По той бік кіноекрана

Повнометражний кінодебют Дмитра Захаревича привертає увагу своєю амбіційністю та самобутністю. За плечима молодого режисера — робота у короткому метрі та документалістиці. «Дорога на Захід» — це проба у жанрі, що його сам автор позиціонує як «сатиричний істерн» (аналог вестерну, однак східного, — з англ. east). Журналіст «УМ» побував в останні днi зйомок і навіть зіграв у фільмі роль. Причому сталося це випадково, один з акторів підвів режисера і не з’явився на майданчику.

«Таке буває у незалежному кіно. — розповідає Дмитро Захаревич. — Коли ти не можеш людину зацікавити матеріально, доводиться пропонувати щось інше. Наприклад, у моєму фільмі задіяні переважно молоді актори, для яких цей проект буде важливим портфоліо. Повірте, повнометражна стрічка в доробку актора — більш ніж вагомий результат». Але, за словами режисера, оскільки актори молоді, вони не завжди розуміють необхідність готових робіт у своєму доробку, думають, що пропозицій у них буде мільйон і тому можуть викидати такі коники, тобто не з’являтися на знімальному майданчику.

Я тихенько озираюся і слідкую, хто і як готується до робочого процесу. Оператор Андрій Приймаченко вовтузиться з камерою. «Хочу зняти сонячні відблиски в кадрі, — згодом пояснює він мені, — дуже їх люблю ще з часів навчання в Orange coast college в Лос–Анджелесі». А я згадую, що коледж цей відомий у США своєю сильною операторською школою. Актори Микола Бабин та Денис Пасічний щось жваво обговорюють, доки інший актор, Микола Стефаник, відпрацьовує свою сцену. За задумом, його герой прокидається у ліжку, а на ньому замість ковдри — обгортки від різних солодощів. Микола жартує, що щиро полюбив цю сцену, адже задля її створення з’їв чимало цукерок.

Невдовзі до нас приєднується легенда вітчизняного кіно Леонід Марченко. Коли ти молодий та зелений, а поруч на майданчику досвідчений актор, що вже має за плечима величезний багаж знань, якими охоче ділиться, це неабияк допомагає у роботі. Леонід Леонідович Марченко у свої 75 років зіграв десятки ролей, зокрема у фільмах Леоніда Бикова «Ати–бати йшли солдати» та «В бій iдуть лише «старики». Він уже може дозволити собі обирати проект не з огляду на те, скільки заплатять, а послуговуючись лише власними думками стосовно запропонованої історії. Сам Леонід зізнається, що у сценарії «Дороги на Захід» йому припав до душі релігійний мотив.

Цікавим співрозмовником виявився професійний каскадер Павло Авілов. Він уже більше десяти років працює на цій ниві і встиг зіграти у багатьох­ вітчизняних блокбастерах, а починав, до слова, у «Молитві за гетьмана Мазепу». Павло знімався навіть у голлівудських проектах, таких як сіквел «300 спартанців». Наразі професійний каскадер пробує сили в акторстві, у фільмі Дмитра Захаревича.

Коли ж настала моя черга з’явитися у кадрі, саме Павло допоміг відпрацювати сцену та зорієнтував у методиці такого простого, на перший погляд, трюку, як втеча від мікроавтобуса, що переслідував мене. За сценарієм, мій герой тікав по нічній трасі від навіженого водія і лише в останню секунду відстрибував убік. На словах просто, та коли за тобою їде авто (хай і нешвидко), не дуже–то й легко зберігати спокій та під час бігу ще й правильно вирахувати момент для стрибка. Наступним випробуванням, яке завдяки такому професіоналові, як Павло Авілов, довелося пройти, — сцена, де мого героя ранять iз вогнепальної зброї. Дякувати Богу, мені ніколи не доводилося переживати подібне у житті, тому Павло як міг пояснював, що треба робити. В результаті я все одно зробив по–своєму, чому режисер не надто зрадів, довелося перезнімати. Хай кіно і не масштабне за постановкою, однак порядок тут чiткий, а підхід знімальної команди до робочого процесу більш ніж серйозний. Утім піротехніки, які «облаштовували мій розстріл», щиро з мене кепкували та всіляко розряджали атмосферу. Адже в мене стріляли хоч і «холостими», але ж зі справжнього автомата «Калашнікова»! Команда, що займалась такого роду вибуховими та кулеметними сценами, має спеціальний дозвіл для таких зйомок і, як результат, ставиться до подібних кіноумовностей iз повним розумінням, на відміну від мене — «нестріляного» горобця.

