Мова як інструмент

Усім, для кого Слово важить більше, аніж засіб побутової комунікації (не кажучи вже про тих, хто замислювався над першою фразою Святого Письма), ім’я Святослава Караванського давно і добре відоме. Мовознавець–емігрант (живе в Америці) написав багато студій з культури мовлення, й усі вони, здається, видані в Україні — тутешнім представником дослідника, львівським видавництвом «БаК». Зараз у книгарнях можна знайти шість його робіт, деякі з котрих — справжні лонґселери: «Практичний словник синонімів української мови» С.Караванського торік видано учетверте. Аж ось і сьома новинка: Святослав КАРАВАНСЬКИЙ, «Звідки пішла єсть московська мова або шила в мішку не сховаєш».

Здавалося б, автор у цій розвідці схожий на Дон Кіхота, що воює з вітряками. Бо — спростовує теорію «замовного політолога» (як би тепер сказали) ХІХ століття Погодіна, котрий висунув був химерну теорію: населення тодішньої України (за життя Шевченка, між іншим) утворили вихідці з Московії і трохи — з Галичини. Відповідно й українська мова — зіпсований галіцизмами діалект великоруської. У серйозній науці (з російською включно) це давно вважають за чистої води політпровокацію — як казав пізніший послідовник Погодіна доктор Гебельс, брехня має бути беззастережною. А проте Гебельсу вірили мільйони німців, як і мільйони росіян — маячні російського «вченого»...

Клінічний випадок Погодіна лишився би в історичній кунсткамері, якби не сталінські пропагандисти. Саме вони запровадили піар–текст Тургенєва про «вєлікій і могучій» до шкільних програм, і мільйони несформованих розумів мусили вчити його напам’ять, мимоволі вкарбовуючи у свідомість зверхність російської мови над усіма іншими. На такому ґрунті залюбки проростала і призабута «теорія» Погодіна. Тож для лікування повторних проявів ідеологічної інфекції нова книжка С.Караванського — саме та.

На початку дослідник занурюється у походження російських прізвищ, доводить їхнє лінгвістичне походження від давньоукраїнських прізвиськ. За приклади візьмемо лише добре відомі нині: Арбузов (від Гарбуза), Кушнарьов (від Кушніра), Зюганов (від Джигуна), Затулін (від Затули), Пушкін (від Пужка). Далі, аналізуючи російські етимологічні словники, показує, що давня «мова новгородців була українська». Тут С.Караванському стає у нагоді шанований росіянами лексико­граф ХІХ ст. В.Даль, котрий вважав, що «до новгородського наріччя треба зачислити Новгород, Твер, Псков, Пітер, Олонець, Архангельськ, Вологду, частково Кострому і навіть нижегородське Заволжя, Вятку і Перм». Натомість, стверджував В.Даль, «московським наріччям говорить найменша частина народу, майже тільки у стінах Москви, але це мова писемна й урядова, мова вищої й подекуди середньої верстви».

Ще далі С.Караванський аналізує залишки української лексики в сучасній російській мові, суто українські способи словозміни, що закарбувалися в сусідів, залишкові українські наголоси тощо. Ось, наприклад, суто великоруське слово «надменный» — від прозорого українського «надиматися». Так само ніби незрозуміла «баранка» — від «обварити/обварінок» (а в бєларуській мові є ще й «абаранок»). «Коляска» — від «українського слово «коляса» — «карета». «Здесь» — від «ось де». «Куча» — від нашої «купи» (у росіян також є слово «купець»). «Робкий» — кінцева ланка переінакшення нашого слова «торопкий». «Пугало» — «від слова «пудити» — «гнати»... Пудити походить від діалектного слова «пуд» — «страх». «Чёрт попутал» — лихий напутив. «Устремиться, устремить взор — устромити очі» (може, саме за цією мовною формулою виникло молодіжне сленгове «втикати»?). Й наостанок: українське слово «опріч» «стало у великій пригоді Івану Грозному, котрий задумав створити за тих часів «особые отделы», випередивши на добрих п’ять століть московських большевиків. Тим–то тодішній ОМОН — «опрічне» («особе») військо карателів і тілохранителів царя Івана дістало назву «Опричнина».

Здавалося б, речі очевидні, мали би фіксуватися у словниках. Так, фіксуються, але в такий спосіб, аби, не дай Боже, згадати їхнє істинне українське походження: «Матірню російську лексику, тобто лексику з мов перших заселювачів Великоросії, можна знайти у словниках лише з ремаркою застаріле, просторічне, живомовне, обласне, діалектне, народно–поетичне». І аж ніяк — з адекватною позначкою «українізм». І це при тому, що справді високу нинішню «якість Московська мова дістала завдяки Українській та Білоруській мовам». Ну, зрештою, нема чому дивуватися: Сталін вимагав від мільйонів привселюдно зрекатися батьків...

