Віктор Ющенко з організаційними та фінансовими стовпами свого блоку — Петром Порошенком і Давидом Жванією. (Фото Василя ГРИБА.)
Чому друг і «зв'язківець» Михаiла Саакашвілі та Віктора Ющенка, апологет «трояндової революції», підприємець і народний депутат є однією з головних мішеней для владних майстрів компромату, сам Давид Жванія розповідає в інтерв'ю «УМ»
На це запитання існує принаймні кілька варіантів відповіді, але всі вони об'єднані спільним знаменником: влада боїться... Події у Грузії, де опозиція дала добрячого копняка остогидлому всім правлячому режиму, змусили наших можновладців тремтіти при одній думці про можливість повторення в Україні «грузинського варіанта». А в тому, що українці готові в разі потреби (скажімо, якщо будуть сфальсифіковані результати виборів) вийти на вулиці й узятися до справи ще активніше, ніж грузини, генацвале Жванія не має анi найменших сумнівів. І він знає, що каже: попри те, що дитинство й молодість Давид провів у рідній Грузії, де й досі мешкають його родина та численні друзі, Україна стала для нього домом. У новому керівництві кавказької держави є чимало родичів пана Давида (при цьому прем'єр-міністр Зураб Жванія до них не належить — єдиний зв'язок між ним та українським однофамільцем полягає в тому, що вони вчилися в одному університеті). Сам Давид Важайович від високої посади на батьківщині відмовився — каже, що вже не зміг би виїхати з теж рідної тепер України. Однак тісні зв'язки з країною предків Жванія, який є добрим другом і грузинського президента, і лідера української опозиції, безперечно, підтримує. Тому українському грузинові можна вірити, коли він запевняє: Саакашвілі і Ющенко дуже схожі. І ситуація в Україні зараз фактично така сама, як у Грузії напередодні «трояндової революції». А отже...
Про те, що дає Давиду Жванії підстави вірити в перемогу української опозиції, як він ставиться до «наїздів» на нього провладної преси, про паралелі між гарячими грузинами й терплячими українцями та про те, чи мають рацію «вороги», коли називають його «гаманцем» Віктора Ющенка, народний депутат від «Нашої України», почесний президент ЗАТ «Брінкфорд» розповів у ексклюзивному інтерв'ю «УМ».
— Давиде Важайовичу, давайте одразу почнемо з місця в кар'єр: сумновідома програма «Проте» та провладна пропаганда взагалі неодноразово звинувачували вас у підготовці в Україні революції на кшталт грузинської. Мовляв, ви з Михаiлом Саакашвілі маєте близькі стосунки, та й з Борисом Березовським якось пов'язані. Наскільки це відповідає дійсності?
— Ніякої революції ми не готуємо. Готуємося до іншого: якщо влада, якій ми не довіряємо, не дозволить провести чесні й прозорі вибори в Україні, буде точнісінько так, як відбулося в Грузії.
— Але, взагалі, чи можна вірити «ворожій пропаганді», яка стверджує, ніби Березовський готував «трояндову революцію» в Грузії, а тепер за вашого посередництва робить те саме в Україні?
— Березовський жодного вiдношення до революцiї в Грузiї не мав. Вiн — особистий ворог Михаiла Саакaшвiлi. Тому я не думаю, що це якимось чином пов'язано.
— Звідки ж беруться подібні чутки?
— Це ще одна спроба скомпрометувати мене особисто й команду Віктора Ющенка загалом. Я знайомий і з Березовським, і з його партнером Бадрі Патаркацишвілі, але це не свідчить про те, що ми працюємо спільно або маємо якісь політичні задуми. Та я знайомий майже з усіма олігархами, які існують на пострадянському просторі, але це не означає, що всі ми маємо любити один одного, обійматися і робити щось разом.
— А ви — олігарх?
— Ні, звичайно. Олігарх — це людина, яка намагається своїми грішми впливати на політичну владу. А я не намагаюся цього робити.
— Ага, звісно. А хто ж фінансує Ющенка?
— Народ.
— ...Ви ж, якщо вірити Корчинському й компанії, головний «гаманець» «Нашої України».
— Ющенка фінансує вся Україна. Я лише допомагаю.
— Але взагалі ви із Саакашвілі товаришуєте?
— Ми близькі друзі з Михаiлом Саакашвілі. Я дуже часто розмовляю з ним по телефону, часто літаю до нього в Грузію. Часто зустрічаємося, зокрема, й тоді, коли він перебуває в Україні або десь неподалік.
