Нова дисципліна: урбаністика

Місто як соціально–ментальне пограниччя, де усталюється новий спосіб життя, — вічна тема літератури. А з кінця ХІХ століття — це взагалі один із тематично–проблемних китів літературного процесу. Чи не кращий роман усього українського письменства — «Місто» Валер’яна Підмогильного (уперше надрукований 1928–го, і оце кілька місяців тому вкотре перевиданий «Українським письменником»).

Наука зацікавилася феноменом міста між двома світовими війнами: об’єднання культурологічних, етнографічних, демографічних, соціологічних, політологічних досліджень під проводом філософії витворило новий вимір пізнання Міста — урбаністику. На наших теренах цей процес цілком ігнорувався «соціалістичною» ідеологією. Авжеж, навіщо придивлятися до складних процесів міського формо– і сенсотворення, коли «потреби населення визначалися КПРС, а розташування підприємств та житлових комплексів — КДБ», — читаємо у книжці «Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії».

Це видання позначає новий рівень осмислення конгломерату міських проблем. Не можна сказати, що це перше комплексне дослідження — лавреатами «Книжки року» вже ставали студії з культурології міста: 2008–го — «Національна ідентичність в архітектурі міста» Богдана Черкеса; 2011–го — «Архітектура сучасності» Богдана Черкеса та Світлани Лінди (обидві — Л.: Львівська політехніка). Але в «Анатомії міста» уперше презентовано урбанізм як філософію; як вивчення складної метаморфози «переродження «населення» в містян.., в громадянське суспільство».

Коли більш–менш начитаний громадянин чує про міські проблеми — мимоволі згадує про генеральний план як панацею від усіх бід. Автори альманаху застерігають: «Генеральний план — це не розрахунок обсягів будівництва за різними категоріями міського господарства... Життєве середовище повинно забезпечувати толерантність мешканців міста». Поняття «толерантність» за радянських часів просто не існувало. Як не було й термінів, що рясніють книжкою: «Просторова справедливість», «містобудівне мародерство», «екофобні об’єкти», «точки інтенсивності», «транспортна втома», «просторова сеґреґація» тощо. Аби поглянути на сучасні проблеми міста під таким ракурсом, — а саме зміна кута зору дозволить побачити вихід із нинішньої урбаністичної кризи, вважають дослідники, — треба «принципово змінити систему соціального, функціонального нормування».

Й ота «просторова сеґреґація» нині стає головною «гарячою точкою» міста — принаймні Києва: «вимивання» корінних киян із центру столиці; постання закритих елітних житлових зон посеред, м’яко кажучи, непрезентабельних умов існування основної маси населення; унеможливлення для пересічного городянина вирішити власною працею горезвісне «квартирне питання» — усе це витворює вибухонебезпечну ситуацію, підживлювану тим, що «у 60% киян середній дохід за 2010 рік був нижче 2000 грн. на місяць». Не треба бути соціологом, аби збагнути: вибух назріває. До того ж автори наводять промовисту статистику, підготовлену фахівцями до одного з останніх самітів у Давосі: «Ризики виникнення соціальних збурень на 43 відсотки вищі, ніж ризики від природних катаклізмів, а їхня руйнівна сила на 15 відсотків більша, ніж від повеней і цунамі».

Корумпована влада, позбавляючи соціально–побутових перспектив основний масив городян, поглиблює й економічну депресію: «Сьогодні міста конкурують за залучення найкращих людей, тому якість міського життя — це найважливіший елемент сучасного економічного зростання. Бізнес іде не туди, де є поклади природних копалин або де зосереджено традиційні галузі промисловості, а туди, де кращі умови проживання». Тому прогноз професорів–урбаністів — вельми похмурий: «Вміле і вдале містобудування, визначна архітектура можуть існувати у двох випадках: або в умовах тоталітарних режимів, які жорстко нав’язують суспільству ті чи інші моделі (кращі або гірші), або в умовах високорозвиненого громадянського демократичного суспільства з сильною економікою. Всі проміжні рівні не здатні створити хорошу архітектуру або серйозно вирішити містобудівні завдання». Фахівці навіть для годиться не згадують якогось «світла в кінці тунелю»: «Сьогодні ні ідеологічно, ні законодавчо, ні методологічно ми не готові до вирішення цих відповідальних завдань».

Отже, книжка невесела. Як і все, що є чесним за нинішнього режиму. Назва — «Анатомія міста» — невипадково має медичну конотацію: це діагноз небезпечної хронічної хвороби. Спеціалістів усім цим не здивуєш, а от широкому громадянству таки варто знати, чого можна очікувати й вимагати від міської ради, а які претензії радше адресувати самому собі, якщо ти голосував за нинішню владу.

Два випуски дніпропетровського альманаху «Фронтири міста» також полюють за ознаками масових ментальних перетворень, що відбуваються у міському середовищі. Лови здійснюються не в одному місті, а по всіх усюдах, де мешкають сучасні урбаністи, — приблизно третина текстів належить російським науковцям. Ясна річ, передовсім увага фокусується на містах, що виникали на цивілізаційних кордонах; на «пограничных, фронтирных зонах, в которых происходит наложение, эклектическое смешение и в то же время обострение традиционного взаимокультурного интереса» (статті росіян подані мовою оригіналу).

