Швидші за вітер

Засновник цього унікального для Донбасу закладу отаман Українського реєстрового козацтва Юрій Гілевський певен, що насамперед дякувати треба місцю, де розмістилася ця не­звична для індустріального краю кінна застава. Мовляв, саме тут колись три тисячі запорожців підстерегли та розбили наголову 15–тисячний загін татар–загарбників. Поруч, у яру, місцевий козак Іван Головатий вказав рудознавцю Григорію Капустіну пласти кам’яного вугілля, з чого й почався Донбас. А криниці в окрузі винятково цілющі.

Отаборилися макіївські козаки у цьому дійсно надзвичайно мальовничому місці за робочим передмістям Ясинівка, кілька років тому, коли полк отримав контракт на охорону каналу «Сіверський Донець — Донбас». Було зрозуміло, що з такою специфічною роботою без коней не впоратися. Але з самого початку трималася «про запас» ще одна ідея: кінного театру, що не лише демонстрував би зразки карколомної джигитівки, на яку завжди були гаразді українські козаки, а й відро­джував би сам дух цього легендарного чоловічого братства.

— От привозять до нас автобусом на екскурсію міських школярів, — ділиться Юрій Гілевський. — Я для початку питаю в них, хто такі козаки–характерники. Не знають. «У курсі» про заокеанських нін­дзя, а про своїх славетних пращурів ніколи й не чули! Потім слухають про те, які історичні пласти нашаровані тут, роззявивши роти. Адже саме по цьому полю тягнулися маршрути чумацьких возів. А неподалік пролягала «чорна сакма» Муравського шляху, яким степовики ходили за бранцями–ясиром, а козаки легендарного отамана Сірка перехоплювали їх, аби звільнити земляків.

Вистави кінно–акробатичного театру імені Івана Сірка яскраво відтворюють ті незабутні часи. Лідер артистичної трупи Юрій Гілевський запевняє, що виробничих травм у його колективі практично не трапляється. Мовляв, секрет у постійних тренуваннях та... глибокому духовному зв’язку, що поєднує козака, котрий виконує трюк, та його коня.

Макіївська влада давно взяла козачу заставу на замітку як свою місцеву «родзинку». Сюди, на свіже повітря та на зелений простір, обов’язково привозять VIP–гостей міста — у отамана назбирався цілий фотоальбом із відомими усій країні обличчями. Та все ж головний глядач тут — прості городяни, шахтарі, металурги, студенти.

«За лаштунками» самодіяльного закладу, звичайно, проблем вистачає. Для того, щоб здійснити давню мрію, отаман Гілевський змушений був зробити в проект певні інвестиції. На сьогодні, як він неохоче визнає, «рівня рентабельності ще не досягнуто». Козацький театр конче потребує реклами, участі в комплексних програмах регіонального «зеленого» туризму, уваги турфірм. Але останнім, мабуть, вигідніше відправляти заможних мандрівників до Туреччини чи на екзотичні острови.

Проте від поставленої мети ентузіасти–артисти з козачої застави відступатися не налаштовані. В їхніх планах — підготовка нових яскравих програм, розбудова свого унікального театру просто неба.