Більше місяця минуло, як набув законної сили обвинувальний вирок щодо начальника Могилів–Подільського відділу міліції Василя Шрамка. Хоч як неохоче, під тиском громадськості та журналістів, та мундира його позбавили. Але прокуратура так і не визнала за екс–міліціонером злочину на ґрунті національної ненависті.
Дружина постраждалого азербайджанця Фірдоусі Сафарова дякує Богу, що чоловік лишився живим, хоча його здоров’я і підірвали. А ще жінка каже, що почуває велику гордість за те, що «прості, робочі люди теж можуть добитися правди».
Ця історія розпочалася більше двох років тому. 26 березня 2011 року в місті Могилів–Подільський Вінницької області начальник міськрайвідділу УМВС Василь Шрамко зупинив авто громадянина України, азербайджанця за походженням Фірдоусі Сафарова. Через цю вимушену зупинку й розпочалася суперечка, яка завершилась побиттям Сафарова — на очах його дружини Олени та дочки.
Міліціонер не стримував себе й всіляко ображав азербайджанця, називаючи його «чорним», «чуркою». Потім Сафарова арештували через те, що він нібито скоїв адміністративне правопорушення, й доправили до відділку.
У відділку міліції азербайджанця продовжували бити гумовими кийками та ображати. Дружина Олена зателефонувала лідерові азербайджанської громади Натіку Солтанову і попросила допомогти земляку. Згодом Солтанов виступав у суді як свідок і підтвердив, що бачив, як начальник міліції Шрамко б’є Сафарова.
Пізніше, залякуючи тим, що підкинуть наркотики, Сафарова змусили підписати документ, який засвідчив, нібито він таки скоїв адміністративне правопорушення.
Майже одразу, як Фірдоусі відпустили, він був госпіталізований у травматологічне відділення місцевої лікарні. Лікарі діагностували черепно–мозкову травму, забиття, гематоми й інші тілесні ушкодження середнього ступеня складності.
Сафаров та його дружина звернулися до прокуратури. Окрім скарги про побиття і фальсифікацію матеріалів адміністративної справи, подружжя заявляло, що єдиним мотивом злочину є дискримінація на національному ґрунті.
Однак міліція здійснила перевірку й не виявила в діях своїх співробітників жодних незаконних моментів. Більше того, сказали, що це Сафаров атакував міліціонера Шрамка та побив його, за що підполковника треба... нагородити.
Справа про адміністративне правопорушення Сафарова слухалася в Могилів–Подільському районному суді й завершилася повним виправданням азербайджанця.
Прокуратура ще двічі відмовляла в порушенні кримінальної справи стосовно скарг на співробітників МВС. Зрештою в 2012 році прокуратура Вінниччини порушила стосовно Шрамка кримінальну справу за статтею 365 ч. 2 КК України (перевищення влади або службових повноважень).
Після завершення слідчих дій Апеляційний суд Вінницької області передав справу Мурованокуриловецькому районному суду. Через п’ять місяців розгляду справи суд постановив визнати Василя Шрамка винним у перевищенні службових повноважень. Про дискримінацію — ні слова.
Шрамко отримав покарання п’ять років умовно з позбавленням права обіймати атестовані посади у правоохоронних органах та органах державної влади строком на два роки та позбавленням звання «підполковник міліції».
Екс–міліціонер пробував оскаржити вирок, проте згодом сам відкликав апеляцію.
Дружина Сафарова: «Дочка боїться всіх, хто в міліцейській формі...»
Олена Сафарова, дружина потерпілого, розповідає, що тільки після оголошення вироку в їхній родині нарешті настав спокій. «Знаєте, відчуття такої перемоги. Хоча... яка це перемога? Але все одно свою гідність відстояли», — каже Олена.
Жінка також переконана: якщо в їхньому місті з’явиться «новий Шрамко», то вже люди не терпітимуть.
«Спочатку ходили різні чутки, що в нас є якийсь дядько в Києві, який допомагає... Що ця справа — взагалі якась боротьба за те, щоб начальником міліції став хтось з азербайджанців. Але це все стихло — і прості люди побачили, що ми всього–на–всього захищаємо себе, і що справедливість таки є», — каже Сафарова.
Пані Олена не побоялась змагатися з начальником районної міліції, хоча визнає, що спочатку була розчарована в тому, як розглядали їхню скаргу.