За жанром більшість матеріалів — історія повсякдення у трьох головних аспектах: адміністративний, економічний, побут та дозвілля. Замальовки з останнього, звісно, найцікавіші для масового читача, оскільки «сфера досуга была обширным пространством интенсивной коммуникации и формирования идентичностей». Саме з таких студій часом дізнаємося про речі майже неймовірні. Наприклад, у російській Самарі ще 1890 року головним торговельним транспортом були верблюди, і з їхнім засиллям боролися так само, як нинішня київська влада — з вантажівками–фурами: «По городу же дозволить езду на верблюдах только с полуночи до 7 часов утра». А морозиво, наприклад, тоді називали «сахар мороз».

В одній із книжок «Фрон­тирів» уміщено забуту статтю Віктора Петрова про першу хвилю кримінального жаргону в Україні. Датована 1926–м роком, вона констатує: «Можна говорити про помірний і визначений процес зміни лексичного складу сучасної мови в напрямку жаргонізації мови». Тоді ще навіть слово «пацан» старші люди не розуміли, як оце зазначено у польо­вому звіті з Миколаївщини: «А що це, кум Олекса, паціян? Чорт чи що?».

Вельми цікава студія одного з редакторів альманаху В.Грибовського з київського Інституту археографії щодо кримськотатарських соціальних практик у Бахчисараї до середини ХІХ ст. Виявляється, постійні подарунки були інструментом ієрархічної регуляції: «Різниця між подарованим і отриманим конвертується у неофіційну владу, від сили якої залежить досягнення і втримання влади офіційної». Нерідко траплялося, що претенденти на високі посади усе власне майно пускали на подарунки своєму оточенню: «Мусили віддавати все, що мали, — аж до останньої одежини». Дуже схоже на сучасні схеми бізнес–інвестування у виборчі кампанії, чи не так? Або ось інший факт із середини ХІХ століття, що цілком корелює з українською теперішністю: перше, що зробив міський голова Катеринослава (нинішній Дніпропетровськ), — прибрав до рук оренду міського ринку.

Дуже інформативним є дослідження базару «7–й кілометр» під Одесою. За двадцять років ця стихійна попервах точка реалізації перетворилася на справжній мегамаркет: «Обладнані автостоянки на 8 020 місць; відділення міліції; пожежна служба з пожежною машиною; медична служба з профілакторієм і цілодобовими пунктами швидкої допомоги; 2 готелі». Цей суспільний простір уже встиг витворити нові прошарки власників та менеджерів, чиї потенції фіксуються прозорою арифметикою: «Сейчас контейнер целое состояние стоит. Еще несколько лет назад — как квартира в Одессе, а теперь — тысяч 200 и выше», — свідчить один із суб’єктів. А ось висновок: «На центральних вулицях 1–го контейнерного майданчика вартість торговельної точки починається з півмільйона доларів, а оренда — з 5 тисяч на місяць (ціна середнього автомобіля в Україні)».

На «7–му кілометрі» комунікації розвиваються навіть швидше, аніж в Одесі: «Тільки на Кишинів з «7–го кілометра» йде 10 рейсів на день (при тому, що Одеса і Кишинів пов’язані 4–ма щоденними рейсами». Змінюється й ментальний краєвид базару: «На ранніх етапах існування ринку, коли визначальним був слов’янський компонент, вихідним днем був понеділок — цей день в уявленнях усіх без винятку слов’ян вважався «поганим», «важким». Пізніше, коли значним став мусульманський контингент, вихідний було перенесено на п’ятницю». Усталюється власний кодекс довіри: наприклад, обміном доларів тут займаються винятково в’єтнамці, що поза всяку ціну дбають про довірливе реноме й навіть утримують максимально низький курс. Дослідники зазначають: «Питання: «Почому сьогодні долар на 7–му?» замінює більшість банківських котирувань». Подібні процеси науковці кваліфікують так: «Конформизм как главный исповедальный принцип и алгоритм поведения и ощущения фронтира». Варто нагадати, що ситуативним синонімом «конформізму» є «толерантність».

До речі, економічно–ментальним, сказати б, перетворенням сучасної масової свідомості приділено чимало уваги і в «Анатомії міста», де йдеться про новітні торговельно–розважальні центри: «Публічний простір поступово захоплює модус сьогодення — ТРЦ... де час проводять у свого роду «не–місцях», утопіях... потрапляють в умови нав’язаного, проте добровільно прийнятого споживчого змагання, переймаючися цими образами успіху». Назагал кажучи, обидва видання — київське та дніпропетровське — неабиякий поступ у читацькому розумінні середовища і якості життя. Нехай часом і песимістичні, ці контексти таки уможливлюють здатність до урбаністичної мрії, як–от: «Сьогодні в Арабських Еміратах і Китаї на порожньому місці побудовано два міста на засадах безвідходних технологій. Аналогічні роботи ведуться зараз у Лондоні, Сеулі й Новому Орлеані»...