Для міста Мерефа, що на Харківщині, Іван Сірко — знакова постать. Багато видань витримала написана сто двадцять років тому книжка академіка Дмитра Яворницького «Іван Дмитрович Сірко — славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків». Про велич і письменницький хист полководця свідчить упорядкований професором Юрієм Мициком товстий том «Листи Івана Сірка». Народна пам’ять утримує світлий і таємничий образ народного вождя, козака–характерника. Одне з пояснень його прізвища полягає в тому, що він володів чарівним даром перекидатися на собаку (ставати Сірком); у ніч перед боєм він прибігав в образі пса у ворожий табір, слухав розмови в отаманських наметах, спостерігав дислокацію військ, а на ранок повертав собі людську подобу, був готовий майстерно й дотепно бити ворога.
...Ні за царських, ні за радянських часів у Мерефі не було жодного нагадування про те, що це місто козацької слави, батьківщина Івана Сірка. У 1993 році нарешті на батьківщині Сірка встановили пам’ятник, створений на кошти громади, який змушений був понад десятиліття простояти на подвір’ї одного з громадських активістів.
Дата народження Івана Сірка невідома. Але відомий точний день його смерті — 1 серпня 1680 року. До трьохсотліття загибелі отамана група небайдужих до історії рідного краю людей на чолі з інженером Костем Романовим порушила питання про вшанування пам’яті Івана Сірка. Відтак 31 січня 1980 року виконком Мереф’янської міської ради прийняв ухвалу про встановлення бюста Сіркові, але виконана вона не була. Харківське обласне управління культури тоді винесло вердикт про «недоцільність спорудження пам’ятника».
Питання про вшанування пам’яті видатного кошового постало й перед нікопольською владою. На її території розташоване поховання Івана Сірка. Там ще з козацьких часів стояв кам’яний знак, який був місцем поклоніння українців з усього світу. Цей знак ухвалено було замінити на сучасний пам’ятник (скульптор Валентин Шконда). У травні 1980 року погруддя встановили на могилі Сірка.
Відтак Кость Романов поїхав у Нікополь знайомитися з автором пам’ятника. Він з’ясував, що форма відливки ще не знищена й можна у ній відлити ще один пам’ятник, для Мерефи, але потрібні чималі як на той час гроші — 1500 карбованців. Романов повернувся в Мерефу й наступного дня вийшов на міський майдан з плакатом: «Збираю добровільні пожертви на пам’ятник Іванові Сірку».
Кошти складалися поступово. Ситуацію зламала значна сума, внесена уродженцем Мерефи, професором Чернівецького університету Степаном Закривидорогою. У квітні 1982 року чавунне погруддя Івана Сірка було перевезене до міста й встановлене... на подвір’ї Костя Романова біля собачої будки. Мерефа жартувала: «Сірко стоїть на сторожі біля Сірка». А влада й не збиралася встановлювати пам’ятник.
Тим часом повіяли вітри «перебудови». У справу втрутилися голова Українського фонду культури, поет Борис Олійник та знаменитий аматор краєзнавчих досліджень, академік Петро Тронько. 12 травня 1988 року вже виконком Харківської обласної ради прийняв ухвалу «Про встановлення пам’ятного знака І. Д. Сіркові в м. Мерефа».
Харківська скульптурна фабрика виготовила три макети майбутнього пам’ятника. Але на публічному обговоренні всі ці проекти були відхилені. Зображали всі вони фігуру козака з піднятою рукою. Поза занадто нагадувала Леніна , який вказує правицею, куди рухатися народу до світлого майбутнього. Зате погляди всіх учасників обговорення були прикуті до... фотографій іншого пам’ятника. Це були світлини з майстерні видатного українського скульптора Івана Макаровича Гончара, на яких була зафіксована модель пам’ятника Іванові Сіркові, створена митцем... для Мерефи ще в 1963 році.
Як згодом розповідав журналістам Іван Гончар, він виліпив Сірка таким, яким герой йому наснився. Воєначальник у задумі сидить на камені, зіперши підборіддя на руків’я шаблі. Громадське обговорення висловилося за придбання для Мерефи цього пам’ятника. Але міська влада на таке побажання не зважила.
Встановити–таки в Мерефі пам’ятник Сіркові — отой, що понад десятиліття стояв на подвір’ї Костя Романова, — було вирішено вже за часів Незалежності. Підписався під цим рішенням міський голова Борис Хихля. І 30 травня 1993 року монумент відкрили там, де й прагнули активісти громади — на північному краю майдану Перемоги, Сірко дивиться на Запоріжжя. Біля нього і зараз юрмляться люди, фотографуються шлюбні пари, розбивають агітаційні намети політичні партії. Іван Сірко у людському юрбищі — як і належить народному героєві.
Сьогодні ж міська влада планує перенести пам’ятник у парк, заховати його між деревами, перетворити на паркову скульптуру на зразок «Дівчини з веслом». Сірко мусить зайняти місце, на якому нині стоїть інший пам’ятник — радянським воїнам–визволителям міста в 1943 році. Воїнів влада хоче перемістити в якесь інше місце. А в центрі усієї цієї катавасії з рокіровкою пам’ятників — ідея перебудови кінотеатру «Супутник». Реконструювати об’єкт так, щоб він не втручався на територію, де височіє пам’ятник Сіркові, міська влада не спромоглася.
На Харківщині вже стало лихою традицією прибирати пам’ятники видатним українським постатям та подіям і робити це тихцем — так, що громада не відразу й помічає зникнення. Спочатку оголошують, що пам’ятник забрали на реставрацію, потім — що знайшли для нього інше місце, а потім — його взагалі вже ніхто ніколи не бачить. Так з харківських міських пейзажів зникли пам’ятники Максимові Горькому з парку його імені, Антону Макаренкові з майданчика навпроти цього ж парку. Зник з площі Конституції англійський танк епохи Першої світової війни.
Головна властивість української влади — не рахуватися з громадською думкою. Незважаючи на протести громадських організацій, 5 квітня мереф’янська міська рада ухвалила перенести пам’ятник Іванові Сіркові. Є в ухвалі й такий пункт: «Запропонувати громадським організаціям міста внести свої пропозиції щодо удосконалення плану реконструкції центральної частини міста».
Громада ж вважає, що пам’ятник Сіркові, якщо і варто переносити, то в центр майдану Перемоги, перетвореного на пішохідну зону. Слід нарешті придбати пам’ятник Івану Сіркові роботи Івана Макаровича Гончара — заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка, — і встановити його в майбутньому сквері імені Івана Сірка. Необхідно уприсутнити ім’я народного героя в просторі міста Мерефа. Його варто присвоїти закладам освіти та культури (школі, бібліотеці), зупиночному пункту на залізниці. Можна проводити щорічний конкурс літературних творів імені Івана Сірка або вікторину в школах, присвячену знанням про нього та його епоху.
Рано чи пізно Україна стане українською державою за державною ідеологією, за мовою й культурою. Колесо історії не можна повернути назад. Але овіяні ганьбою будуть імена тих, хто гальмував цей рух.
До нашого часу дійшли легенди про Івана Сірка, які розповідають про те, що він кулі вмів ловити в польоті, просто долонями; Чортомлицьку січ заснував на тому місці, де якось уночі йому зустрівся чорт, але відчайдушний запорожець вихопив пістоля й вистрілив йому межи очі, той тільки мликнув у болото, так виникла назва — Чортомлик. Є легенда, яка розповідає, що й народився Іван Сірко із зубами; замість мамчиної цицьки схопив з миски на столі пиріг і тут же з’їв його.
На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>
Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>
Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>
Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>
Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>
Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>