— То ви ділитеся думками з приводу революції? Набираєтеся досвіду?
— По-перше, Саакашвілі за фахом не революціонер, і це для нього не хобі. Тип його як людини — не руйнівник, а будівничий. Під типаж бунтаря не підходять і Жванія, і Ющенко. Йдеться про те, що потрібно щось змінювати в країні. І коли в Грузії відбулися парламентські вибори й виявилися фальсифікації... Це не назвеш навіть фальсифікаціями — просто написали «результати», які не мали нічого спільного з реальним станом речей. А всі реальні рейтинги були відомі, всі бачили популярність Михаiла Саакашвілі й інших опозиційних партій, працювали екзіт-поли та багато спостерігачів з усього світу. Тож стало очевидно, що влада цинічно спотворює народне волевиявлення і що так вона може вчинити й на наступних президентських, наступних парламентських виборах, аби не рахуватися з народом і влаштувати в країні «прихований царизм». Фактично те саме, що в Туркменістані чи Узбекистані. У Грузії просто обрали іншу форму утримання влади. Вихід був лише один — розбити в людській свідомості саму думку про те, що це можливо взагалі. Довести народові, що він не бидло, а виборець, що саме його голоси є вирішальними, що існує право й закон, а не лише бажання керівної верхівки.
У країнах пострадянського простору ще надто молода державність. Щоб держава відбулася насправді, наріжним каменем має стати законність. І якщо є закон про вибори, його мають дотримуватися всі без винятку — і влада, і не влада. Це основа існування державності. Тільки в такому випадку буде зрозуміло, що в цій країні є сенс жити, заробляти гроші, залишати спадок, вкладати кошти в нерухомість — словом, узагалі щось робити, оскільки в державі панує закон. Саме до цього прагнув Михаiл, тому він попросив народ один раз показати зуби й добитися свого: не отримати владу для Саакашвілі, а довести, що влада належить народові. Грузія обрала, кого хотіла — того, хто міг змінити ситуацію в країні саме таким чином, як вона того потребувала.
— І як, змінив чи ще не встиг?
— Результати наявні. Раніше Грузія була хворою через те, що її влада постійно продавалася, не мала власної позиції, намагалася загравати з іншими державами, а про народ не думав ніхто. Скажімо, ситуацію в Абхазії вигадав і втілив у життя Шеварднадзе, який фактично командував, коли туди входили російські війська й виганяли місцеве населення. Те ж саме і з Осетією, яку влада Шеварднадзе «здала» Москві. А про Аджарію взагалі окрема розмова — це просто штучно створена для відмивання грошей територія. Аслан Абашидзе був «гаманцем», а Едуардові Шеварднадзе було зручно «на людях» кричати, який Абашидзе поганий, маючи при собі такого наркобарона, котрий через неконтрольований кордон міг вільно перевозити все що завгодно, отримуючи з нього всі свої основні прибутки. Територію віддали на відкуп банді, зробивши заручницею цієї ситуації всю країну. Тільки уявіть собі: до бюджету не надходило близько 3 мільярдів доларів, тоді як увесь бюджет Грузії становив 600 мільйонів! То ми про революцію говоримо чи про те, що цю банду треба було розганяти, щоб будувати нормальну державу?!
— У будь-якому випадку ви говорите про Грузію. Навряд чи можна екстраполювати цю ситуацію на Україну...
— А у нас же все те саме відбувається! Чим Грузія відрізняється від України? Та нічим. Порівняймо персонажів: хіба Кучма не такий самий, як Шеварднадзе? Однакові вони.
— Але ж у нас у країні — стабільність і спокій. Ніяких тобі Осетій чи Абхазій, навіть у Криму все спокійно й тихо. До речі, завдяки Кучмі — про це ще напередодні виборів-1999 нам усі вуха протуркотіли.
— Зате в нас є Донецьк. Справді, Кучма утримався довше, але ж і країна значно більша, відповідно, джерел для корупції теж побільше буде. Тому він, на щастя, ще не дійшов до того, щоб землями торгувати. Але «закладки», частки в нього є всюди. Та ж Донеччина — яскравий приклад: область у руках у бандитів, і тепер уже бандити перейшли на всю Україну.
— І щось не помітно, щоб народ піднімався й гнав цих бандитів — лише скаржаться, але терплять...