«Ці муки в прокуратурі, коли я чекала в холі з дитиною по п’ять годин, і дитина спала на руках... Після того вони вислуховували ввічливо, усі ці побої бачили, але надсилали листа з відмовою...», — пригадує жінка.
За її словами, Фірдоусі періодично буває на обстеженні через виявлену кісту в лівій півкулі головного мозку. «Але ж вони не визнають, що це після побиття, кажуть, що травма раніше була... — скаржиться жінка. — Позаминулого року стояв чоловік біля машини, йому все в очах закрутилося — він упав, руку зламав. Так паморочиться буває, що по дві доби лежить, бо голова болить. Знаєте, все на нервах, і ці побої — воно ж нікуди не зникне...»
Свідком сутички Сафарова й Шрамка стала й трирічна донечка Фірдоусі. Жінка розповідає, що дівчинка після цього боялася залишатись без батьків, два місяці не відвідувала садочок. Досі коли бачить, як діти часом жартома дають один одному штурхани, — починає нервуватися. І боляче реагує на людей у міліцейській формі.
«Недавно до сусіда ДАІшник заходив, хотів запитати адресу. Я ще не встигла й слово дочці сказати, як вона прибігла до мене, в очах повно сліз, і каже, що міліція до нас прийшла», — розповідає Сафарова.
Жінка дивується, як малолітня дочка розрізняє саме однострої міліціянтів: «У нашому місті багато військових, то вона на них нормально реагує. А як тільки кого бачить у міліцейській формі, то одразу наїжачена стає», — розповідає Олена.
При дівчинці про те, що сталося, батьки намагаються не говорити.
Справою Сафарова в рамках Фонду стратегічних справ проти дискримінації займалася Вінницька правозахисна група.
Під час слідства адвокат Наталія Гурковська просила кваліфікувати дії Шрамка також і за статтею 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань). Однак слідчий виніс постанову про відмову в порушенні справи за цією статтею, а згодом і суддя залишив це клопотання без уваги.
«Така відмова кваліфікувати злочини, мотивовані расовою, етнічною чи релігійною ворожнечею — не новина в Україні. Це стабільна та, на жаль, майже незміна практика правоохоронних органів. Навіть у тих випадках, коли мотив злочину є очевидним, міліція намагається його не помічати та розслідувати справу як «звичайну». Тому й офіційна статистика злочинів на ґрунті ненависті є дуже низькою», — наголошує голова координаційної ради Коаліції з протидії дискримінації Ірина Федорович.
Пані Федорович зазначає, що саме така поведінка працівників правоохоронних органів найчастіше відлякує жертв подібних злочинів від того, щоб звертатися до міліції. Не кажучи вже про те, що саме в органах МВС можлива повторна віктимізація (перетворення на жертву) та образа почуттів особи.
Утім справа Сафарова унікальна, каже експертка. Незважаючи на те, що не вдалося довести факт дискримінації у діях міліціонера, сам факт, що його покарано за протиправні дії, — це вже велика перемога. Як і те, що родина Сафарових взагалі вирішила заявити про злочин та підтримувати обвинувачення до кінця.
«Крім того, ця справа дуже добре демонструє, наскільки недосконала українська правова система в тих випадках, коли йдеться про дискримінацію. Це свідчить не тільки про необхідність реформувати законодавство. Але також і про важливість навчати суддів і працівників правоохоронних органів тому, як вони повинні боротися із дискримінацією», — каже Ірина Федорович.
Урешті, навіть «половинчатість» перемоги вкотре доводить, що із системою можна і слід боротися. Про це казав у своєму коментарі координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман. «Але її треба наполегливо смикати, тримати в тонусі. Шрамко — найвищий посадовець міліції, який коли–небудь був покараний за катування й тортури. Це певною мірою непоганий результат», — заявляв правозахисник.
Гройсман зауважував, що для такої ситуації винесення вироку через два роки — це досить швидко. «Але в нас є й інша справа, де хлопця звинувачують в тому, що він нібито залишив подряпину на тілі міліціонера. Справді лише подряпину — довжиною 1,5 см. За це йому загрожує позбавлення волі до п’яти років. І якщо б його вину довели, то, швидше за все, було б реальне покарання. Це яскраво показує невідповідність у юридичній відповідальності міліціонерів та простих людей. Як писав Оруелл, всі рівні, але дехто рівніший», — зазначав правозахисник Гройсман.
