Журналістка Ольга Кашпор працювала у новинах «Першого Національного», «Інтера» і каналу «1+1». Будучи оглядачем «ТСН. Тижня» минулого року отримала статуетку галузевої Національної премії «Телетріумф» як найкращий репортер. Коли підсумково–аналітична програма «Плюсів» для глядачів ще кілька тижнів у відпустці, ми зустрілися з рядовим її творцем у досить скромному, але вишуканому кабінеті, де народжується і відшліфовується кожен випуск «ТСН. Тижня».
— Олю, на вітчизняному ТБ в новиннєво–інформаційному мовленні репортерами працює більше жінок, ніж чоловіків. На вашу думку чому?
— Бо дуже складно, коли ти вже попрацював репортером і став хорошим репортером, зробити кар’єру: перестрибнути на редакторську посаду чи зайняти місце ведучого. Останніх у штаті новиннєвих служб не надто багато, репортерів завжди треба набагато більше. Чоловіки, трохи попрацювавши у цій ніші, якщо не стали випусковими, розуміють, що ймовірність кар’єрного зростання тут наближена до нуля, — і кардинально міняють напрям своєї діяльності: ідуть, скажімо, в піар, прес–служби. Дуже мало є чоловіків, які погоджуються у 35–40 років бігати репортерами. А жінки — оскільки на них не покладене завдання багато заробляти — «варяться» у репортерстві набагато довше.
— Репортерство — це калейдоскопічна робота. За 10 років роботи на різних каналах які власні сюжети запам’яталися вам найбільше?
— Сюжет, яким я пишаюся, — той, який ми зробили торік на День Незалежності. За нього мене нагородила Польська асоціація журналістів. Особливим за формою вважаю сюжет–відеоблог про Оксану Макар. Коли вже багато було сказано і показано, ми вирішили, що у цьому конкретному випадку журналіст уже може виступити коментатором і зробити суб’єктивну подачу. Ми поїхали у Миколаїв і зробили сюжет, повністю побудований на стендапах (з англійської «стоячи», «на ходу», зображення крупним планом телекоментатора, який звертається до глядачів з поясненням змісту й мети телесюжету. — Авт.)
Запам’ятовуються сюжети, якими ти можеш допомогти конкретним людям, — «ТСН» це часто робить. Коли знаєш, що хтось переслав копієчку хворій дитині, — розумієш, що не даремно працював.
— Після того як вам наприкінці минулого року вручили «Телетріумф» як найкращому репортеру, в студії «ТСН. Тижня» ви часто з’являлися біля дошки з маркером у руках?
— Щоб «розжувати» глядачам складні речі, які дуже проблематично ілюструвати, ми створили так звану журналістську лабораторію. З маркером у руках пояснювали, які наслідки спричинять ті чи інші нововведення у нормативах про нерухомість чи оплату комунальних послуг. І продовжуватимемо так робити. Тільки у новій студії уже все буде технологічніше: замість звичайної дошки — інтерактивна. Втім принцип лишатиметься той самий: якщо є документ, набирає чинностi, і треба пояснити його суть, ми все розкладатимемо глядачам по поличках. Показуватимемо своєрідну відеоінструкцію.
— Якою має бути межа, яку не мають перетинати новинарі, обираючи нетрадиційну форму подачі інформації? Мені особисто видається перебором, наприклад, сюжет на «Україні» до Дня Незалежності, в якому змоделювали Україну, якою вона буде ще через 20 років, — з негроїдними козаками, але без озвучування економічних перспектив.
— Мають спрацьовувати здоровий глузд і телевізійний смак. Дуже добре, якщо від початку творчого шляху журналіста є поряд люди, які підказують. Я починала працювати ще на УТ–1, там був прекрасний випусковий Михайло Кукін. Другим випусковим була Людмила Маркіз — вона зараз працює на «Плюсах». Завжди у тих, хто починає працювати в тележурналістиці, є спокуса вирізнитися, зробити не так, як інші, — щоб запам’ятали. Тому важливо, щоб був той, хто скаже, що не варто репортеру надягати пожежну каску, бо в кадрі це виглядає смішно.
