Микола Кожушко, Тетяна Білоусова та Євген Саєнко — найактивніші представники численного загону дніпропетровських сиріт, які чимдалі рішучіше борються за свої права.
Для Колі Кожушка, як і його п'ятьох братів та сестер, у 1991 році життя перевернулося шкереберть. Хоча й до цього воно у них було не мед. Батьки постійно пиячили, дітям ладу не давали. Зрештою, сталося те, чого слід було очікувати: хронічних алкоголіків за рішенням суду позбавили батьківських прав. Трьох молодших дітей, у тім числі й Колю, відправили до інтернату, а двоє старших, Володя та Руслан, залишилися в своїй оселі у Днiпропетровську. Так тривало до початку 1994 року, коли сталося щось неймовірне. Чотирикімнатна квартира... дарується громадянину Кузнєцову, який і досі мешкає в ній з родиною. Звідки взялася така щедрість у багатодітної родини, хай і неблагополучної? Відповідь на це запитання і спробував знайти Коля, який, закінчивши у 1998 році інтернат, кинувся було до рідної оселі, але там уже жили чужі люди. Отож вирішив провести власне розслідування. Безліч запитань для себе поставив уже у Бабушкінському райвиконкомі Днiпропетровська. Саме там прийняли рішення про відправлення трьох неповнолітніх дітей до інтернату, але «забули», що ніхто не мав права житло ані продавати, ані дарувати. Однак у районній владній інстанції це дозволили, навіть не подумавши звернутися до правоохоронних органів.
Коля тим часом докладає неймовірних зусиль, шукаючи своїх батьків. Зрештою, в селі Малозахарине знаходить батька. Від нього й дізнався про все. Виявляється, вони з матір'ю потрапили у лабета сумновідомої у Дніпропетровську громадянки Кравченко (так її назвемо). Ця пані мала своєрідну спеціалізацію відбирати квартири у неблагополучних сімей. Як розповів батько, вона разом зі ще одним співучасником змусила їх з матір'ю підписати дарчу на громадянина Кузнєцова. Співучасниками цього акту, який аж ніяк не скидається на голку, що можна сховати в копиці сіна, стали й опікунська рада району (змогла ж пані Кравченко отримати у неї дозвiл), і керівники житлово-експлуатаційної контори, і друга державна нотаріальна контора (пізніше з'ясується, що до її послуг аферистка вдавалася не раз)...
Але ж були в родині Кожушків на той час і двоє повнолітніх синів? Як же на них змогли вплинути пройдисвiти?
— Коли Володю підвісили донизу головою, то він уже нічому не міг чинити спротив, — Коля й цю обставину з'ясував.
Ще один брат — психічно неповноцінний, тож із ним в аферистів проблем не виникло.
А от матір Коля розшукав у... морзі. Її труп з перерізаним горлом і відрубаним язиком пролежав там цілий місяць. Ще Коля з'ясував, що мама перед цим вийшла з тюрми, де відбувала покарання за якусь крадіжку. Але найбільше його збентежило свідоцтво про її смерть, у якому повідомлялося, що вона померла від... серцевого нападу.
Наполегливий хлопчина, дізнавшись від батька про пані Кравченко, навідався до неї особисто, намагався говорити з нею по-людськи, запитав, чому вона так вчинила.
У відповідь жінка заявила, що все було зроблено по закону, і натякнула на свою всемогутність. Вочевидь, мала для цього підстави. Адже «всемогутня» деякий час за гратами вже побувала. Епізод із квартирою Кожушків, щоправда, до тієї кримінальної справи не ввійшов. Приголомшливих сцен, що розглядалися у Дніпропетровському районному суді, і без того вистачало. Ось одна з них. Додому до громадянина Величка з'явилися чоловіки в міліцейській формі і наказали їхати з ними до райвідділу внутрішніх справ. На вулиці йому зав'язали очі і змусили лягти в багажник автомобіля. Потім, відвізши до напівзруйнованої будівлі, нещасного спершу били, а тоді і взагалі протягом десяти днів протримали у виробничому холодильнику, доки він не підписав довіреність на право розпоряджатися своєю двокімнатною квартирою. А вже тоді до Величка прибула пані Кравченко, яка й «переконала» його, що вигідніше обміняти більшу житлову площу на меншу. Осіб, які над чоловіком знущалися, слідству встановити не вдалося. Та й сам Величко помер ще до початку судового процесу — звісно ж, за загадкових обставин.