Проте найскладнішим виявився не бутафорський розстріл, а тягуче очікування, коли ж тебе нарешті покличуть у кадр. Як виявилось, чекати іноді доводиться цілий день, усю 12–годинну зміну, хоча режисер обіцяв, що «сьогодні ну точно зніматимешся». Однак знімальний процес може вийти за рамки запланованого часу, і це аж ніяк не залежить від професійності знімальної команди. Іноді виникають перешкоди, через які просто не можна знімати так, як задумали (хтось, не дай Боже, погано почувається чи захворів). Я це відчув на собі, коли чекав свою ранкову сцену аж до вечора. У такі моменти режисер одразу на майданчику має вирішити і перебудувати весь знімальний план, щоб не гаяти часу і тих невеликих коштів, що вкладає. Тому терпіння в цій професії — запорука душевного здоров’я.

До речі, знання сценарію аж ніяк не гарантує, що картинка на екрані буде, як на папері. Так часто трапляється. Бувало, навіть актор не розумів, який епізод фільмують, мить — а режисер у своїй голові вже все поміняв місцями, передумав, переграв, і тепер лише хитро всміхається. Звичайно, так працюють не всі режисери. Хтось, навпаки, вимагає суворо слідувати тексту від коми до коми в тій чи іншій сцені. Але Дмитро завжди згадує в таких випадках одного з найвизначніших театральних режисерів України Гната Юру: «Він казав акторам: «Стань сюди, потім пройди туди, крутнись на місці і скажи свої слова». Спочатку до нього ставились із недовірою, але зрештою його вистави ставали шедеврами, а в тих, хто страждав «надзавданнями», — виходило не те, про що вони говорили. Тому що Гнат Юра мав повне бачення того, як це буде виглядати».

Ще один аспект, на який я звернув увагу, а згодом почув подібну думку і від інших акторів, це те, як довго, виявляється, доводиться чекати на результат. Зйомки розпочалися в 2010 році. Стрічка буде готовою, у кращому випадку, лише наприкінці 2013 року. Тодi як усi знайомі та родичі вже набридли запитаннями «Коли вже вийде твій фільм?». Утім, думаю, у режисера клопіт більший — окрім родичів, такими запитаннями його засипає мало не вся знімальна команда. А взагалі, нормальний цикл виробництва фільму — два роки, тодi як на незалежне кіно може піти хоч десять. Навіть видатним метрам доводиться важко. Для прикладу, Михайло Іллєнко свій тріумфальний «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» знімав 5 років. Ще одна задача — за багато років зйомок зберегти первiсний вигляд свого персонажу і не показати плин часу.

Та все одно, поки молодий, хочеться всього й одразу. Особисто я вже з нетерпінням чекаю виходу фільму. Мрію про постери по всьому Києву та прокат по Україні. Утiм, як це буде на практиці, ніхто не знає. Режисер скромно відмахується, мовляв, головне, щоб фільм був гарний, а там побачимо. І його можна зрозуміти, від дебюту залежить, як тебе сприйматимуть у подальшому. Треба розуміти, що одна справа — викласти свою роботу, скажімо, у мережі в YouTube, де кожен охочий може її подивитися безкоштовно, а інша — випустити фільм у прокат, коли люди за це платитимуть гроші і якогось поблажливого ставлення зась чекати. Кіно або цікаве, або ні.

Загалом можна констатувати, що акторство — це аж ніяк не розвага, а повноцінна професія. Це праця, часто важка, і не варто фантазувати, що акторам платять мільйони за гарні очі. Так само як і не варто думати, що процес фільмування — це така казка, у якій мрієш лишитися. Люди часто після першої спроби намагаються забути цей досвід, як страшний сон, бо ніякої романтики в ­цьому немає. Це справжнє навантаження, як інтелектуальне, так і фізичне (чого варті мої десятки дублів утікання від мікроавтобуса в темну ніч). Тому й не дивно, що знімати і зніматися може кожен, але не кожен цього хоче, а якщо й спробує, то лише на один раз і йде далі шукати щось собі до душі.

Зі своїх особистих вражень: мушу зізнатися, що зйомка у фільмі з маленькою командою — процес приємніший, аніж робота у масштабній постановці. Був у мене досвід роботи в масовці фільму «Ржевський проти Наполеона», і натовп у декілька тисяч осiб справляв гнітюче враження. Думка про те, що ти лише частинка процесу, абсолютно позбавленого творчості, ніяк не залишала мене під час зйомки. Незважаючи на те, що гонорар за участь у масовці — це приблизно сума за головну роль (!) у малобюджетному кіно, в невеликій групі одразу створюється родинна атмосфера і відчуття причетностi до магії кіно.