Тут би й завершити про мовознавчі принади книжки С.Караванського, проте не втримаюся навести нехарактерний для дослідника суто політологічний висновок наприкінці тексту: «Економічне, технічне, культурне та етичне змагання ЄС зі сталінсько–путінською Росією ставить останню в число країн, вагітних революцією, і отже, приречених на долю дико–живУ–і–дико–кінчАю диктатур, подібно до країн арабського Сходу».

* * *

На ринку присутні й інші книжки, потрібні поціновувачеві Слова, як–от — Іван ВИХОВАНЕЦЬ, «Розмовляймо українською. Мовознавчі етюди»­ (К.: Пульсари, 2012). Цей автор також не вперше приходить до читача, але й для нього попередній дослідник — авторитет: «Відомий дбайливець за культуру української мови Святослав Караванський пропонує замінити тренінг нашим чудовим словом вишкіл. Справді чудове слово!» До цієї оцінки варто дослухатися, бо в активі І.Вихованця (головний науковий співробітник Інституту української мови Академії наук) декілька «робіт над помилками» на державному рівні: у київському метрі, наприклад, нарешті «замість речення–покруча Прискорюйте висадку і посадку! загучало правильне Виходьте і заходьте швидше!»

З цієї ж книжки ми дізнаємося, як повільно ідуть геть з нашої мови — але ж ідуть! — накинуті російські форми словотворення. Візьмімо, напохваті, слово «віруючий»: «Більшою мірою відповідають духові української мови слова вірний, вірна, яких уживають переважно у формі множини». Або ось дещо несподіване (чому, здавалося б, вузи раптом «перейменували» на виші?): «Українське складноскорочене слово виш у минулому сторіччі широко вживали українські письменники» (ідеться про Валер’яна Підмогильного, Івана Микитенка, Івана Ле та ін.). Ну й, нарешті, книжка І.Вихованця — добрий посібник для всіх, хто мовить на публіку: це значною мірою орфоепічний (як вірно вимовляти) посібник; частина статей названа — аби краще запам’яталося — віршованим розміром: «З давніх–давен фенОмен, а не феномЕн».

І про ще одну книжку, присутню на ринку: «Антисуржик» (Л.: Львівський Національний університет ім.І.Франка, 2011). Перше її видання відбулося 17 років тому, і тоді, як свідчить передмова, тираж масово закуповували новостворювані міністерства. Ясна річ, нинішнє видання «доповнене і пере­роблене». Жодним чином не ставлячи під сумнів суспільну потребу в такому перевиданні (ця книжка, до речі, у рейтинґу «Книжка року’2011» була другою у своїй номінації), варто наголосити на деяких дивинах, що збереглися у перевиданні.

Найбільше впадає в око непослідовність у перекладах конструкцій з прийменником «по». Так, у сучасному українському мовленні наявна надмірна частотність вживання цієї суто російської позиції. В українській відповідником є (найчастіше) прийменник «за». То чому ж замість суржикового «по темі» пропонують «на тему» — а не «за темою»? Чому канцеляризм «відповідно до заявок» пропонують замінити русизмом «по заявках» — замість питомого «за заявками»? Чому допускається оте «по» у вислові «йду по вулиці», коли існує питомо українське «йду вулицею»? Чому є «по обіді» та «по святах», але відмовлено конструкціям «по одержанні диплома» та «по виконанні завдання» (замінено невластивими дієслівними формами «одержавши, виконавши»)? А часом «по» в українських відповідниках просто зайве, й не треба йому шукати заміну, як–от: працює по 10 годин на добу (навіщо тут теє «по»?)

Дивує, що інколи мовознавці–упорядники надають перевагу (до речі, чомусь праукраїнське слово «надавати» тут позбавлено прав) відвертим канцеляризмам у перекладі: «Першочергове завдання — завдання найбільшої ваги», хоча у згадуваному «Практичному словнику синонімів...» Караванського є відповідники — найважливіший, пріоритетний, невідкладний, найбільший. Незрозуміло також, чому автори «Антисуржику» лише частково послуговуються фонетичним принципом передання іноземних слів: чому німецького класика іменують лише «Ґете», а не «Ґьоте»?

Попри все, перевидання «Анти­суржику» — справа суспільно вдячна. Тут є навіть нові позиції, котрі поки що не посіли першості, але, сподіваюся, переможуть: «Що з Вами?» — «Що Вам таке?» Усі висловлені застороги — задля врахування у безсумнівно повторюваному виданні. Якщо сміливіше виокремити суть усіх писань С.Караванського, то можна дійти висновку: ніщо в російській мові нам не чуже (окрім, ясна річ, раніших угро–фінських і пізніших французько–німецько–англійських запозичень), — тож будьмо вільними у користуванні власними скарбами.