Щороку 26 липня 56–річна Анна та 65–річний Гаврило Головченки з села Самгородок Смілянського району Черкаської області разом зі своїми дітьми та онуками відзначають чергову річницю сімейного життя. Рівно десять років тому тоді двоє самотніх людей поєднали свої долі й стали по–справжньому щасливими. Тепер вони переконані, що у будь–якому віці людина здатна кохати і бути коханою.
«У нас це вже стало родинною традицією. Оскільки саме у цей день ми з Гаврилом Івановичем розписалися. Тож якою б не була погода, яка б робота у хаті не зібралася, але усі разом йдемо у сільський бар, аби посидіти там і поспілкуватися», — розповідає «Україні молодій» пані Анна.
Десять років тому нелегка доля цієї жінки круто змінилася. Тоді вона вперше приїхала у Самгородок із Львівщини, де жила. У це село у гості її запросили син Сергій та невістка Наталя. Тоді, каже вона, їй тут дуже сподобалося. І не лише неймовірно мальовниче село — особливо вразили його привітні люди.
«Тут куди не глянь, така природа, що хоч картину малюй. Он, дивіться, який у нас гарний ставок, а за ставочком — ліс. Іноді так наробишся, але коли встанеш, подивишся на цю красу, на схід сонця — жити хочеться», — щиро ділиться своїми думками Анна Головченко.
Каже, їхала до сина і ніколи не думала, що в цьому селі на неї чекає її щаслива доля. Життя в молоді літа її так жорстоко випробовувало, що вона навіть не мріяла, що колись щось може змінитися на краще.
Народилася та виросла в Білорусії, а в Україну приїхала за чоловіком, який був звідси родом. Та сімейне життя не склалося. «Він виявився ревнивим, пиячив, бився. З його рук за мною й сапа літала, й сокира. Скільки разів я з дітьми по горищах та по сінниках від нього, п’яного та розлюченого, ховалася, страшно навіть і розповідати», — пригадує минуле пані Анна, у якої на руках тоді було п’ятеро малих дітей. Але останньою краплею стало те, коли чоловік прийшов та повідомив, що має другу жінку. Після цього вони розлучилися. Тоді вона не думала про своє особисте життя, мріяла лишень, аби діти виросли добрими людьми та облаштували свої долі. Тож жила заради них та їхнього майбутнього.
Про це вона й розповіла Гаврилу Івановичу, з яким познайомилася у Самгородку. А він, у свою чергу, повідав їй свою історію, оскільки теж був самотній. Після 27 років шлюбу повернувся до батьківської хати і жив там зі старенькою мамою. «Ми сиділи й довго розмовляли, вже тоді відчула, що душевно ми дуже схожі. У нас багато було спільного, у поглядах на життя, у думках», — веде далі Анна Миколаївна. Тож коли згодом Гаврило Іванович запропонував, мовляв, забирай дітей та будемо жити разом, вона погодилася, бо розуміла, що з цим чоловіком буде щасливою. До того ж троє старших дітей — Сергій, Наталя та Іван, уже мали свої родини, а з нею залишилися тільки десятикласниця Аня та шестирічний Олег. Тож можна було вже й про себе подумати. Так міркувала. Й не помилилася.
Каже, спочатку, правда, свекруха Варя не зовсім радо її прийняла. Але потім, коли побачила, які невістка порядки у хаті навела, як смачно на стіл приготувала та ще й у мисці їй воду принесла та ноги помила, зрозуміла, що її сину з такою жінкою буде добре. І прийняла невістку у свій дім.
«Тоді чоловік подивився на мене та й каже, я жив із жінкою майже тридцять років і вона ні разу цього не зробила», — пригадує пані Анна. Каже, вже коли свекруха лежала й не вставала, «хотілося зварити їй щось смачненьке, й ковбаски купити, й оселедчика, аби вона з’їла».
«Чоловік у мене добрий і дуже справедливий. Ми з ним ніколи не сваримося. Він знайшов спільну мову з моїми дітьми, менший син називає його батьком», — веде далі Анна Миколаївна. Каже, і не лише з цими дітьми, які всі ці десять років живуть із ними, а й зi старшими. Коли донька Наталя, у якої у селі Верин на Львівщині сімейний дитячий будинок, де, окрім трьох власних дітей ще шестеро прийомних, приїжджає в гості, то Гаврило Іванович пропонує — мов, треба кабанчика обов’язково заколоти.
«А зараз у нас гостює мій син Іван із двома дітьми. І Аня біля нас зі своїми малюками — Валентиною та Антоном мешкає. І хоча це не чоловікові діти, але він ні разу для них нічого не пожалів», — продовжує свою розповідь пані Анна. Нині чоловік на пенсії, часто допомагає людям у селі, наприклад конем зерно привезти. Заплатять йому 30 гривень, він завжди їх привезе додому й каже, он дітям візьми. Ніколи за десять років не було такого, аби пішов до магазину собі щось купити, все про родину дбає.
Для жінки особливо важливо, наголошує, коли поруч є чоловік, який її розуміє та підтримує. Бували моменти, зізнається, їдемо на возі й мовчимо, щось собі думаємо, а тоді разом починаємо співати одну й ту ж пісню. Або, наводить наприклад, він мене починає щось запитувати, а я кажу, о, я ж тільки про це теж подумала.
«У нас немає розподілу домашніх справ, усе разом робимо. Буває важко на душі — чоловік пожаліє, розрадить. Він мене у всьому підтримує, розуміє, я ж дурниць не роблю», — хвалиться Анна Миколаївна.