Подібних епізодів у справі вистачало. Отож і судове рішення, здавалося б, було логічним: Кравченко отримала п'ять років позбавлення волі з відбуванням покарання у колонії загального режиму з конфіскацією майна, її спільник — три. Одного з ключових посередників, який міг би дати чимало важливих свідчень, після допиту і взагалі відпустили. Та й щодо пані Кравченко події надалі почали розвиватися у характерному напрямі. Апеляційний суд Дніпропетровської області знаходить у її діях пом'якшувальні обставини і знижує термін ув'язнення, якого уже вистачило для того, аби засуджена потрапила під амністію, оскільки мала неповнолітню дитину. Отож зловмисниця відбулася, вважай, легким переляком. От тільки щодо тих численних неповнолітніх, що позбулися даху над головою через ту аферистку, пом'якшувальних обставин ні в кого не знайшлося дотепер.
Цікавий факт — суд виніс окрему ухвалу й на адресу Бабушкінської районної ради народних депутатів та Дніпропетровської міськради. В ній ідеться про те, що саме неналежна робота опікунської ради при Бабушкінському райвиконкомі сприяла здійсненню злочинів стосовно двох сімей, які мали неповнолітніх дітей, що тепер мусять мешкати в зовсім не пристосованих для проживання приміщеннях. Виявилося, що дозвіл на продаж їхніх квартир видавали винятково за заявами батьків. Про дітей же навіть ніхто не згадував.
Отож суд зобов'язав Бабушкінську райраду та Дніпропетровську міськраду повідомити про вжиті заходи — йшлося не лише про покарання винних, а й про повернення житла неповнолітнім. Владні інстанції відповіли на це відписками на кшталт «буде вжито заходiв щодо недопущення у майбутньому аналогічних порушень». І все — жодна волосина з чиновницьких голів не впала.
Наполегливий Коля Кожушко, обійшовши мало не всіх відповідальних осіб у Дніпропетровську, почав писати листи на київські адреси. Але неодмінно зіштовхувався зі знайомою схемою — всі звернення поверталися до тих, на кого він скаржився. Отож у підсумку виявлялося, що Коля ледь не сам в усьому винен.
Більш-менш серйозно зреагували тільки після звернення народного депутата України Віктора Ющенка на адресу прокуратури Дніпропетровської області. Принаймні начальник відділу захисту майнових, інших особистих прав громадян та інтересів держави Р. Сосков відповідь надав, здавалося б, грунтовну. Зокрема, в ній зазначається, що «однією з причин порушення житлових прав неповнолітніх дітей Кожушко стала відсутність рішення виконкому про закріплення житла за ними при вирішенні питання про влаштування їх до державних дитячих закладів». Тому за наполяганням прокуратури, як кажуть, заднім числом було внесене доповнення до рішення Бабушкінського райвиконкому № 32 від 18 січня... 1991 року про закріплення за неповнолітніми Кожушко житлової площі у квартирі, де вони раніше мешкали.
Варта уваги й ще одна деталь. У листопаді 1999 року Микола Кожушко звертався до районної прокуратури з позовом про визнання угоди дарування недійсною та виселення осіб, які в їхній квартирі мешкають. Однак пан Сосков вважає це недоцільним. На якій підставі? Виявляється, Микола, за даними обласного адресного бюро, на той час не був прописаний і місце його проживання було невідомим. Аргументація цікава, чи не правда? Лише одного уточнення вона вимагає. Микола Кожушко донедавна був неповнолітнім, і подібними турботами щодо нього мали б перейматися органи опіки, роль яких у даному випадку виявилася діаметрально протилежною — вони, за великим рахунком, відверто сприяли квартирним шахраям. Провина останніх, хоч і вельми м'яко, у суді все ж доведена.