З огляду на хронологію подій, міліція з неохотою притягала Шрамка до відповідальності і зробила все, щоб зменшити покарання. Більше того — нікого з особового складу відділку, в якому били й ображали Сафарова, до відповідальності не притягли.
«Для них ворушити кубло було б усе одно, що плювати собі в обличчя. Тож були кинуті всі сили — і міліції, і прокуратури, — щоб «відмазати» цю людину. На жаль, ті керівники міліції, зокрема з інспекції особового складу, які по гарячих слідах перевіряли скаргу і встановили в своєму висновку, що Шрамко мало не герой, — вони ж працюють досі. І так само вигороджують міліціонерів за хабарі, які від них отримують», — висновок правозахисника Гройсмана, який давав коментар у цій справі незадовго до своєї смерті..
Чи стане ця гучна справа уроком для вінницької (та й української загалом) міліції, можна буде оцінити лише з часом.
Водночас українські правозахисники стверджують, що насильство й тортури в міліції — звична справа. Хоч офіційної статистики з цього приводу немає, експерти спираються на кількість кримінальних справ, відкритих прокуратурою щодо співробітників МВС за перевищення службових повноважень або зловживання службовим становищем (статті 364 і 365 Кримінального кодексу України). Так, за словами співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, торік до органів прокуратури надійшло 115 тисяч скарг на незаконні дії міліції. Із них привели до порушення кримінальних справ — лише 320.
Згідно з даними дослідження, яке проводилося Харківським інститутом соціальних досліджень (ХІСД) у 2011 році, оціночна кількість потерпілих від протиправного насильства в органах внутрішніх справ України склала 980 тисяч осіб.
Під час конфіденційної бесіди з міліціонерами експерти з’ясували, що правоохоронці розцінюють насильство як невід’ємну складову своєї професійної діяльності. Так, за даними ХІСД, 65% опитаних міліціянтів допускали можливість застосування тортур як ефективного засобу розкриття злочину, а 40% визнавали катування припустимим видом покарання за скоєний злочин.
Традиційно фізичне насильство підкріплюється психологічним. Шантаж, залякування, погрози жертві й родичам, образи, приниження є невід’ємними супутниками не тільки побиттів, а здебільшого й усього процесу дізнання загалом.
Проблема полягає не лише в намірі працівників міліції й прагненні психологічно «зламати» своїх жертв, а й у загальному зниженні культурного рівня працівників правоохоронної системи. Кадрові зміни, зниження професіоналізму, істотне омолодження й депрофесіоналізація міліції призвели до того, що працівник часом не в змозі сформулювати запитання, не вдаючись до ненормативної лексики, погроз або залякування.
У цілому, в 2004 році насильства в міліції зазнали близько мільйона українських громадян, у 2005—2009 роках стався різкий спад — трохи більше мільйона за весь період. У 2010–му кількість постраждалих знову зросла — майже до 790 тисяч, а в 2011–му їх було вже 980 тисяч лише за один рік.
Що ж до фіксування злочинів на ґрунті ненависті (расової, етнічної, національної тощо) — статистика не просто не ведеться, такі злочини вкрай рідко визнаються. Тільки відносно недавно в Україні почали обговорювати проблему «етнічного профайлінгу». Вона проявляється у більш прискіпливій увазі працівників правоохоронних органів до осіб, які відрізняються своєю зовнішністю від представників титульної нації. В осіб «неслов’янської» зовнішності міліціонери частіше перевіряють документи, затримують та доставляють до підрозділів міліції без достатніх на те підстав.
Згідно з результатами дослідження ХІСД «Ксенофобія в контексті поліетнічності українського суспільства» (2009), представники етнічних меншин засвідчили про дискримінаційне ставлення до себе з боку працівників міліції.
Причини неоднакового ставлення варіюються — від поганого знання працівниками міліції законодавства до елементарної корупції, коли працівники МВС розглядають іноземців та представників етнічних меншин як додаткове джерело доходів. Адже страх перед міліцією та погане знання законів, як іноземцями, так і українцями, досить часто призводять до спроб відкупитися від зайвих проблем, а іноді й навпаки — до вимагання хабарів із боку співробітників міліції задля вирішення «можливих» проблем.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