— Так і в Грузії ж те саме було. Сиділи й терпіли, а завершилося все «трояндовою революцією». Люди все зрозуміли і тепер, хоч би як важко не було, живуть краще, бо є стимул і віра в майбутнє.
— Так це ж грузини — гарячий південний народ. А у нас хата скраю, ми тихі й терплячі. От ви, Давиде Важайовичу, як людина, котра дуже добре знає і грузинів, і українців, — невже справді вважаєте, що в Україні можливий такий спалах обурення, як під час «трояндової революції» у Грузії?
— Я переконаний, що «гаряча кров» тут не грає жодної ролі. У Грузії, до речі, проводили соцопитування на цю тему. Знаєте, скільки людей сказали, що готові вийти на вулиці? 17 відсотків! Причому це був жорсткий максимум — населення фактично не підтримувало «силового варіанта». А в Україні, до речі, цей коефіцієнт значно вищий: про готовність вийти на вулицю, аби захистити свої права, заявляють понад 20 відсотків. Тож фактор «гарячості» народу тут ні до чого — коли люди бачать, що вибори фальсифікують і їхні надії знову відкладаються на невизначений строк, який, між іншим, може тривати роками, — вони готові на все, аби покласти цьому край. Це ще дивно, що за таких умов у Грузії не було ніяких ексцесів і справу владнали мирним шляхом. Мені здається, що в Україні аналогічний процес може бути значно потужнішим і агресивнішим. Тому проблеми в тому, щоб запросити народ на площу, я не бачу. Навпаки, на мою думку, проблема полягає в тому, щоб обмежити кількість тих, хто сам захоче вийти на вулицю.
— Виходить, Корчинський помилився, коли припустив, що саме через вас українська опозиція «позичатиме кадри» в Грузії, аби організувати нам революцію?
— Українцям «помічники» не потрібні. Але влада насправді дуже цього боїться, тому постійно говорять про якусь «каштанову революцію». До речі, коли сюди приїздив Саакашвілі, за ним просто тьма-тьмуща «наглядачів» від СБУ їздила! Я особисто не знаю, що мається на увазі під «каштановою революцією», але точно знаю одне: цього разу ніхто їм сфальсифікувати вибори не дасть.
Знаєте, у чому полягає головна схожість між Михаiлом Саакашвілі й Віктором Ющенком? Вони обоє щирі у своїх намірах, а щирість і порядність — це основні принципи, на яких можна будувати заможну й розвинену державу. Ні Саакашвілі, ні Ющенко ніколи не зрадять і не продадуть свою батьківщину. Вони ЩИРО хочуть добра своєму народові і готові боротися за це до останнього. А головне, що вони не лише хочуть, а й можуть це зробити. Михаiл, ставши президентом, уже довів на практиці, наскільки реально покращити життя в державі, якщо насправді цього прагнеш і знаєш, як і що треба робити. Саакашвілі до свого президентства блискуче працював на посаді мера Тбілісі, а Ющенко був найуспішнішим в історії незалежної України Прем'єром.
— І все-таки, щоб уже поставити крапку на розмові про «революційні паралелі» між лідерами колишньої грузинської та нинішньої української опозиції й вашу роль у їхньому спілкуванні: ви виступаєте посередником між революціонером Саакашвілі й потенційним революціонером Ющенком?
— Ющенку і Саакашвілі посередники не потрібні — вони добре знайомі, дружать і можуть спілкуватися без чиєїсь допомоги. Інша річ, що познайомилися вони й справді через мене, і було це, до речі, ще до «трояндової революції».
— Але якщо це й справді так, то чому саме Давид Жванія став такою кісткою в горлі провладним пропагандистам? Адже на вас за останні тижні вилили бруду ледве не більше, ніж на лідера «Нашої України». Здається, владні політтехнологи забули вже і про колись ненависного їм Порошенка, і про інших «поганців» з оточення Ющенка, присвятивши всю увагу Жванії. Навіть останні випуски «Проте» були за рідкісними випадками присвячені тільки вам. Щиро кажучи, виникає підозра: якщо «наїжджають» так довго й багато, то, можливо, таки є за що?
— Звісно, що є. Я відкрито виступаю проти влади, то чому ж вони повинні мене любити?
— Здається, тих, хто виступає проти влади, дуже багато. І далеко не кожному з них ця влада приділяє стільки уваги.