Зараз ми шукаємо нові форми подачі інформації, бо існує велика конкуренція. Безперечно, щоразу по–новому необхідно подавати матеріал, який повторюється щорічно: про День Незалежності чи Новий рік. Утім форма ні в якому разі не має бігти попереду змісту.
— Якщо подивитися на рейтинги, головними конкурентами в інформаційно–аналітичному мовленні є «1+1» та «Інтер». Якщо мірятися кількістю статуеток минулорічного «Телетріумфу», то перемагає «ТСН. Тиждень». Чи вважаєте, що глядач усе частіше віддає перевагу, зокрема, і проукраїнській позиції, й українській мові?
— Нас дивляться різні глядачі. Наша аудиторія трохи молодша і прогресивніша, звичайно, україномовна. Наш глядач чекає ґрунтовних розслідувань про злочини у міліції; інтерівський — розповідь про 1300–річчя чогось там.
— У чому особливості роботи журналіста в телетижневику? Лише в тому, що один тематичний сюжет можна робити 6 днів, а не за півдня, як у щоденних новинах?
— На «Плюсах» не завжди журналісти працювали винятково тільки для підсумкового інформаційно–аналітичного випуску. Тому я точно знаю, що сюжет, який робиться спеціально для тижневика, завжди виглядає краще, ніж той, який зібрали з кількох щоденних.
Хоча найгучніші події тижня ніхто не оминає, телетижневики не можуть існувати без ексклюзивних тем. Саме на цьому рівні відбувається конкуренція. Щоб уже почуте протягом тижня у новинах не виглядало, як довга ковбаса, намагаємося знайти незвичайний ракурс подачі такої інформації. Це виграшний підхід, який практикують і конкуренти.
— Хто головний у «ТСН. Тиждень»? Останнє слово за редактором Робертом Опалеником чи за ведучою Аллою Мазур?
— Наша «кухня» дуже демократична. Звичайно, є авторитетний редактор; є Алла Мазур, яка є повноцінним редактором і бере участь у всіх «планірках». У нас ніхто ні для кого ідей не шкодує. Кожному всі підказують, допомагають і радять: Роберт і Алла, Стас Ясинський, Юля Дячук, я. На стадії планування кожен сюжет — це спільне дитя. Індивідуальна праця кожного журналіста починається тоді, коли вже все відзнято. Тоді сам пишеш і монтуєш. Готовий сюжет дивиться Роберт Опаленик. Він може внести корективи —дуже професійно оцінює, чи візуально читається все те, що хоче сказати автор. Бо телебачення — це не лише текст, а ще й технологія. Якщо Алла має час, також продивляється сюжет. Багато очей завжди краще, ніж одна пара.
— Ви казали, що своє ставлення до ваших сюжетів ще на стадії їхньої підготовки часто озвучує ваш чоловік — Роман Недзельський, донедавна випусковий редактор новин каналу ТВі. Як реагують на таке зовнішнє втручання у команді? Особливо тепер, коли Роман працює на конкуруючому «Інтері»?
— Думаю, Роман уже менше буде «втручатися», бо працює в іншому сегменті. А поради людини, яку в журналістських колах вважають професіоналом, завжди були доречними і сприймалися адекватно. Взагалі ми у «ТСН. Тиждень» часто дослухаємося до зауважень ззовні: Алла озвучує мамине бачення сюжетів, Роберт — когось із родичів. У кожного з команди є пул людей, які опосередковано щось своє вносять у телетижневик. Бо інколи ми не помічаємо того, що бачить просто глядач.
— До речі, як ви сприйняли рейдерське захоплення ТВі? Як Роман, який разом з трьома десятками інших журналістів після непрозорої зміни власника звільнився з каналу, все оцінює через кілька місяців? Чи не змінилися у вас погляди на питання журналістської принциповості й необхідності заробляти гроші.