А що далі? Начальник відділу нагляду за дотриманням законів про права неповнолітніх прокуратури Дніпропетровської області Любов Насобіна ще у 2001 році стосовно ситуації з родиною Кожушків переконувала у безвиході. Мовляв, навіть якщо квартиру придбали з порушеннями, нові її господарі є покупцями добросовісними. І ніякий суд виселити їх не зможе. Бо вони вимагатимуть повернути гроші. А хто це зробить? Алкоголіки-батьки, яким у кращому випадку могли дістатися 100 доларів? Чи шахраї, чию провину ще треба довести, та й своє майно вони вважають за ліпше розтягувати по родичах. Отож знову виникає замкнене коло. Хоча юристи, котрі з подібними ситуаціями зіштовхувалися, зовсім безнадійними їх не вважають. Приміром, у Кривому Розі протягом 2000-го року вдалося повернути дітям вісім квартир.
Ще у грудні 2000 року Президент України Кучма видав указ, яким затверджено «Комплексну програму профілактики злочинності». Один з її пунктів вимагає вжити заходи «з виявлення фактів незаконного відчуження житла, котре належало неповнолітнім, з відновлення права на це житло. Забезпечити ведення обліку таких дітей для їх соціального та правового захисту». Але в реальному житті, як бачимо, навіть президентський указ далеко не завжди директивний.
До того ж внесено зміни й до Житлового кодексу України. Раніше, згідно з його 71-ю статтею, житло дітей-сиріт, яких відправляли до інтернату, заселялося іншими людьми. Досягнувши повноліття, вони потім могли претендувати на позачергове отримання даху над головою. Тепер же квартира за неповнолітніми дітьми закріплюється. Себто виконком має діяти в їхніх інтересах — і стежити за станом квартири і, за необхідності, відстоювати права своїх підопічних. Насправді, на жаль, виходить все навпаки. Діти самі мусять боротися за свої права. Але вони не юристи. Та й далеко не кожному з них дано бути таким наполегливим, як Коля Кожушко.
Щоправда, нині доводиться говорити швидше про піррову перемогу. Згідно з приписом прокурора Бабушкінського району, Кожушко М. М. поставлений на позачерговий облік для надання йому житлової площі. Йому дістався порядковий номер 413. От тільки ця позачерговість уже давно перетворилася на поняття умовне, бо пільговикам ніхто житла фактично не виділяє. Отож Бабушкінський райвиконком тепер апелює до виконкому Дніпропетровської міськради з проханням звернути увагу на дітей-сиріт. Сумніву немає — проблема вимагає підходу комплексного, як-от забудова історичного центру міста чи спорудження елітного житла. Тільки попереду Миколи Кожушка у тому ж Бабушкінському районі претендують на позачергове отримання окремих осель ще п'ятеро дітей-сиріт. Як, скажімо, Женя Саєнко. Його квартиру, коли Женi було ще 13 рокiв, мати продала якомусь пану Зарецькому «на підставі розпорядження Бабушкінського райвиконкому від 4 квітня 1997 року». Сам хлопчина залишався у ній прописаним ще протягом чотирьох років. Аж доки суд не виписав його на вимогу, вочевидь, «добросовісного» покупця. Ненависті до своєї неньки Женя ніскільки не приховує, адже її безкінечні побої зіпсували йому здоров'я на все життя — тільки через черепно-мозкову травму він навіть не може оволодіти фахом водія. А тут ще й держава покарала додатково.
У Дніпропетровську вже давно стали звичними спільні рейди різних служб з виявлення бездомних дітей, яких зазвичай відправляють до притулків. Тепер, вочевидь, настав час підходів інших. Мабуть, варто здійснити хоча б один рейд щодо виявлення чиновників, які своїми діями сиріт до такого життя довели. Хоча і життям це можна назвати умовно. Від умов, у яких Коля Кожушко мешкає в одному з гуртожитків, мимоволі стає моторошно. Зате від будинку, де знаходиться колишня квартира їхньої родини, віє благополуччям. Коля інколи туди навідується, щоб просто подивитися і помріяти про своє майбутнє, яке йому так хочеться зробити щасливим.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