— Це тому, що просто боротися — мало, ще треба мати дієві механізми боротьби. У мене ці механізми є, і вони про це знають. І їм чомусь здається, що, ослабивши мене, вони ослаблять і Ющенка. Хоча, як я вже казав, Ющенка фінансує не Жванія чи хтось інший, а весь народ.
— І робітники суднобудівного заводу «Залив», мабуть, теж фінансують Віктора Андрійовича? Це ж на його кампанію, очевидно, призначені ті гроші, які мають іти їм на зарплату. Добре, що є Корчинський та «Братство» — якби не ці хлопці, то ніхто про це неподобство й не дізнався б. А так і по телевізору про скупого Жванію розповіли, і біля заводу пікети виставили — захищати гноблених жорстоким власником заводу робітників...
— Такі дурниці, про які дійсно розповідають пропагандисти певних сил, свідчать тільки про їхню кричущу необізнаність. «Залив» — це дотаційний завод, з якого не те що на Ющенка, а й на потреби самого заводу гроші не викачаєш: у це підприємство треба вкладати. І гроші в завод постійно вкладаються, про що, до речі, чудово знають і робітники. Річ у тім, що суднобудування стане більш-менш прибутковим у кращому випадку десь до 2007 року. Це, звісно, приємно, що вони так турбуються за наш завод, але чому ж тоді Президент Кучма в цей час накладає вето на закон про суднобудування, який передбачає пільги для цієї галузі машинобудування? Цей закон, між іншим, розробляла не тільки Українська спілка підприємців та промисловців, а й чи не всі депутати парламентської більшості. Скажімо, мій підпис у переліку тих, хто підтримував цей законопроект, був приблизно 137-138-м. А Кучма своїм вето показав, хто насправді відбирає гроші в робітників. Тому Корчинський мав би пікетувати не заводську прохідну, а президентську Адміністрацію. До речі, жодних видимих підстав зупиняти закон не було, тому, як мені здається, у цьому плані хтось більше підставляє Кучму, ніж бореться зі мною.
— Але сам Леонід Данилович місяців зо три тому сказав, що, мовляв, коли таке важливе підприємство не працює, треба відібрати його у власника й повернути державі.
— Це теж була «підстава». Бо насправді немає неблагополучного підприємства — є проблемне. І це правда, бо держава була неспроможна тягнути суднобудування — яскравим прикладом цього є і Херсонський завод, який досі жодним чином не може повернути кредитні гроші Промінвестбанку, і «Океан», який довго й уперто продавали і, зрештою, «влаштували» так, що він уже, мабуть, ніколи й не запрацює. Підприємство просто вгробили...
А що стосується «Братства» та його акцій, то їхні «наїзди» й пікетування — це просто дрібне хуліганство. Хлопці хотіли попіаритися, але піар вийшов таким дрібненьким, що робітники, які помічали цю групу «пікетників», навіть не второпали, чого від них хочуть. Більше того, вони навіть влаштували бійку iз цими «братками», які намагалися прорватися на завод, а робітники стояли на прохідній і не пускали. А потім «Братство» влаштувало якийсь мітинг із вимогами до міліції відпустити арештованого колегу. Їхня ж міліція їхнього ж пов'язала, а вони вимагають... Цирк та й годі. Так він і триває — вони собі мітингують, вимагають, розважаються, а завод працює і не звертає на це жодної уваги.
— Виходить, розповіді про заборговану працівникам «Залива» зарплату — брехня?
— На заводі існує стара заборгованість, яка є об'єктивною. Проблема в тому, що «Залив» виконує закордонні замовлення, але йому постійно не повертають ПДВ, як належить за законом. І доки держава не виплатить заводові заборгованість за неповернення податку на додану вартість, іншого джерела для погашення цих старих боргів із зарплати просто не існує. Тільки уявіть собі: підприємство півтора року будує корабель, і протягом усього цього часу на суму повернення ПДВ бере банківські кредити. Тож коли держава відмовляється компенсувати ці кошти, як належить за законом, вони, природно, виливаються в заборгованість. І ті 2,8 мільйона гривень, на які робітникам недовиплачено зарплату (іншими словами, це кошти за три місяці, які назбиралися протягом п'яти років), накопичилися винятково на таких закордонних замовленнях. А крім цих «хвостів», заробітну платню працівники заводу отримують регулярно.
