Наше все

Масштабний проект «Велике і Величне» в «Мистецькому арсеналі» вражає розмахом. Тут є простір і мистецтво, але немає плину часу, експозиція свідомо ігнорує хронологію. Автор задуму — куратор «Арсеналу» Олександр Соловйов — розставив об’єкти так, щоб відвідувач вихопив асоціації між, скажімо, бивнем мамонта, розмальованим в епоху мезозою, і супрематизмом Казимира Малевича, між кам’яною скіфською бабою і козаком Мамаєм. Шедеври зіркових митців — тисячу робіт з 33 музеїв країни, які охоплюють 15 тисячоліть історії культури, що виросла на теренах сучасної України. Симптоматично, що саме в контексті цієї грандіозної виставки вималювався ще один тренд культурного життя України, сучасного, — цензуроване мистецтво. За день до відкриття виставки за вказівкою директора «Мистецького арсеналу» Наталі Заболотної замалювали незавершену картину Володимира Кузнецова «Коліївщина. Страшний суд». І Президент Віктор Янукович так і не побачив пекла, в якому горять чиновники та міліціянти.

Чорний квадрат. Цензура

Виставку чомусь присвятили 1025–річчю хрещення Русі, хоча і за задумом, і за «хронометражем» вона виходить за межі історії християнства. Напевно, на обрії бовваніла священна дата, і в «Мистецькому арсеналі» вирішили «прив’язатися» до неї, надати голоснішого звучання проектові. Так це чи ні, але саме релігійна політкоректність, відвідання виставки церковними ієрархами, зокрема і закордонними, та політичною верхівкою України підштовхнули Наталю Заболотну до «хрущовського» рішення — понищити картину. Вочевидь, створена у стилі стріт–арт «Коліївщина» з її злободенним сюжетом, міліціянтами з Врадіївки, п’яними мажорами за кермом, Христом у ролі ліквідатора та товстопузими чиновниками, які корчаться внизу (треба гадати, у пеклі), не вписувалася в гармонію святкового благолєпія. Тим більше, вона мала б розміщуватися на велетенській стіні наприкінці експозиції і стати начебто підсумковим акордом «Великого і Величного».

Молодий художник з творчого об’єднання Р.Е.П. Володимир Кузнецов каже, що гендиректор «Мистецького арсеналу» власноруч замазувала його картину чорною фарбою. Пані Заболотна не заперечує. В одному з коментарів вона попрохала називати цей акт «моїм особистим перформенсом», спрямованим «проти зухвальства деяких художників».

До речі, муралі з серії «Коліївщина» Володимир Кузнецов створював для виставки в «ПінчукАртЦентрі» та колективної виставки «Українські новини» в Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовських» у Варшаві.

«Мені замовили цю роботу спеціально до цієї виставки, тему і сюжет ми обговорювали. Наталя Заболотна зажадала, щоб там не було відрізаних голів, моря крові і знущання над священиками, адже тема делікатна, виставка приурочена до 1025–річчя хрещення. Я це побажання виконав», — розповідає «УМ» автор знищеної картини. Він працював чотири дні, а на п’ятий ще незавершена картина перетворилася на «чорний квадрат», точніше — на прямокутник. Як репродукція закриває дірку в стіні малогабаритної квартири, так тепер місце цензурованої «Коліївщини» прикрите банером виставкової візитки — портретом молодої жінки пензля Пимоненка.

«Думаю, їй (Наталі Заболотній) не сподобалася сцена пекельних мук», — припускає Кузнецов. А сама гендиректор виставково–мистецького центру стверджує, що «Кузнецов намалював не ту роботу, яка була узгоджена: спочатку планувалося, що буде сюжет, пов’язаний з подіями у Врадіївці, але художник вирішив змінити концепцію».

Янукович пекла не побачив

Скандал почав тліти вранці в п’ятницю, а розгорівся надвечір. Приблизно по сьомій вечора, коли виставку заполонили юрби «простих» відвідувачів, два десятки «творчих одиниць», художників, критиків, співчуваючих, вбрані в чорні шати, мовчки вишикувалися перед стіною, на якій так і не з’явилася картина Кузнецова. В руках протестувальники тримали чорні аркуші паперу.

Проте телекамери та «пишучі» журналісти, для яких проводили прес–тур виставкою трохи раніше, на той час уже розійшлися, тож ні скандал, ні ця мовчазна акція протесту того дня не потрапили «в телевізор». На ТБ була інша картинка, з першого від­криття цієї ж виставки. Адже о 12–ій «Велике і Величне» показали іншим відвідувачам — патріархам та Президенту. Вочевидь, вони навіть не звернули уваги на чорну стіну, тому що більшу частину часу провели у залах сакрального мистецтва. Всі залишилися задоволеними, а іноземні гості відкрили для себе чимало нового, наприклад, ікони, мальовані на мішковині з Львівського національного музею ім.Шептицького.

