Чугуївська аура

Місто майстрів

Два століття тому за наказом Олександра І Чугуїв став центром кількох військових поселень Слобідсько–Української губернії, усе чоловіче населення якого, віком від 18 до 45 років, поєднувало звичайну господарську діяльність iз ратною службою з охорони російських кордонів. Батько Іллі Рєпіна, наприклад, будучи рядовим солдатом уланського полку, привозив iз Дону і продавав мешканцям округи вороних коней. А його мати у період, коли чоловіка забирали на тривалі збори, шила на замовлення одяг, щоб прогодувати дітей.

Але була в Чугуєві й окрема каста майстрів, що своєю діяльністю не вписувалася у традиційні заняття армійського форпосту. Йдеться про цілі династії талановитих художників, іконописців, різбярів, позолотників, альфрейників. У 50—60–х роках ХІХ століття всіх їх об’єднував чугуївський «Діловий двір» — виробничо–художній заклад, де працювали найрізноманітніші майстерні і талановиті наставники. Чугуївці нерідко вчилися живопису в пітерських та московських митців і часто виїжджали на практику до майстрів столичних військових поселень. Зрештою, в місті сформувалася власна художня школа. За словами харківського історика Валерія Берліна, кілька поколінь чугуївських умільців напрацьовували власний досвід, створювали місцеві традиції, вчилися один в одного. «Дух змагання, провінційна «гласність» і честь родини, — каже він, — підстьобували самолюбство і художнє заповзяття».

Поступово у Чугуєві сформувалася стійка мода і на самі предмети мистецтва. Інформація про появу цікавої роботи миттєво ставала «топовою» новиною. До того ж городяни любили не лише прикрашати свої оселі чимось «художнім», а й прагнули бути героями акварельних сюжетів: усі, в кого водилася бодай якась зайва копійчина, одразу поспішали «опортретиться». Мовляв, ми не гірші за інших. А купці, поміщики, військові та міщани замовляли одразу парні портрети — хазяїна та хазяйки — і вішали їх на найвиднішому місці. А молоді панянки часто кликали художників розмальовувати трояндами їхні скрині для приданого. Цим нехитрим ремеслом «промишляв» хлопчиськом і Іллюша Рєпін, у старшої сестри якого Усті було чимало подруг на виданні. Можливо, ще й зараз у когось iз чугуївців зберігаються ці реліктові старожитності, розписані саме його рукою.

Художнє ремесло стало ще затребуванішим після того, як на території військового поселення відкрили Топографічний корпус. Створювати армійські мапи сюди приїздили столичні художники, які брали на навчання талановиту чугуївську дітвору. У 1855 році одинадцятирічним підлітком прийшов до цієї школи й Ілля Рєпін. «Після тривалих очікувань і мрій я нарешті потрапив у найбільш бажане місце навчання, — пригадував художник у своїй книзі «Далеке і близьке». — Там малюють аквареллю і креслять тушшю». Його учитель, топограф Федір Бондарєв, подобався хлопчині «більше за всіх на світі». У 1857 році юний художник напише одну зі своїх перших відомих акварелей «Вигляд на школу військових топографів у Чугуєві», що нині зберігається у Третьяковській галереї. Того ж року цей унікальний, як для глибинки, заклад закриють, і Рєпіну доведеться шукати наставника з числа місцевих майстрів.

Чугуївські вчителі Рєпіна

Обрати кращого виявилося непросто. «У Чугуєві на той час був дуже хороший вибір учителів, — пригадував художник. — Найбільше з усіх мені подобався Шаманов. У власному будинку Шаманова, навпроти Осинівської церкви, підтримувалася велика чистота і порядність; нагорі три кімнати, де він писав образи, були чистими і світлими. Сам він мав горду осанку і носив художню французьку зачіску сорокових років, одягався добре, і навіть у його ході відчувалася самоповага. Як це не дивно, він знав мене, знав мою пристрасть до живопису. При зустрічі з ним я дуже шанобливо, знявши капелюха, вклонявся йому. Мені подобався приємний тембр його голосу, яким він лагідно і звучно відповідав мені щоразу: «Здрастуй, Іллюшо, душечко». І все ж я пішов до Бунакова, у якого було пильно, брудно і безладно».

