Федір Гаврилов у Москві на Параді Перемоги 24 червня 1945 року.
Про цю, не характерну як для виноробського краю, сторону життя корінного сибіряка, що останні майже п’ятдесят років живе і працює у кримській столиці, я довідався вже потім, після безпосереднього з ним знайомства. Геть не обмовився, сказавши «працює»: попри свої вісімдесят вісім, гвардії полковник у відставці досі очолює раду ветеранів Центрального району Сімферополя і майже щодня приходить у свій службовий кабінет №12 у приміщенні райвиконкому, де веде прийом відвідувачів. Передовсім на цьому факті наголосило його керівництво у місцевій республіканській раді ветеранів, додавши при цьому, що Федір Гаврилов — єдиний сьогодні в Криму учасник Параду Перемоги на Краснiй площі у Москві у червні 1945 року.
— Федоре Лаврентійовичу, таку солідну норму в порівняні з «наркомівськими» ста грамами фронтовик під час стройової муштри мав осилити за один прийом чи вона все ж якось розподілялась?
— На сніданок і вечерю наливали по сто п’ятдесят, в обід — двісті грамів. У мене ж було своє — компот. Щоразу ящик iз горілкою в їдальню приносив і розподіляв особисто начальник продовольчої служби. Окрім того, була посилена норма харчування. Такий був наказ Сталіна. Він хотів бачити своїх вояків на параді відгодованими.
— І після солдати й офіцери хвацько карбували крок...
— Міцно спали. Рiч у тiм, що вся муштра приблизно з 20 травня до 23 червня проводилася винятково в нічний час. Москва лягала спати, ми починали марширувати, а потім навпаки. Для кожної частини було відведене окреме місце. Зокрема, наш зведений батальйон авіаторів 2–го Українського фронту займався на площі перед парком «Сокольники». Хоча перші, здається, два тренування відбулися удень. Проте стали докучати місцеві дітлахи — вони юрбами слідували за строєм, вклинювалися у шеренги, збивали нас із ритму. Тому керівництво розпорядилося перейти на нічний режим.
— А на самій Червоній площі репетиції відбувалися?
— Ні. Генеральна репетиція за день до самого параду в нас пройшла на Центральному аеродромі. Незадовго до цього нас переодягнули у новенькі напіввовняні однострої. Сам Парад Перемоги мені запам’ятався тим, що при висуванні на Красну площу ми потрапили під рясну зливу. Але настрій у всіх був такий піднесений, що на це ніхто не звертав уваги. Радісні жінки з балконів кидали нам оберемки квітів...
— А на війні ви так само обходилися без хмільного?
— Так.
— І не кепкували над вами з цього приводу однополчани?
— Якось не помічав. Після кожного бойового вильоту кожен бажаючий міг за вечерею чи обідом перехилити «наркомівських» сто грамів і ще взяти пачку «Казбеку». Я ж натомість задовольнявся шматком шоколаду: двістіграмова його плитка ділилася на чотирьох, що сиділи за одним столом. Інколи товариші віддавали мені свою шоколадну «пайку» .
— Таких стійких непитущих у полку багато було?
— Певно, я один.
— А чому так?
— В юності мама мене благала: «Усі твої старші брати (троє, які загинули на війні. — Авт.) горілку не вживають і не палять цигарки. І ти, сину, не пий, наслідуй їхній приклад». А ще пам’ятаю, як вона мені вказала на сільського п’яничку, що лежав під тином. Мовляв, дивися до якого паскудства призводить горілка. Тож я просто дотримувався материнського веління.
— Повернімося до післявоєнного життя. Відомо, що чимало фронтовиків, якi вимушено причастилися на війні до спиртного, у мирному житті геть спивалися і передчасно йшли з життя. На прикладі ваших однополчан ви можете підтвердити цю невтішну тенденцію?
— Можу. Так, мого командира Баниха саме оковита поклала у домовину у 54 роки. Майже весь льотний склад нашого полку — а це вісімдесят осіб, — з яким я зустрів Перемогу, не «дотягнув» до сімдесяти років. У післявоєнний період ті самі «сто грамiв» увійшли навіть у норму харчування і солдатів–строковиків. Коли Жукова Хрущов призначив міністром оборони, він це негайно скасував. Проте «питна» інерція у військах залишилась. Я тоді служив начштабу авіаескадрильї на Далекому Сході. Довелося особисто «воювати» з бійцями, вилучати у них «гітлерівки» — великі темні пляшки з горілкою, які тоді продавалися у гарнізоні.
— Отже, на війну ви вирушили з цією благою установкою. А де ви, Федоре Лаврентійовичу, воювали?
— Я був стрільцем–радистом штурмовика Іл–2. На фронт потрапив у листопаді 1943 року під Харковом. У складі 188–го штурмового авіаполку визволяв від фашистів Південну Україну, Молдавію, Угорщину, Румунію і Чехословаччину. Останній, 127–й, мій бойовий виліт стався 12 травня 1945–го у небі над Прагою.
— «Іл–2», як відомо, — наймасовіший радянський літак Другої світової війни. За ним закріпилася назва «літаючий танк», «солдат неба», німці з жахом називали його «чорною смертю». Бо коли він обробляв передній край оборони, від нього не було порятунку. Що входило у ваші обов’язки?
— Відбиватися від ворожих винищувачів ззаду, точніше, у задній напівсфері. Для цього в мене був турельний кулемет калібру 12,7 міліметра. На завдання ми вилітали переважно цілою ескадрильєю — це дванадцять машин. Зверху нас щоразу прикривали неодмінно шість винищувачів. Ми зазвичай піднімалися на висоту понад тисячу метрів, а звідти по черзі атакували цілі з піке під кутом 20—30 градусів, знижуючись до ста метрів. Проти танків, як правило, використовували півторакілограмові ПТАБи — протитанкові авіабомби кумулятивної дії. Одна така бомбочка здатна була пропалити будь–яку танкову броню. Завантажували ж нам у бомбовий відсік до чотирьохсот ПТАБів.
— Що було для вас найбільшою небезпекою у небі?
— Вогонь ворожих зеніток «ерліконів». У наш штурмовик вони влучали двічі. Причому щоразу снаряд прошивав бронезахист мотора, після чого він «чхав» і, зрештою, замовкав. Але неймовірними зусиллями Івану Баниху, моєму пілоту, вдавалося дотягнути за лінію фронту. Точніше, «гепнутися» просто на лісосмугу в першому випадку. Добре, що неподалік були свої, піхота. На трофейній автівці нас відразу доправили на рідний аеродром, звідти — просто в лазарет. Медики вилучили з моєї ноги аж сім осколків. На повне одужання знадобилося всього кілька тижнів. У другому випадку ми сіли на нейтральну смугу. Німці кинулися до літака, але наші встигли відсікти їх вогнем із мінометів. Так ми врятувалися.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