Чимдалі в Україні набуває моди практика робити дві презентації чи дві виставки, відправляти два молебні: один для супер–VIP, інший — для посполитих. «Меню» культурного заходу теж може дещо вар’юватися. Наприклад, під час відвідин «Великого і Величного» Віктором Януковичем, кажуть, лунала музика, зокрема Друга симфонія Чайковського в тому залі, де красується Козелецький іконостас. Задум був такий: Чайковський використав у цьому творі мотиви українських народних пісень, і писав його недалеко від Козельця, теж на Чернігівщині. А гості «другого» відкриття виставки ходили без «музичного супроводу». Дрібниця, та все–таки. Ну врешті–решт ви ж можете послухати Чайковського і вдома, а Янукович — я сумніваюся…

Скандал підірвав репутацію не лише виставці, а й «Мистецькому арсеналу». Утім, крім репутаційних втрат, цей найбільший в Україні мистецько–виставковий центр може мати ще щонайменше одну — за деякими джерелами, на які посилається сайт «Телекритика», куратор закладу Олександр Соловйов подав заяву про відставку за власним бажанням. Проте вчора в «Арсеналі» цю інформацію не підтвердили.

Стражі Євангелія

Відверто, чітко, зримо експозиція ділиться на дві нерівновеликі частини — сакральне мистецтво і світське. Ідейний натхненник проекту, вищезгаданий Олександр Соловйов не ризикнув розмістити предмети культу та ікони поруч із картинами нерелігійного змісту.

Те, що ми бачимо, вражає. Можна роками мандрувати музеями України, щоб охопити всі ікони і скульптури, які зібрано нині під склепінням «Мистецького арсеналу».

Насамперед — до цих залів нарешті прибув Пінзель. Утім не всі скульптури, які експонувалися у Луврі і які «Мистецький арсенал» обіцяв виставити ще на початку березня, але якось тихо, непомітно виставку відминив. Сьогодні тут можна побачити п’ять скульптур у позолоті і дві без золотих обладунків, просто дерево, яке, здається, ще пахне крізь майже чотири століття. Це скарби Львівської художньої галереї, напевно, найвідоміше з Пінзеля: Богоматір, по щоці якої стікає сльоза соснової смоли; Самсон, що роздирає пащеку левові, святий Іоанн, Розп’яття…

Натільні хрести, ровесники хрещення Русі — з Музею історії Києва. Залишки мурованих колон із церкви ХІІ ст. в Угличі. Напрестольні хрести з Воздвиженського монастиря, того, що зруйнували за часів Катерини, аби звести на його місці киїський арсенал зброї. Іконопис раннього Боровиковського з Полтавського художнього музею, того Боровиковського, який був ще просто «богомазом» з Миргородщини, а вже потім буде помічений Катериною ІІ і запрошений до Петербурга як придворний портретист. Рідкісні як для наших теренів ренесансні ікони з Дрогобицького музею. Ікони міністра освіти УНР Петра Холодного, створені на замовлення Андрея Шептицького.

Вражають згадані вище святі, мальовані просто на мішковині. «Це винятково західноукраїнське явище, — пояснює помічник директора «Мистецького арсеналу» Олексій Ананов. — Такі ікони прикрашали небагаті сільські церкви». Одне «намолене» полотно, на якому майже не видно облич, ефектно підсвічене, тому складається враження незвичайного сяйва, яке випромінює «сільська» ікона.

На виставці є книжки, овіяні легендами. Наприклад, «Євангеліє», друковане самим Іваном Федоровим. Або «Апостол» ХІІ ст. Поруч — його «двійник», тільки виготовлений не з пергаменту, а з паперу, пізніше ротапринтне відтворення фоліанту. Цю книгу надав для виставки митрополит Володимир зі своєї персональної колекції. «На виставці є чимало предметів, наданих митрополитом Володимиром», — акцентує наш гід.

Окремий об’єкт на виставці — Пересопницьке Євангеліє, на якому приносять присягу на вірність народові та Україні президенти. Це єдиний експонат, біля якого чатує охоронець. Так само поруч — сучасний дублікат книги, виготовляючи який, майстри спробували повторити оригінал до найдрібніших нюансів, навіть його незвичайну як для сучасних уявлень про книжку вагу — 9 кг 200 грамів.

Від Трипілля до Примаченко — один крок

Найдавнішим експонатом «світської» частини виставки є бивень мамонта, розкопаного в селі Мезин на Чернігівщині. Він ретельно помережений різьбленням «ялинкою», а інші фрагменти доісторичного кістяка помальовані червоними смугами, в яких проглядається геометричний візерунок. Це, жартують співробітники «Мистецького арсеналу», найдавніший шедевр української культури. Поруч куратор виставки розмістив «Жінку, що лежить» Олександра Архипенка. Ця скульптура шалено вдало акомпанує доісторичним кісткам. А лінії супрематичної картини Малевича на стіні поруч — начебто перегукуються з візерунком на бивні мамонта. Геометрія нашого сучасника Тиберія Сильваші доповнює стилістику залу.

В інших залах дуже гармонійно уживаються картини соцреалізму, наприклад «Донецькі богатирі» Черникова і вітражі сучасних художників, де той же гірник уже виступає в ролі Адама, а його колеги–сталевари конають у пекельних муках плавки. Поруч з Марією Примаченко поставлено трипільські глеки, і чомусь здається, що саме знахідки Вікентія Хвойки надихали яготинську народну майстриню наїву.

Такий неординарний підхід до організації арт–об’єктів помічає і непідготовлений відвідувач. «Ми відмовилися від хронології і побудували експозицію на зіставленні форм, стилю, візерунків. Прагнули показати, який відгук знаходили той чи інший стиль, манера у наступних поколіннях митців», — пояснює Олексій Ананов.