П’ять дюжин літ — політ нормальний!

25 серпня білоруському письменникові Уладзімеру Арлову (укр. — Володимир Орлов. — Ред.) виповнюється 60 років. Ця кругла дата навряд чи буде зауважена офіційними білоруськими медіями, хоча письменник такого рангу й такої міри таланту в іншій державі був би приречений на гучне відзначення ювілею. Десятки книжок, переклади іноземними мовами, кілька престижних міжнаро­дних літературних нагород, як, наприклад «Європейський поет свободи» 2009 року, премія, що присуджується в Гданську за кращу поетичну збірку року. Арлова вдостоїли цієї премії за збірку «Паром праз Ля–Манш» («Пором через Ла–Манш»). Та окрім поезії, а точніше, перед поезією в його доробку стоїть проза, оповідання й повісті, які й принесли йому славу найцікавішого білоруського оповідача наших часів. Своєрідний стиль, дещо грубуватий, проте напрочуд людяний гумор — саме ці риси його стилю спроможні підкупити і привернути навіть найвибагливішого читача.

Проте письменник і громадянин Арлов уже багато років перебуває у жорсткій опозиції щодо правлячого в Білорусі режиму, а відтак згадувати його ім’я в офіційній пресі та мас–медіях суворо заборонено. Доходило аж до комічних випадків — коли 2003 року світ побачило пречудове видання — фотоальбом «Країна Білорусь» з ілюстраціями Зьміцера Герасимовіча та текстами Уладзімера Арлова, перемовини про презентацію альбому велися на рівні Національної бібліотеки Білорусі. В останню мить у проведенні презентації було відмовлено під якимось важливим, хоч і вигаданим приводом. Та за кілька днів Білоруське телебачення показало сюжет, у якому президент Лукашенко, вітаючи випускників середніх шкіл, вручав їм, разом із грамотами та квітами, і по примірнику «Країни Білорусі». Імені автора на обкладинці, звісно ж, було не розгледіти.

Серед видань Арлова, які вийшли за межами Білорусі, є й український томик. «Реквієм для бензопилки» у перекладі автора цих рядків побачив світ у київському видавництві «Факт» 2005 року. Також твори Арлова в Україні перекладали Віталій Пономарьов (оповідання «Маша і ведмеді») і Остап Сливинський (вірші для українсько–білоруської поетичної антології «Зв’язок/Розрив»).

«Україна молода» на сторінках, присвячених білоруській тематиці, теж кілька разів публікувала тексти пана Уладзімера, починаючи від знаменитого есею «Незалежність — це...», який перекладено більш ніж двома десятками мов світу.

До слова, в Білорусі Уладзімер поміж іншого видав і книжку історичної прози Валерія Шевчука в своїх перекладах. Так що теплі почуття між українською та білорускою літературами часто отримують і прегарні матеріальні вираження.

Сам спадар (це білоруською «пан–добродій») Арлов неодноразово відвідував нашу країну, виступаючи перед шанувальниками красного письменства у Рівному, Львові, Чернівцях, а також перед студентами Києво–Могилянської та Острозької академій.

Нижче читачеві «УМ» пропонуються кілька есеїв з однієї з останніх на сьогодні книг Арлова. Збірка «Пакуль ляціць страла» («Доки летить стріла») побачила світ минулого року в серії «Бібліотека Свободи ХХІ сторіччя». Вона вміщує рівно 100 відповідей на запитання, поставлені письменникові під час зустрічей із читачами. Кожен текст відкривається власне питанням, надісланим запискою від аудиторії. Підбір нашої ювілейної добірки хаотичний — тут присутні й більші за обсягом, і зовсім короткі відповіді, але і в цих есеях–імпровізаціях прослідковується стиль Арлова, його ерудиція та самоіронія. Ну і, зрештою, хто краще розповість про себе, ніж сам ювіляр?