Уже кілька років поспіль власник і креативний директор харківського рекламного агентства Arriba Макс Бурцев обирає для відпустки стресові подорожі за кордоном. Він місяць прожив безхатченком у Шотландії, об’їздив не одну країну автостопом, а днями повернувся зі США, де єдиним засобом пересування у нього був велосипед. Екстремальний туризм бізнесмен називає порятунком від життєвого застою і надійним способом перезавантажити свій мозок і тіло.
— Максе, ви проїхали Америкою на велосипеді 4 тисячі кілометрiв і жодного разу не скористалися послугами готелів чи кемпінгів. Невже не було спокуси плюнути на власні установки та принципи?
— У мотелях я не зупинявся, хоча страшенно хотілося. Особливо на початку подорожі, оскільки весь перший тиждень йшли дощі. Якоїсь миті мені так набридло мокнути, що я кілька разів заїжджав на заправки — дочекаюся, поки всі розійдуться, й розбиваю там намет. Уранці прокидався і думав: ну чому ж я так увесь «болю». Але знаходив сили піднятися, їв те, що залишилося звечора, робив техогляд свого «вела» і знову крутив педалі. Коли спускалися сутінки, я шукав місце для намету, падав обличчям вниз і «помирав». Ось так було два тижні поспіль, поки тіло не звикло до таких навантажень і не дозволило насолоджуватися оточуючою красою. Особливо було непросто у горах, бо я боявся, що залишуся там вночі й кудись не доїду.
У США, до речі, дуже непросто вибрати місце для нічлігу в наметі, там скрізь приватна власність. Мене попередили, що у Кентуккі господарі взагалі мають законне право пристрелити будь–кого, хто порушить кордони їхніх володінь. Тому я обирав закапелки, де б мене ніхто не міг знайти.
— Навіщо ви так знущалися над собою? Можна ж було і поберегти себе якось? Ніхто ж не відслідковував ваші рекорди.
— А тоді б я нічого нового для себе не відкрив. Америкою я раніше подорожував у двох форматах: автостопом iз Лос–Анджелеса до Маямі та автокруїзом — з Маямі через Чикаго до Нью–Йорка. Ми побачили найвідоміші туристичні місця країни, а яка вона справжня Америка, так і не зрозуміли. Тоді я подумав, що було б правильніше відійти від туристичних маршрутів і поспілкуватися з людьми з глибинки. Це по–перше. А по–друге, з помірними навантаженнями не було необхідного випробування для організму, заради якого я, власне, й вирушив у цю подорож.
— Ідеться про якийсь власний рекорд можливостей?
— Так. Мені не складає проблем проїхати на велосипеді кілометрів 60, тому цю відстань я вирішив збільшити втричі. Тобто розбив 4 тисячі кілометрів свого маршруту на кількість днів, і вийшло, що мушу щодня проїжджати по 200 кілометрів шляху. Але з’ясувалося, що вже після 160 кілометрів, які долав годин за тринадцять, я замертво падав на траву й миттєво відключався. Зрештою зупинився на 140.
— Ви хотіли краще взнати американців. Чим вони вас здивували?
— У першу чергу — своєю відкритістю. Я страшенно здивувався, коли один чоловік, який ніколи у житті мене не бачив, сказав мені, де лежать ключі від його будинку, розповів, де в його оселі можу прийняти душ і зварити каву. Мовляв, почувайся як вдома. Така гостинність мене неймовірно підкорила. А ще мені подобається, що американці починають розмову з півоберту. Приміром, у «Макдональдзі» ти зустрічаєшся поглядом з якимсь чоловіком, і для нього це достатній привід, аби ненав’язливо завести розмову абсолютно на будь–яку тему. Їхня звичка постійно посміхатися, над чим глузує Михайло Задорнов, як на мене, набагато крутіша за те, що російський артист пропонує взамін. Проживши місяць у Штатах, я зрозумів, що це мені подобається більше, ніж природні й похмурі обличчя тут. Можливо, ці обличчя дуже чесні, вони, напевно, ненавидять увесь світ і не приховують цього, але я б хотів, щоб мені посміхалися. Нехай навіть штучно.
— Максе, минулого року ви їздили до Шотландії без копійки грошей у кишені. Що вам дав цей експеримент над собою?
— Ви коли–не будь сиділи і просили милостиню?
— Та поки що Бог милував…
— А мене ось не милував, і слава Богу! З усіх моїх поїздок ось цей момент, коли я — за всіма ознаками успішний молодий чоловік (престижна робота, власний автомобіль, квартира) — сиджу і дивлюся на людей знизу вгору і мені, мов жебраку, кидають монетку, запам’ятався найбільше. Цей момент став у моєму житті настільки переломним, що просто караул! Подібні відчуття і досвід, на мою думку, можна отримати лише у таких поїздках.
— Це принизливо?
— Це по–всякому. Спочатку дійсно принизливо — вся твоя свідомість волає: «Що ти твориш? Як ти можеш собі таке дозволити? Поглянь лишень, на що ти перетворився!». Але насправді такий досвід збагачує перш за все внутрішньо.
