Просили, щоб поселяли в Західній Україні, в Карпатах

Схожі випадки, але з трагічними наслідками, почали щоразу частіше траплятися й у інших лемківських селах. Люди почали здаватися. Вони лише просили, щоби їх поселяли в Західній Україні, в Карпатах. Та на це ніхто не зважав...

Запрацювали переселенські комісії, які описували й обраховували залишене селянами майно — будівлі, поля, реманент, їхню кількість і якість. Учасникам комісій була дана таємна вказівка усіляко занижувати вартість майна, особливо багатших селян. До опису майна не записували ліси. На протести селян керівники комісій натякали, що це робиться для того, щоби по приїзді в Союз їх не вважали куркулями. Худобу (коней, корів, кіз, овець) в обмеженій кількості можна було брати з собою, котів, собак, гусей, качок, курей — ні. До збірного пункту біля Ґорлиць потягнулися вози, навантажені домашніми речами. За кілька днів тут виросли гори з цього скарбу, що стояв просто неба в очікуванні вагонів.

І ось настали хвилини прощання. Люди середнього і, особливо, старшого віку плакали, припадали до землі, цілували її, молились... На початку червня 1945 року зі станції Заґоряни (Zagurzany) біля Ґорлиць було відправлено на схід України перший ешелон iз лемками.

Везли нас у вагонах–товарняках. Часто зупинялись і годинами стояли. Проїжджаючи через Волинь, бачили порожні села, залишені поляками. Місцеві мешканці просили нас залишатись у цих селах і займати вільні господарства. Але начальник поїзда навіть слухати про це не хотів. У нього був суворий наказ везти нас на схід.

У середині червня ми прибули на станцію Лисичанськ Ворошиловградської області (тепер Луганська). Звідси нас розібрали по декілька родин у ближні села. Ми потрапили у невеличке село Біла Гора біля Лисичанська. Тут були важкі бої. За селом, у зарослих бур’яном окопах, ми, діти й підлітки, бачили людські кістяки, пробиті кулями черепи, відірвані руки, ноги, потрощену військову техніку. На пропозицію наших батьків місцевим мешканцям поховати полеглих за християнським звичаєм чули байдужу відповідь: «Та кому воно нада!». Лемки були вражені таким ставленням до останків загиблих солдатів війни.

Зимували у напівзруйнованих хатах

Нас поселили у місцевій школі, бо вільних хат не було. Місцеві мешканці ставились до нас дуже добре, хоча через нашу лемківську говірку (а української літературної мови ніхто ще не знав) ніяк не могли второпати, хто ми такі й чого нас аж сюди занесло з Польщі. Дорослих відразу запрягли до роботи у колгоспі. Саме починалась підготовка до жнив, а серед місцевих були лише літні люди і майже не було чоловіків працездатного віку, вони ще не повернулись із армії. Зимували ми у напівзруйнованих хатах, полагоджених за літо, але холодних, бо не було чим їх опалювати. Коли річку Сіверський Донець скувала міцна крига (мороз тієї зими сягав 40 градусів нижче нуля), ми гуртом ходили на протилежний берег збирати хмиз, сухі гілки, що падали з дерев ріденького лісу. Рубати дерева не дозволяли, а нічого іншого не можна було ніде придбати. Ще з осені багато наших людей захворіли на малярію, яка тут була типовим явищем. Так промучились до весни та твердо вирішили їхати на захід, поближче до Карпат.

Усі обіцянки уповноваженого та його помічників виявились цинічним обманом. Ніхто й не думав розпускати колгоспи, давати селянам землю, трактори, як обіцяв Харитонов. А щодо церков, то їх поруйнували або перетворили на склади чи клуби ще перед війною. Будь–яка ж публічна згадка про Бога чи свою особисту віру вважалась релігійною пропагандою, за яку суворо карали...

А тим часом ті, хто ніяк не погоджувався на переїзд, ще перед відправленням першого ешелону, 12 квітня 1945 року, зазнали третього арешту — показового, щоб продемонструвати, що чекає тих, хто вагався, у разі відмови від «добровільної» згоди на переїзд. Їх жорстоко катували електрошком, затискали пальці рук у дверях. У Максима Бубняка і Федора Кобаси стались інфаркти. В’язні зрозуміли, що краще бути «добровільно» виселеними, ніж загинути. І вони, за винятком Юрка Бодака, підписали все, що від них вимагали, після чого їх випустили з в’язниці, наказавши готуватись до виїзду. Єдине, чого вони домоглись, — це виселення не на схід України, а в Тернопільську область, звідки впродовж червня–липня 1945 року виїхало багато поляків. А Юрка Бодака виселили на північний захід Польщі пізніше, під час акції «Вісла» 1947 року. І лише за десять років упертий лемко зумів повернутися до Вапенного, відкупивши свою збудовану перед самим початком війни нову хату від польського осадника.

Улітку 1945 року після двотижневого чекання у вагонах–телятниках під охороною червонопогонників другий ешелон з виселеними із Вапенного, Мацини і Розділля рушив у дорогу, що тривала місяць. На станції Джурин на Тернопільщині вночі було наказано залишити вагони упродовж години. Уранці, коли розвиднiлось, люди побачили поля, засіяні кукурудзою і засаджені картоплею. Це залишили виселені звідси поляки. І це рятувало людей від голодної смерті. Бо ніхто нікого не зустрічав, нікуди не поселяв, ні про що не клопотався.