— Дивна ситуація. Ви кажете, що всі проблеми через неповернення ПДВ, а в той же час основні претензії до Державної податкової адміністрації, які цілком слушно висловлює опозиція, стосуються надмірного викачування коштів з бюджету якраз на повернення ПДВ. Де ж логіка?
— А просто тим, кому насправді не належить компенсація податку на додану вартість, повертати ПДВ цікаво, а кому його повертати справді треба — нецікаво. Бо фірми, яким повернення ПДВ «організовують» на порожньому місці, можуть хоч 50 відсотків цих коштів заплатити як «відкат» тому, хто організовує. А ми й одного відсотка не можемо, бо на наших контрактах кожен цент вирахуваний і проконтрольований сотнями контролерів, які присутні на заводі.
Узагалі, машинобудування — це найнещасніше з усіх виробництв. Бо цикл будування дуже довгий, а гроші надходять лише один раз. Біда в тому, що за акредитиви, які ми отримуємо як гарантію оплати виконаного замовлення (тобто збудованого корабля), неможливо отримати нормальні кредити. По кредитах, які ми беремо, попри наявну гарантію оплати від іноземних замовників, доводиться платити величезні відсотки — не менше 13-14 річних. А рентабельність виробництва закладена 6 відсотків... Самі розумієте. До речі, у ветованому Президентом законі про машинобудування була виписана норма про те, щоб держава виділяла на цю галузь внутрішні пільгові кредити, аби виробництво стало рентабельним і вигідним для зовнішнього світу. Між іншим, за 12 років Україна не замовила нам жодного корабля — всі замовлення надходять тільки з-за кордону.
— Але якщо це настільки невигідний бізнес, навіщо він вам узагалі здався?
— Я тільки перед тим, як відповісти, хочу ще зазначити, що використання ситуації, яка з вини держави склалася на підприємстві, аби «наїхати» на Жванію, свідчить про навдивовижу дилетантське ставлення до таких речей. Завод «Залив» — це не кіоск, а велике підприємство, у якого є правління. І акціонери насправді до рішень правління безпосереднього відношення не мають. Це правління вирішує, з яких коштів виплатити зарплату, яким чином проводити ті чи інші роботи тощо. Акціонери ж можуть тільки або отримати дивіденди, або від них відмовитися, або вкласти в підприємство кошти, щоб воно запрацювало краще й колись таки принесло їм прибуток. Тому що стосується «Залива», то до акціонерів не те що претензій не може бути — їх нагороджувати треба! Бо за весь цей час вони від заводу не отримали жодних дивідендів, а навпаки, постійно в нього вкладають. І на мою думку, правління цими коштами успішно розпоряджається, бо на сьогодні саме на «Залив» прагнуть потрапити багато світових замовників. Ми нарешті наблизилися до комплектного будування: цього року вперше за вісім років починаємо будувати доки, що раніше було неможливо, а з 2005-го будемо вже повністю комплектувати кораблі (раніше складали тільки корпуси). Ми всі ці роки до цього прагнули.
А щодо того, чому я всім цим і далі займаюсь... По-моєму, це вже переростає в якесь хобі. Мені здається, що кожна людина в душі — корабел (сміється — Авт.). У мене прагнення досягти того, щоб «Залив» почав будувати комплектні кораблі, вже стало життєвим принципом. Це наша спільна мета, і ми активно працюємо на її втілення. Якби тільки ще не заважали Президент, Корчинський, міліція, прокуратура, СБУ, податкова і навіть транспортна прокуратура, яка чомусь вирішила, що ми маємо відношення до транспорту, хоча ми тільки будуємо кораблі, а не володіємо ними — тоді взагалі в «Заливу» все було б чудово.
— Тоді поставимо питання інакше: можливо, саме тепер, коли завод упритул наблизився до прибутковості, він раптом комусь дуже знадобився? І увесь цей, як ви кажете, «цирк» організований для того, щоб його відібрати в «неправильних» власників і передати «правильним»? Навряд чи вони просто нерви вам хочуть попсувати.