— І що, ви навіть не спокусилися взяти із собою про всяк випадок банківську електронну картку?
— Такі думки у мене справді були, але і цей місток до власного комфорту я спалив ще на березі. Адже так званий «про всяк випадок» у мене б настав при першому ж дощі або відчутті голоду. І тоді чистота експерименту була б одразу порушена.
— А в чому суть цього експерименту?
— Ідеться про експеримент над собою, можливість пожити у шкурі людини, якою я ніколи не був і подивитися, що з цього вийде. Свою подорож я так і назвав «Подорож безхатченка до країни кельтів».
— Напевно, для такого рішення була серйозна причина?
— Так, накопичилася сильна втома від документів, замовлень, клієнтів. Уся ця рутина і постійна гонитва за грошима мене трохи вимотали, і я вирішив загнати себе у такі умови, в які ніколи не зможу потрапити у своїй країні. І оскільки вдома у мене немає проблем iз грошима та зв’язками, то перше, що спало на думку — вирушити туди, де немає ні банківського рахунку, ні друзів, ні будь–якої підтримки.
— Мороз по шкірі не побіг від такого рішення?
— Ви знаєте, тим, хто ризикує вирушити у подорож зовсім без грошей, зустрічаються лише хороші, правильні люди. Можливо це енергетика чи емоційний настрій так впливають, але я у Шотландії не зустрів жодної поганої людини.
— Що було найскладнішим у цій подорожі?
— Переломити себе. Тобто вперше познайомитися з безхатченками, вперше сісти поруч і поглянути на перехожих знизу вгору, вперше спіймати кинуту тобі монетку. Психологічно це надзвичайно складні речі. Подібні відчуття дуже важко описати словами.
— Ви лише просили гроші чи й намагалися заробити?
— Здебільшого заробляв — прибиральником, малярем, помічником менеджера, рекламістом. Ще збирав равликів і мив посуд.
— А зараз iз кимось із друзів по нещастю чи–то пак, даруйте, по експерименту, ви підтримуєте якісь зв’язки?
— З одним хлопцем. На той час безхатченком. Наша зустріч мала символічний характер. У нього тоді життєвий маятник хитнувся в один бік (згорів будинок без страховки, від нього пішла сім’я, він опинився на вулиці), і у мене то був один із перших днів у Шотландії, коли я почувався рибою, викинутою на берег. Довелося ходити по готелях та ресторанах, нав’язуючи себе роботодавцям хоча б за їжу. Саме у цей непростий час ми зустрілися і, мабуть, тому й досі спілкуємося. У нього, на щастя, зараз усе по–іншому, і в мене, природно, також.
— Якусь нову істину вам вдалося відкрити для себе у цій поїздці?
— Можливо, я вас розчарую, але у свої подорожі я вирушаю не для того, аби шукати істину. Я також не зовсім розумію людей, які подорожують iз метою пошуку себе. Навіщо мені себе самого шукати — я ж ось, тут. Я скрізь один і той самий. Ніякої філософії мандрів у мене немає. Це, швидше, відмінний спосіб перезавантажити свій мозок і тіло для того, аби робити незвичні для себе речі, збагачуватися новими враженнями, емоціями, знаннями.
— Але якщо ви свої мандри Шотландією назвали експериментом, значить, очікували якогось результату?
— Є така теорія (вона не моя, але я з нею абсолютно згоден), — для того, аби розвиватися, людині треба постійно виходити із зони власного комфорту. Адже лише тоді, коли ми робимо щось нетипове, невластиве нам, ми дізнаємося про щось нове або про себе, або про навколишнiй світ. Уперше я почув про це від своєї мами — людини, яка навчила мене більшості з того, що я знаю про життя на сьогоднішній день. Згодом цього ж принципу вчив тренер яхт–клубу, який виганяв нас на гонки у шторм, у зливу і навіть у віхолу. Потім я почав регулярно чути подібну фразу з вуст великих бізнесменів і лише недавно зрозумів, чому вони так переконливо говорять про цю довбану зону комфорту.
Виявляється, все дуже просто. Це єдиний спосіб руху вперед. Якщо ви проаналізуєте всі свої досягнення, то зрозумієте, що на початковій стадії вони були пов’язані з тим чи іншим дискомфортом. Звичайно, комфорт — класна і необхідна штука, але він не рухає нас уперед. Він розслаблює і в довгостроковій перспективі — отупляє. А дискомфорт, це ситуація, коли ви підриваєте свою дупу, робите речі, на які не зважиться більшість людей, здійснюєте вчинки, на які ніколи не були здатні — і досягаєте цілей, до яких здавалося нереально дотягтися.
— А як зрозуміти, що я не помиляюся з вибором саме достатньо некомфортної зони?
— Треба зважитися на вчинок, при одній лише думці про який організм починає волати про пощаду, а мозок відчайдушно шукати «відмазки». Робіть так бодай раз на тиждень, і ви здивуєтеся тому, наскільки швидко і тіло, і мозок перелаштуються на новий, більш ефективний режим.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
