Мистецтво без акценту

...На сцені Київського театру оперети люди у чорних футболках із написом «Keep calm та заграймо музику» роблять дихальні вправи та розспівуються, а люди в білих сорочках із тризубом на кленовому листі коло серця згинаються у розтяжці. Ні, це не чергова вигадка Богдана Струтинського, як може здатися на перший погляд. Так традиційно починається репетиція останнього концерту, який дають у Києві Ансамбль народного танцю «Павличенко» та Український хор і оркестр «Ластівка».

Із 24 липня ці два колективи з канадської діаспори почали концертний тур Україною. Востаннє вони були тут 10 років тому. Зі своєю новою програмою вони проїхали сімома містами, зокрема побували в Житомирі, Чернівцях, Львові, Черкасах, Каневі та Кіровограді. Ці артисти­аматори зуміли створити справжнє професійне шоу і змогли здивувати Україну українським.

Що два роки ансамбль намагається гастролювати. Гроші збирають своїми силами, влаштовують акції зi збирання коштів або ж дають платні концерти. Якщо ж грошей не вистачає, додають із власної кишені. Завдяки такій безкорисливій ініціативі українську пісню і танець чули і бачили вже в Америці, Бразилії та на Карибах.

«Проект «Спадщина» ми присвячуємо 200­річчю з дня народження Тараса Шевченка, 125­річчю поселення українців у Канаді, а також пам’яті засновника ансамблю Люсі Павличенко, яка покинула цей світ минулого року, — розповідає Сергій Королюк, художній керівник ансамблю «Павличенко», українець, що переїхав до Канади 20 років тому. — Це подарунок українцям, які живуть в Україні від українців, які живуть у Канаді. І подарунок цей прийняли на «браво!». Повні зали, щодня нове місто, нові випробування, інакші емоції, динаміка. Для танцюристів і співаків — це захват, сльози й обійми після концерту».

Багато учасників колективу називають себе українськими канадцями. Але для багатьох сьогодні Україна — це відкриття. Вони чули про прабатьківщину лише з легенд і розповідей. Меган Воробець хоч і не знає мови, але це не заважає їй відчувати свою належність до історичної батьківщини.

«Моя прабаба була з України, тож я українка в четвертому поколінні, — усміхається юна Меган голлівудською усмішкою. — Але я досі ніколи не була в Україні. Це моя перша подорож. Чудова країна, чудова! Люди, історія і архітектура. Мені особливо сподобались церкви. У нас у Канаді таких немає. Я обов’язково приїду сюди ще раз зi своїм чоловіком».

Утiм безхмарною і радісною подорож була лише для артистів. Усі погані дороги і решту негараздів їм компенсувала людська гостинність i гострота вражень, а от організаторам настрій, як завжди, попсувало «фінансове питання».

«Ми домовлялися, що будемо давати безкоштовні концерти і з нас не будуть брати гроші за оренду приміщень, — скаржиться пан Королюк. — Але, всупереч очікуванням, кожен театр брав iз нас гроші. Ось і Театру оперети нам довелося заплатити 50 тисяч. Зрештою, засмучує не це, а те, що за свої гроші ми не отримуємо якісних послуг: та людина у відпустці, той хоче перерви. Нам навіть не дозволили скористатися балетною залою. Ми змушені розігріватися в коридорі. Працівники театру роблять свою роботу чудово, але адміністративний апарат залишає бажати кращого. Я тішу себе лише тим, що бюрократизм, як я це називаю — «постсовєткізм», жадібність — усе це пройде, відійде у вічність, залишаться лише хороші спогади».

Якщо відійти від проблем насущних і повернутися до мистецтва, то найбільше дивує те, що серед учасників обох колективів є люди, які зовсім не мають українського коріння. Де ще побачиш, як німці та ірландці вишкварюють гопака? Одна із солісток Даян Сміт — шотландка за походженням, iз дитинства займається українськими народними танцями. Незважаючи на те, що вона може чудово виконувати класику і джаз, саме український народний танець для неї є справжнім мистецтвом.

«Я маю багато друзів серед українців. І хочу щоб тут мене називали не Сміт, а Коваль. Так дослівно перекладається моє прізвище», — усміхається чарівна Даян.

Пан Сергій дуже тішиться з того, що українська культура зачіпає за живе таких далеких від України людей, як Даян: «Я намагаюсь їх вчити танцювати «без акценту». Коли людина танцює «українською», то мені не важливо, звідки вона родом і який у неї колір шкіри».

Якщо танцювати «без акценту» — цілком реально, то співати українською — завдання складніше.

«Нам не важко вчити нові тексти. Більшість учасників хору говорить або розуміє українську, — розповідає Лаврентій Клопущак, високий з козацькими вусами керівник хору. — Вони вміють читати. Труднощі виникають, коли слова мають метафоричний зміст і вживаються у переносному значенні».

Словам пана Лаврентія можна вірити, адже «Думи мої...», «Діброва зелена...» та й усі інші композиції у виконанні хору звучать бездоганно.

Канадійці планують провести в Києві ще кілька днів. На них чекає майстер­клас із Хором ім. Верьовки, а також із танцювальним Ансамблем Вірського. Після повернення до Канади артисти дадуть грандіозний концерт­повернення і матимуть що розказати нашим далеким співвітчизникам.