Селяни почали споруджувати собі сяке–таке житло, переважно землянки, в яких прожили тижнів зо три–чотири. На щастя приїжджих, погода у липні–серпні на Тернопільщині була чудова — суха і тепла. Почалися пошуки постійного житла. Із сіл Трибухівці, Підлісся, Підзамочок, Зелена Бучацького району виїхало багато поляків на захід. Тут, а також у Монастирецькому і Білобожницькому районах, і поселилися понад 80 родин з Лемківщини.

Варто зазначити, що місцева влада — голови і секретарі сільрад (колгоспів тут ще не було) зустріли лемків дуже прихильно, допомагали, чим могли. Так поступово усі знайшли собі притулок, почали господарювати на родючій тернопільській землі.

У степах горянин–лемко виявився «чужим серед своїх»

Дізнавшись, що на Західній Україні немає колгоспів, вивезені на схід лемки почали повертатись туди. Та зробити це було непросто. Без посвідчення про відрядження купити квитки на поїзд було неможливо. Отож добирались, хто як міг: у товарняках, на дахах вагонів і навіть у ешелонах з військовою технікою.

У широких степах України горянин–лемко виявився «чужим серед своїх» і не зміг там прижитись. Упродовж декількох повоєнних років, хоча це й було неймовірно важко за тих умов, майже всі лемки зі східних областей України перебрались на захід у більш звичне природне і соціокультурне середовище. Коли ж у Західній Україні після війни почалась колективізація, лемки, рятуючись від нової напасті, «щасливого колгоспного життя», почали тікати із сіл у міста й містечка, ставали робітниками і службовцями.

Найбільше лемків із різних місць східної України з’їхалось до міста Борислава тодішньої Дрогобицької області (нині — Львівська). Після війни звідти почали масово виїжджати поляки. Місту катастрофічно не вистачало робітників для праці на нафтопромислах. Дізнавшись про це, лемки почали перебиратись до Борислава, де знаходили можливість отримати залишене поляками житло і працю на покинутих ними нафтопромислах. Так у Бориславі опинилось близько п’яти тисяч лемків, які знайшли тут свою другу малу батьківщину. Декотрі з них, зокрема вихідці з Мацини, вже мали досвід роботи на нафтопромислах ще у Мацині, інші дуже швидко опановували нові для себе професії нафтовиків.

На сьогоднішній день найбільше лемків та їхніх нащадків проживають у трьох західноукраїнських областях — Тернопільській, Львівській, Івано–Франківській.

Минули роки... Наближається 70–річчя від того часу, коли унаслідок змови двох тоталітарних режимів, польського й російського, із північної Лемківщини було депортовано понад 200 тисяч русинів–лемків до УРСР. Народ, що віками жив у центрі Європи, було потрактовано як ворога «оновленої демократичної Польщі» і на очах у всього цивілізованого світу при мовчазній згоді «демократичних» Європи й Америки, було викинуто із їхніх прадавніх земель — предковічної української етнічної території.

Більшість із цих людей уже відійшла у вічність. Відходять у засвіти й ті, котрі на час депортації мали по 10—14 років. Щоразу менше залишається живих свідків тих далеких подій...

По–різному склалася доля вигнанців iз рідної землі. Люди старшого покоління ніяк не могли змиритися з тим, що вони вже ніколи не повернуться у свої домівки. Вони до кінця днів носили у своїх серцях тугу за рідним краєм, жили надією на повернення. Дехто пробував прорватися через кордон. Та повоєнна залізна завіса не дозволила цього зробити. І вони змушені були миритися з новою радянською дійсністю. Колишні селяни–лемки, люди переважно старшого віку, важко пристосовувались до нових умов життя у містах і містечках. Але природна працьовитість, наполегливість у подолані перешкод допомагали їм переборювати усі труднощі.

Натомість молодшим легше було опанувати літературну українську і російську мови, вступати на навчання у середні й вищі навчальні заклади, знаходити собі місце під сонцем. Але... Після отримання освіти молодих людей скеровували на роботу по всьому Радянському Союзу. Там треба було обов’язково відпрацювати не менш ніж три роки. Комуністична ідеологія була спрямована на виховання нової радянської людини — інтернаціоналіста. Щоб прискорити цей процес, особливо у неблагонадійних західних областях України, випускників середніх та вищих навчальних закладів цього реґіону України розподіляли на роботу якнайдалі за межі України. Там вони розчинялись серед маси інших народів і народностей неозорого СРСР, часто залишались на постійне місце проживання, одружувались, виходили заміж, забували мову, звичаї своїх батьків, асимілювались...

Та все ж із здобуттям Україною незалежності пожвавилась діяльність лемківських громадських культурно–освітніх товариств. І що найважливіше, Лемківщиною, її історією, культурою, мистецтвом, особливо музичним фольклором, почала цікавитись молодь. Виросло нове покоління лемків без радянських комплексів, розкуте, освічене, активне. Це вселяє надію на відродження нівельованих за радянських часів особливостей лемків, як субетносу українців.