Тут iдеться про Івана Михайловича Бунакова — представника найвідомішої чугуївської династії живописців. Його батько чудово писав яєчними фарбами на левкасі і ввійшов в історію як Бунак–іконописець. Розписував храми також його рідний брат Іван Павлович, який отримав художню освіту в Москві. Скажімо, вже «зрілий» Ілля Рєпін високо оцінив його образи в Осинівській церкві, назвавши їх «дивними створіннями». Свого ж учителя, Івана Михайловича, художник вважав «чудовим портретистом і талановитим живописцем», роботи якого були «ретельно написані». Про його рівень майстерності свідчить і той факт, що у 1936 році біограф Рєпіна В. Москвінов отримав від шведського колекціонера Хагелунда листа, в якому просив надати свідчення про художника Бунакова. Останнього той цінував за кілька десятків дитячих портретів, фоторепродукції яких надіслав у тому ж таки посланні. «Головки дітей були відмінно намальовані і впевнено написані, — ділився враженнями історик. — Якби не підпис Бунакова, ці речі можна було б приписати самому Зарянці. У Бунакова Рєпіну було чого повчитися. Недарма ж він пригадував його з таким теплим почуттям».

Роботи деяких чугуївських майстрів залишили у юного художника таке сильне естетичне враження, що він брав їхні сюжети для власних картин. Скажімо, у живописця Якова Логвінова, який, окрім ікон та портретів на замовлення, створював ще й художні композиції, була картина «Бандурист». На ній зображено незрячого старого музиканта, який, відпочиваючи в степу, перебирає струни бандури. Поруч — хлопчик–поводир. Схожий сюжет має і подібна картина Рєпіна, хоча точною копією назвати її, звичайно ж, складно.

Але на фірмовий почерк відомого митця найбільше вплинув інший художник. «Рафаелем Чугуєва був Леонтій Іванович Персанов, — пригадував Рєпін. — Блондин, високого зросту, одягнений у сірий довгий редингот. Він був родом iз Балаклеї (нині райцентр Харківської області. — Авт.). Вираз його обличчя був надзвичайно глибоким і серйозним... З Яковом Логвиновим він дружив, повеліваючи. Якось вони проходили над Донцем повз наш дім, дячок Лука і матуся вблагали Персанова зайти до нас подивитися на мої починання. Я копіював велику гуаш англійської роботи. Персанов добродушно подивився на мої старання скопіювати оригінал, потім підвів до вікна над Дінцем, за яким одразу ж починався ліс. — «Ось бачиш: вода і ліс над водою, — сказав він. — Ось так і треба малювати — просто з натури».

Місцева природа, як і чугуївські майстри, теж надихала юного художника на творчість. Подруги Усті пригадували, що малий Іллюша дуже любив ходити з ними до древнього Старовірівського лісу по ожину, прихопивши з собою папір та олівці. І поки дівчата збирали ягоди, хлопчина замальовував найкрасивіші місця. «Він починав від ріки і йшов до самісінької гори, до околиці міста, — пригадувала одна із місцевих жительок. — Красиво було неймовірно. Іллюша нам багато своїх картинок показував».

Учень іконописців

Потрапивши до «клану» Бунакових, юний Рєпін уже в 15 років став відомим майстром, який разом з артілями іконописців та ремісників оздоблював місцеві храми. Іконопис дуже заохочувався у військовому поселенні, бо на відновлення старих і будівництво нових церков виділялися великі кошти. Нерідко культові споруди провінційного містечка зводилися навіть за проектами відомих столичних архітекторів, а майстерність чугуївців була настільки високою, що їх запрошували до Харкова і навіть до сусідніх російських губерній. Як ствер­джують місцеві знавці старовини, до Харкова майстри ходили пішки. Десь на середині цього шляху, біля дороги стояла доісторична кам’яна баба. На прохання Рєпіна біля неї іконописці завжди робили привал, аби Ілля встиг зробити з неї художній ескіз.

У цьому ремеслі майбутній художник став настільки успішним, що вже в 1859 році пішов від Бунакових і став самостійним майстром. На жаль, багато культових споруд, до оздоблення яких приклався юний Ілля, були зруйновані більшовиками. Скажімо, в 30–х роках минулого століття «загинули» розписи Рєпіна у Малинівській церкві і велика серія робіт у церкві Кам’янки. Але школа майстрів іконопису, навчання у Топографічному корпусі і заняття з чугуївськими наставниками посприяли тому, що до Петербурзької художньої академії 19–річний Ілля приїхав уже «готовим» художником і через рік занять навіть прославлений «цеховий портретист» Крамской побачив у ньому конкурента. «Вивчення витоків рєпінської творчості змушує зробити висновок, — пише В. Москвінов, — що його рідне місто Чугуїв було одним із чудових центрів своєрідної худож­ньої культури російської провінції. Рєпіну було де і в кого повчитися у дитячі та юнацькі роки».