Григорій+Анна

Чи вірите ви, дорогий читачу, у вічну любов? Не вірите?.. Ну що ж — замолоду в неї не вірив і Григорій Квітка–Основ’яненко. Принаймні він навіть гадки не мав женитись. У грудні 1803 року Квітка писав своєму приятелеві: «Відчуваю, що мати гарну дружину — велика втіха в цьому житті, але це не моя справа!.. Я бачу, як багато тих, хто кається після одруження, але ж, гадаю, не може бути в природі того, щоб розумний чоловік каявся...» І трохи далі: «Жінок люблю як людей, а не як жінок. І, здається, цим їх не ображаю. Гідним віддаю належне, та не хочу ризикувати власним спокоєм. У ньому все моє щастя в цьому житті, а в майбутньому, сподіваюсь, і без них буде добре».

Ясна річ, це аж ніяк не означає, що Квітка був байдужий до жінок. Ні–ні — він закохувався бозна–скільки разів. Згадаймо його грайливе «Воззвание к женщинам», надруковане в січневому числі «Харьковского Демокрита» за 1816 рік: «Волосы седеют, / Зубы уж падут, / Душеньки, прощайте, / Не могу любить. / Обожал я Машу, / Кате строил кур, / Чуть не застрелился / Надю как узнал...» А крім «Маші, Каті й Наді», Квітка був по вуха закоханий у примадонну Харківського театру Тетяну Пряженківську — красуню і світську левицю, яка не тільки блискуче грала драматичні ролі, але також чудово співала й танцювала. І лиш неприхильне ставлення матері до його пасії стало на заваді одруження з Пряженківською. Між іншим, коли на початку 1818 року провідні актори Харківського театру, зокрема й Пряженківська, переїхали до Полтави, в акторку так само палко закохався Іван Котляревський... Натомість Квітка в цей час був без пам’яті від чарівної Наталки Раєвської. Саме ім’я коханої справляло на нього просто магічний вплив. Про це свідчить хоч би ось така кумедна пригода. Якось у Липцях, тих самих, що їх Квітка–Основ’яненко чудово змалював у своєму «Салдацькому патреті», позивались за город селянин і селянка. Селянин і каже: «Ні вже, Наталко, воля твоя, а ти не права, що заволоділа моїм городом!..» І варто було Квітці почути ім’я «Наталка», як він одразу ж розсудив справу на користь селянки... Але все те було перебіжне. У вічну любов Квітка повірив аж тоді, коли в його життя ввійшла класна дама Харківського інституту шляхетних дівчат Анна Григорівна Вульф.

Ця жінка була значно молодша за Квітку. Освіту й виховання вона здобула в Санкт–Петербурзі, у знаменитому Інституті святої Катерини. У Квітчиній драмі «Приезжий из столицы» вихованка Катерининського інституту Анна Петрівна із захватом каже про свою alma mater: «...Яке училище! Добродатне, упорядковане, воно дає більше, ніж життя: воно дає прекрасне виховання! Ах! скільки бідних дівчат, схожих на мене, без цього добродатного училища були б дуже нещасні!» Не сумніваюсь, що ці рядки навіяні розповідями Анни Григорівни, бо й для неї самої за часів юності Катерининський інститут був цілим світом. У лютому 1839 року вона, згадуючи літа свого навчання в інституті, писала Петру Плетньову: «...Я, безтурботна, весела, думала, що весь світ замикається в інститутських стінах і що бути пепіньєркою — це таке щастя, з яким ніщо не може зрівнятись, а стати класною дамою... означає вже навік влаштувати свою долю». У 1818 році її мрія, здавалось, нарешті–таки здійснилася — їй дали чин класної дами. Але натомість вона повинна була покинути свій обожнюваний інститут. З волі імператриці Марії Федорівни юна пепіньєрка отримала призначення на посаду класної дами Харківського інституту шляхетних дівчат. Вона була в розпачі. «Ще й досі ясно пам’ятаю, — писала Анна Григорівна через багато років, — як вразила мене ця звістка; і коли я вже побачила, що це неминуче, що я повинна розстатися з інститутом і з моїми милими подругами, я думала, що помру з відчаю!» Та справу було вирішено, і Анна Григорівна вирушила до Харкова. Ні Санкт–Петербурга, ні Катерининського інституту, ні своїх любих подружок вона вже більше ніколи не побачить. Зате невдовзі після приїзду на місце роботи юна пепіньєрка зустріне сорокарічного Григорія Федоровича Квітку.