— Гм. Знаєте, є такий анекдот: мужик будував-будував будинок, вкладав у нього все, що було, і вибудував справжні хороми. І тільки почав туди заселятися — аж раптом гроза: грім, блискавка влучає в дім, і все згорає. Бідолаха зібрав усе, що в нього залишилося, і знову взявся будувати. Цього разу поставив хату трохи меншу й скромнішу, але теж непогану. І знову: щойно добудував, як уперіщила гроза, блискавка, пожежа... Ну що робити — зішкріб чолов'яга останні копійчини, закачав рукави і збудував собі маленьку халупку. Тільки-тільки завершив, як небо вкрилося хмарами, загримів грім... Словом, згоріла халупка дотла. Дядько піднімає голову до неба й, плачучи, взиває: «Господи, ну за що ж ти так зі мною?!!». Хмари розсуваються, і звідти лунає голос: «Ну просто не люблю я тебе...» (у перерві між поневіряннями бідного мужика Давид Важаєвич так запально сміється, що не підтримати його просто неможливо — Авт.).
Ось і тут так. Ну не любить мене Леонід Данилович Кучма, а чому — не знаю (лукаво посміхається — Авт.). А якщо серйозно, то вони намагаються показати, що в Ющенка зібралися, тобто навколо нього концентруються ці, як його... олігархи, — такі самі, як і при владі. І чим вони (влада і Ющенко), мовляв, відрізняються, якщо й ті, й інші однакові... Тобто з нас постійно намагаються зробити олігархів. Я, звісно, їм дуже вдячний за те, що вони так гіперболізують мої скромні можливості, але ж усьому є межа! А взагалі, олігархи — це люди, в яких є «бабки». Дуже, дуже великі «бабки». У мене таких грошей нема, тому я до цієї категорії точно не належу.
— Не прибіднюйтеся, Давиде Важайовичу. Ніхто вам не повірить, що у вас грошей немає — он самі ж навіть кажете, що постійно доводиться в «Залив» щось вкладати. Значить, те «щось» таки є.
— Ні, ну в порівнянні, скажімо, з Пінчуком або Ахметовим я взагалі дрібний кооперативник! А щодо «Залива», то, по-перше, ЗАТ «Брінкфорд» не єдиний його акціонер — є ще, скажімо, Костянтин Живаго, є югослави, є, зрештою, дев'ять тисяч дрібних акціонерів. А нам просто належить великий контрольний пакет. А по-друге, для того, щоб залучити на підприємство кошти, треба просто скласти вдалу фінансову схему оздоровлення підприємства, зокрема й залучення інвесторів. Саме цим і займався «Брінкфорд», оскільки йому як акціонеру вигідно, аби завод піднімався: що краще працює підприємство, то дорожчими стають його акції. І поки в цю суто бізнесову справу не почали лізти з «політикою» всілякі Корчинські та їм подібні, усе було тихо-мирно.
— А ви, до речі, давно в Керчі були? Із «братками» не спілкувалися?
— Цього року кілька разів був. Але не спілкувався — по-моєму, це занадто жирно для якихось двох десятків нетверезих молодиків, щоб я ще свій час на спілкування з ними витрачав.
— А з Дмитром Корчинським ви взагалі особисто зустрічалися?
— На його щастя — ні.
— Та грець із ним, з Корчинським — повернімося до ваших нібито таємних зв'язків із Борисом Березовським. У російському виданні «Версія» недавно вийшла стаття під назвою «В Україні готують «оксамитову революцію»?», де вас безпосередньо звинувачують у спільній з Борисом Абрамовичем підготовці скандальної публікації у британській «Індепендент». Навіть наведений фрагмент із вашої телефонної розмови з «людиною Березовського» Дем'яном Кудрявцевим, який нібито доводить правильність складних розмірковувань російського журналіста. Я особисто в тому уривку ніяких свідчень про вашу причетність до оприлюднення в британській пресі епізодів із допитів у «справі Гонгадзе» не побачила. Тому прямо питаю: ви справді маєте відношення до статті в «Індепендент»?
— Та жодного. Я взагалі ніколи не займаюся ніякими брудними технологіями, бо просто терпіти їх не можу. Не знаю, як Березовський — від нього всього можна чекати, але я до таких речей не маю ні найменшого відношення. І взагалі, цікаво, з якого дива хтось вирішив, що Березовський має якісь інтереси в Україні?
— Ну, вищезгадана «Версія» вважає, що БАБу вигідна перемога Ющенка бодай із почуття помсти. Мовляв, якщо «Кремль підтримує Леоніда Кучму і його соратника Віктора Януковича, Березовський повинен виступити на боці їхніх суперників».