На подвір’ї у родині Головченків завжди чути дитячі голоси. У них на канікулах часто гостюють онуки пані Анни, їх у неї вже п’ятнадцять. Сама ж вона є матір’ю–героїнею і цим званням гордиться, бо діти у неї виросли хороші, як вона про те і мріяла.
Пригадує, як бувало, коли ще Гаврило Іванович на фермі працював, то завжди з роботи їй квіти приносив. Подивився на таку увагу малий Олег, який тоді у садочок ходив, та й собі давай квіти мамі вручати. А тепер він для неї навіть вірші пише. Це в малого від мами, Анна Миколаївна теж любить римувати слова. І першим читачем її поезії завжди є її коханий чоловік.
Цього року найменший, Олег, вступив до Канівського училища культури і мистецтв. Шість років поспіль Анна возила його у музичну школу села Ротмистрівка, де він опановував фортепіано і баян, та в райцентр — аби син учився вокалу. І якою була радість для них, коли Олег виборов третє місце на міжнародному конкурсі співаків у Болгарії, коли за свій спів одержав диплом у Львові. Останні два роки він співає вже авторські пісні, сам пише слова й музику. Навіть виграв конкурс серед співочих дітей iз багатодітних сімей та одержав путівку в «Артек». Звідти привіз мамі власний вірш, який назвав «Сповідь до мами».
«Моя матусю, моя мамо, мила нене, молю я Бога і вклоняюся до тебе, за руки твої милі, погляд ніжний, хай збереже тебе, матусенько, Всевишній!» — проникливо читає синів вірш пані Анна. Каже, заради того, аби син міг продемонструвати свій талант у Болгарії, вони з Гаврилом Івановичем навіть корову продали. У ту пору вони ще тримали у господі дві корови, тепер стало важко, руки болять, але хлів у них не порожній, мають дві кози, коня, свиней, птицю, обробляють город.
І при всьому цьому Анна Миколаївна встигає ще й громадською роботою у Самгородку займатися. Адже вона тут — голова ради ветеранів, яких у селі більше 200 осіб. Каже, коли відкриває хвіртку у двір односельців, то завжди відчуває їхню гостинність та тепло. Оскільки двічі на місяць разом із фельдшером вона об’їжджає усіх ветеранів. Гаврило Іванович підвезе їх до хати і сидить на возі та чекає, коли вони впораються, хоч у спеку, хоч у дощ. Люди у селі пригощають пиріжками, фруктами або ж запрошують, — мовляв, як будете повертатися, заходьте на обід.
«У нас у селі немає поганих людей», — наголошує Анна Миколаївна. Тож, стверджує, у свою чергу й вона старається зробити для них добро. Організувала дводенну поїздку по оселях стареньких черкаських окулістів, аби вдома люди мали змогу перевірити свій зір і придбати окуляри. Подбала про те, аби у районному відділі внутрішньої політики надрукували грамоти для ветеранів і школярів–волонтерів, організувала конкурс на кращий двір, для жінок–остарбайтерів замовила картини у дитячій школі мистецтв, а ще шукає спонсорів, і не лише у місцевому господарстві «Агро–Рось», а й у райцентрі.
«Бачу рекламу фірми і за тією адресою йду та розповідаю керівнику про наших ветеранів — і нам допомагають», — ніби звітує пані Анна.
Анна Миколаївна захопилася ідеєю посадити кожному ветеранові по яблуні. І вже 60 таких саджанців тягнуться до сонця.
«У селі Костянтинівна є садівник Роман Макаренко, він і допоміг із саджанцями. Ми за ними з чоловіком більше тридцяти кілометрів конем проїхали», — пригадує Анна Миколаївна. Каже, їхали у Костянтинівку через село Ковалиха, побачила відчинені ворота і саджанці яблуньок у дворі. Зупинила коня, зайшла, познайомилася, розговорилася з господарем — і виявилося, що він фермер, тож уже пообіцяв на осінь саджанців дати.
«Знаєте, я моральне задоволення отримую від спілкування з нашими ветеранами, я живу цим», — зізнається жінка. І хвалиться тим, як змогла умовити своїх односельчанок, які мають гарні голоси, заспівати на сільській сцені. Тепер мріє жіночий ансамбль організувати, костюми замовити. Собі, каже, пошила костюм циганочки й теж на сцені станцювала. Розповідає про те, як облаштувала у селі експозицію виробів самгородських вишивальниць, як зі Львова привезла ікону святого Миколая і рушник тамтешньої майстрині та повісила у колишньому залі для засідань, який спільно відремонтували, про те, що самотужки випускає стінгазету, до якої сама фото робить і тексти пише. Ту газету сільчани мають змогу почитати у коридорі сільради. А ще пані Анна мріє організувати у селі краєзнавчий музей, для якого вже збирає експонати.
«Такою активною все життя була, просто в молоді літа знегоди гнітили, а зараз, відверто хочу сказати, вдячна Богу, що мої дні розписані трохи не по годинах», — ділиться думками пані Анна. При цьому, зізнається, аби такого чоловіка, як її Гаврило Іванович, було зустріти ще в молоді літа.
«Аби могла, то всі квіти на світі зібрала б і його жінці до ніг кинула. Бо то щастя, що нас iз Гаврилом Івановичем доля звела», — підсумовує Анна Головченко.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