— Романові дуже подобалося на ТВі: і колектив, і власне робота. Це не було якимось величезним ударом, але в один день усього цього не стало. Як завжди, ми їхали разом на роботу (в нас одна машина на двох), йому подзвонив Тьома Шевченко і сказав: «Коли приїдеш, зайди до мене. Тепер я головний...» Потім з’ясувалося, що все зробили настільки некрасиво, що Роман і його колеги вирішили піти з каналу. Позиція чоловіка була однозначною, він не вагався. Роман не хотів робити новини для тих, хто незаконно привласнив собі канал.
Роман покінчив iз новиннєвим «спортом». На «Інтер» він пішов робити соціально–розважальну програму, в якій не може бути цензури. Ми там не бачимо жодних ризиків. Багато хто з ТВі зараз влаштувалися на «5 каналі». Вважаю це для інформаційного мовника відчутним підкріпленням. Це плюс для каналу, а не мінус людям. Хоча про «П’ятий» останнім часом різне говорять, зокрема й те, що він не такий уже опозиційний, як раніше. Журналіст лишається журналістом iз прізвищем, яке собі створив. Якщо людина не продавалася, вона й на нову роботу приходить з цим іміджем. А далі — треба дивитися по справах.
— Журналістська спільнота у 2004–му та 2010–му відкрито чинила опір цензурі. В Україні зовсім скоро почнеться нова передвиборча гонка. На вашу думку людини, яка займала активну громадянську позицію, чи можуть бути наприкінці 2013–го чи у 2014–му протести телевізійників проти необ’єктивного висвітлення подій?
— У деяких колективах це можливо. А в деяких неможливо ніколи. Зараз боротьба з цензурою перетворилася зі справи спільної на індивідуальні. Об’єднання багатьох, думаю, навряд чи відбудеться, якщо навіть буде великий пресинг. 2004 рік був унікальним, бо до такого маразму, як тоді, влада більше не доходила. Тоді була ця межа, і журналісти розуміли, що за ними — принаймні півкраїни. Під час цієї передвиборчої кампанії, думаю, будуть тихо чи гучно звільнятися окремі люди, таким чином протестуючи проти цензури, яка пiддалася мутацiї.
— Дуже часто можна почути нарікання, що українські журналісти поступаються російським. Чи погоджуєтесь iз цим і чи вважаєте доречним рівняння саме на колег iз Росії?
— У росіян на порядок вища технічність, у ЗМІ там вливають значно більші кошти. Коли сталася трагедія з Оксаною Макар, українські журналісти ще тільки намагалися взяти коментар у родичів постраждалої і ґвалтівників, а ті їм уже розповідали, як багато грошей їм за інформацію заплатили російські телевізійники. Програма «Пусть говорят» посадила кілька людей у літак — і повезла у московську студію. Російське телебачення — це значно потужніша «махіна», ніж українське ТБ, яка може дозволити собі платити за інформацію. Коли я ще працювала на «Інтері», до нас російські колеги приїздили проводити майстер–класи. Кожен «вальяжно» розповідав, що має людину, яка шифрує всі синхрони, продюсера, який про все домовляється. А власне журналіст їде «весь в белом, с микрофоном» на локацію і лише говорить з людиною. Його ж український колега працює і за шифрувальника, і за продюсера, і за себе.
Якщо мірилом професіоналізму є дотримання журналістських стандартів, то російські журналісти аж ніяк не попереду. Вони завантажені в іншу матрицю. Коли на Путіна іде одна–єдина камера і пише «доленосний» синхрон про його розлучення, а потім усім розповідають, що все відбулося спонтанно, — для Росії це нормально. В Україні журналісти почуваються вільніше, дозволяють собі сумніватися. На українських каналах немає окремих відділів, які б сиділи в окремих кабінетах і обслуговували тільки наш «Кремль» — Банкову. Взагалі, люди, які вихваляють владу, це вже не журналісти, у них інша професія. Їх треба працевлаштовувати, скажімо, у міністерство правди. Коли замість підсумкової програми на російському ТБ виходить «Центральное телевидение» з ведучим на даху, феєрверками і софітами, ми розуміємо, що тамтешні журналісти просто не можуть нічого сказати по суті, тому — у прямому і переносному значеннях — стріляють у повітря.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