— Ну й маячня. Це Березовському вигідна перемога Ющенка? Та йому якраз вигідна перемога Януковича, бо він такий самий! І між собою вони можуть чудово домовитися. А от Ющенко навряд чи різко полюбить російських олігархів-утікачів. І взагалі, хай росіяни собі самі зі своїм Березовським розбираються, а не прив'язують його до нас. Я, звісно, особисто проти Бориса Абрамовича нічого не маю, бо мене він нічим не ображав, зброєю й жінками не торгував і крові немовлят не пив, але, якщо чесно, зі спілкування з ним у мене склалося не дуже приємне враження про цю людину.
— Так чи інакше, ви з ним спілкуєтеся. Причому якщо за посередництвом телефону, як у відомій «справі Рибкіна», то про зміст цього спілкування незабаром має можливість дізнатися увесь світ. До речі, Давиде Важайовичу, а ви взагалі не боїтеся розмовляти по телефону, знаючи, що ці розмови можуть з'явитися в інтернеті?
— Я — не боюсь. Бо це мої права. Хай бояться ті, хто пише й передає ці записи на «чорні» сайти, щоб потім передрукували «сірі», аби згодом це все нарешті з'явилося у «білих» ЗМІ. Хай бояться, тому що рано чи пізно настане момент, коли їх запитають: на яких підставах мої приватні розмови оприлюднює преса? До того ж я ніколи нічого «такого» по телефону не обговорюю — інша річ, що вони часто самі щось вигадують. Зазвичай у тих фрагментах розмов, які намагаються використати під якийсь конкретний випадок, не згадано жодних прізвищ і дат. Насправді ми з моїми співрозмовниками могли про що завгодно розмовляти, а навиривати з контексту фраз, які можна приліпити до будь-якої ситуації, — багато розуму не треба.
Я до того, що мене слухають, уже звик. Між іншим, ви знаєте, що за законом усі телефонні розмови, як мобільного, так і не мобільного зв'язку, записуються й архівуються? Але розархівувати записи за певними телефонними номерами можна тільки в тому випадку, якщо цього потребує слідство, та й то лише за рішенням суду. Чому в Україні це відбувається без суду й слідства? Тут ми знову повертаємося до того, з чого й починали: тому, що головним у державі повинен бути закон, а в нас цього немає.
— Але у вас, мабуть, не лише в телефоні, а й в офісі вистачає «жучків». Інакше звідки б у «медіа» на зразок сайту «Тиждень», він же http://temnik.com.ua, одразу дізнавалися, хто, з ким і коли зустрічався «у Давида Жванії»? Це не кажучи вже про російські ЗМІ на зразок «Версії», яка теж у цих питаннях проявляє неабияку обізнаність.
— А я й «жучків», і взагалі ніяких павучків і тарганів не боюся. Хай вони слухають, якщо їм від цього легше. Бо це свідчить якраз про те, що це ВОНИ бояться. А це ж чудово!
— До речі, за вами й досі чіпляють «хвости»? Під час скандалу з Іваном Рибкіним ви скаржилися на те, що біля офісу по десятеро есбеушників постійно стовбичать.
— Та не те слово, я себе почуваю в абсолютній безпеці! Бо стільки міліціонерів і кадебешників, скільки за мною їздить, здається, навіть главу держави не охороняють. Я вже їх усіх в обличчя знаю, вітаємося навіть — просто як рідні стали (усміхається — Авт.).
— Якщо вже зайшлося про Рибкіна — та історія мала якесь продовження? Вас тоді в прокуратуру активно й безрезультатно кликали, на допити...
— Ще не вистачало, щоб я до цього нещастя ходив на допити! Вони там у своїй хворій голові вигадали дурну історію, а я ще й буду їм підігравати! От побачите, всі ці «казкарі» ще будуть відповідати за свою «творчість» перед судом. І тоді їм уже не допоможуть ніякі інтернети й чорні компромати — перед законом усі будуть рівні.
— І коли ж, цікаво, настануть такі утопічні часи?
— Дуже скоро, ось побачите.
— Розумію, що ви маєте на увазі: ось Ющенко виграє вибори, і тоді...
— Так. Я в цьому твердо переконаний. Є основний принцип — панування закону, і саме за це бореться Віктор Андрійович. І тому я поруч із ним.
— А якщо раптом прізвище наступного Президента буде не Ющенко?
— Цього бути не може — я навіть думки такої не допускаю. Якщо вибори будуть прозорими й чесними, їх обов'язково виграє Віктор Ющенко.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