Це була посмішка долі, бо вони полюблять одне одного з першого ж погляду. Почнеться справжній — бурхливий і пристрасний — роман. І попри те, що рідня Григорія Федоровича була не в захваті від його обраниці, він вирішив одружитися з Анною Григорівною. 11 вересня 1820 року Квітка прохає в імператриці Марії Федорівни відповідного дозволу, а вже 27 вересня «виконувач справ» при імператриці Григорій Вілламов напише Квітці з Гатчини: «Я мав щастя доповідати государині імператриці про подане всепідданче прохання від 11–го цього місяця щодо вашого бажання взяти шлюб з класною дамою панною Вульф; і її імператорська високість зволила виявити на те щонайвищу згоду разом із найласкавішим побажанням вам благословення Всевишнього на цей союз та всілякого щастя». Наступного року Григорій Федорович й Анна Григорівна одружаться. Кращого вибору ані він, ані вона зробити не могли.

З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом–охоронцем Квітки. Їй першій письменник читав свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах до санкт–петербурзьких та московських видавців Квітка з любов’ю називає дружину хатнім «цензором»). Її ім’ям письменник називав найсимпатичніших героїнь (згадаймо «Приезжего из столицы», «Дворянские выборы» або «Ганнусю»). Їй–таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся». Як згадував племінник Квітки Валер’ян, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Вона пильно стежила за новинками літератури, читаючи журнали «Северная пчела», «Библиотека для чтения», «Сын отечества», «Отечественные записки», «Литературная газета», «Обзор иностранный», «Современник». Її цікавила й французька література, про яку вона дізнавалася найперше з видання Journal gеnеral de la littеrature de France. Не була їй чужою навіть європейська політика, в перипетіях якої вона з особливим співчуттям стежила за долею династії Бурбонів. Принаймні її не раз можна було застати за читанням легітимістського журналу La mode. Не бувши українкою з роду, вона, як писав Микола Костомаров у своїй «Автобіографії», ставилася до всього українського з великою любов’ю. Недаром Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1839 року прямо називав її «патріоткою»: «Кланяйтесь вашій дружині–патріотці...» Після того як у 1828 році не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилась чи не однією–єдиною близькою йому людиною. І Квітка ніжно любив її до останнього подиху.

Це була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті. Пам’ятаєте? «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись... Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема...» У своїй прецікавій статті 1947 року «Swedenborg, Kvitka–Osnov’janenko, Dostojevskij» Дмитро Чижевський казав, що ці слова є не чим іншим, як «сентиментальною варіацією» на тему промови Аристофана зі славетного Платонового «Бенкету». Так, це справді варіація на тему: «Бог веде схоже до схожого». От тільки не думаю, що вона «сентиментальна» — Квітка зроду не любив сентименталізму.

Мені здається, що Квітчина «щира любов» — це якась «божественна андрогінність», ідеал, про який так марили його сучасники Новаліс, Фрідріх Шлегель, а особливо Франц Баадер. 1 лютого 1841 року Квітка писав Петру Плетньову: «Я та Анна Григорівна — одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її...» Саме під впливом Анни Григорівни Квітка–Основ’яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Плетньова від 26 квітня 1939 року він зiзнавався: я став писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком «літературною особистістю». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна, як казав той–таки Данилевський, дивилась на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори — як на щось надприродне».

Бог не дав їм дітей, тож вони жили, мов Філемон і Бавкіда. Звичайний день подружжя Квіток проходив так. Зранку вони прокидалися, снідали. Після цього Григорій Федорович їхав на службу, а Анна Григорівна, провівши чоловіка, вишукано одягалась і самотою чекала його повернення до обіду. Потім вони вдвох обідали, і після цього Квітка йшов до свого кабінету. Ось тоді й наставали найкращі години його життя — він писав. Писав швидко, натхненно, ніколи не роблячи чернеток, а одразу начисто. У кабінеті Квітки скрізь були розставлені чорнильниці, щоб він міг писати там, де в цю хвилину примоститься... А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в журналах... Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами Валер’яна Квітки, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови». Так проходив день за днем...

А наприкінці липня 1843 року Григорій Федорович тяжко захворів. Хвороба мучила його майже два тижні... І одного теплого серпневого дня, о п’ятій годині по полудні, Квітка помер на руках своєї коханої дружини. Анна Григорівна ледь не збожеволіла. Вона буде жити самотою ще майже дев’ять років. Та очевидці стверджують, що після кончини чоловіка світ перестав для неї існувати. Вона ніби з дня на день тільки й чекала смерті, щоб знову бути разом зі своїм Григорієм Федоровичем...

На їхньому спільному нагробку напис: «Тут покоїться прах Григорія Федоровича Квітки (Основ’яненка). Народився 18 листопада 1778–го. Помер 8 серпня 1843–го»; «Анна Григорівна Квітка, уроджена Вульф. Народилася 1800 року, 17–го травня. Померла 13 січня 1852 року». Оце вона і є — та вічна любов, про яку трохи згодом Шевченко скаже: «Подай же й нам, всещедрий Боже! / Отак цвісти, отак рости, / Так одружитися і йти, / Не сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихий перейти. / Не плач, не вопль, не скрежет зуба — / Любов безвічную, сугубу / На той світ тихий принести».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Сковороди