Замордовані за віру

Історію пишуть переможці. І переможці не вписують туди своїх злочинів. На прикладі буремного періоду життя греко–католицької церкви можна прослідкувати трагедію українців у Галичині та Закерзонні. Греко–католицьких священиків арештовували, били, катували і вбивали поляки, німці і «совєти». Але цього не вчать у школі, навіть в iнтернеті багато інформації на цю тему не знайдеш. Отець Богдан Прах, проректор із зовнішніх зв’язків Українського католицького університету у Львові, давно займається вивченням та збереженням історії найважчого періоду греко–католицької церкви. Він об’їздив кожне село, що колись входило в Перемишльську єпархію, зібрав тисячі свідчень та фотографій очевидців, роками вивчав документи по архівах усього світу...

Неугодні окупантам

— Отче, який період охоплюють ваші дослідження?

— Я займаюсь вивченням періоду так званої «Церкви репресованої», тобто найбільших репресій нашої церкви та нашого народу. На жаль, у кількасотлітній нашій історії з огляду на те, що не було своєї держави, репресії в тій чи іншій мірі майже завжди нас торкались. Зрозуміло, вони загострились у часи воєнних лихоліть — особливо в роки Першої світової війни і польсько–українського конфлікту в 20–х роках та з початком Другої світової війни — з 1939 року і по 50–ті роки. З моменту закінчення «сталінського періоду» в Україні і в Польщі репресії дещо послабились. Найбільше втрат Церква зазнала до 1947 року (хоча так звана «третя хвиля арештів» 1949—1952 років захопила великий відсоток підпільного і возз’єднаного духовенства). Наша Церква зазнавала репресій і від радянскої влади (до 1941 і від 1944 року), і від нацистів, і від поляків (як наслідок тривалого збройного конфлікту), і від нової комуністичної влади.

Наслідком воєнних і повоєнних репресїй, яких зазнала наша Церква від різних окупантів, стало повне знищення її структур і зменшення майже на 90 відсотків кількості вірних і духовенства. У пресі й наукових публікаціях того часу ця тема зовсім не висвітлювалася. Свої дослідження я розпочав у другій половині вісімдесятих років минулого століття. Особливо мене цікавили репресії щодо греко–католицького духовенства з боку поляків. Спершу базовою була діаспорна література — статті, спогади і нечисленні монографії. Однак був там дуже обмежений фактаж, багато неточностей, а часто й неправди. Це зрозуміло: автори базувалися на неперевіреній інформації, що поширювалася усно, і не мали доступу ні до архівів, ні до свідків. Воно й не дивно, адже вже 1947 року на тій території в Польщі, де колись проживали українці (їх тоді було близько 800 тисяч), наших майже не залишилось. Після депортації українців на територію радянської України (1945—1946 роки) на рідних землях залишилось тільки 150 тисяч. У 1947 році Закерзоння зовсім очистили польські війська у ході операції «Вісла» від українців. Тут слід пояснити мотиви ворожнечі між українцями і поляками. Цей конфлікт мав підгрунтя етнічне, політичне і релігійне й тривав відколи українці й поляки спільно проживали на цій території. Однак у XX столітті він став більш вираженим з тисячами жертв у збройних протистояннях 20–х і 40–х років. На мою думку, криваве загострення ворожнечі у сорокових роках була наслідком «політики силових методів» довоєнної Польської держави стосовно української меншини з одного боку і, часто як реакція — політична радикалізація настроїв — особливо молодого покоління українців з другого боку. Окремим островом боротьби у міжвоєнному періоді була Лемківщина.

Різними засобами поляки намагалися «відсікти» лемків з–під впливу українців (ліквідація руських шкіл, введення «лемківської читанки», насаджування вчителів поляків тощо) і греко–католицької церкви. І так завдяки сприянню державної влади у 1926 році на Лемківщині успішно почала діяти православна церква, перебравши майже 20 відсотків греко–католиків. У подальшому в тісній співпраці римо–католицького костьолу і державної влади у лютому 1934 року створенням окремої церковної структури — Апостольської адміністрації Лемківщини — відірвано Лемківщину від юрисдикції Перемишльського єпископа.

У такій напруженій ситуації Перемишльську єпархію і Апостольську адміністрацію Лемківщини застала війна, яка завершилася повною трагедією. Саме цю сумну історію я почав наполегливо досліджувати. Перше вбивство греко–католицького священика, яке зафіксоване у документах, — це квітень 1940–го року. Отець Ярослав Щирба із села Шкляри (східна Лемківщина) загинув від рук поляків, не «совєтів» чи німців. На нього напали і замордували. Загалом у той період на цій території від рук поляків загинуло близько 50 священиків.

— Від вересня 1939 року єпархія фактично діяла в двох різних державах. У Польщі Друга світова почалася раніше, в той час, коли в Галичину вперше прийшла радянська влада. Що діялось по обидва боки кордону?

— Межі Перемишильської єпархії сягали Дрогобича і навіть Городка (міста теперішньої Львівської області. — Авт.), тож частина єпархії потрапила під радянську окупацію. Тоді були заарештовані багато священиків, більшість з яких загинула у тюрмах. У червні 1941–го радянські спецслужби, знаючи про наближення фронту, намагалися спіймати і вбити якомога більше людей зі свого, заздалегідь складеного списку. До цього списку входила інтелігенція, переважна більшість якої були греко–католицькі священики. НКВС робив облави по селах у парафіях. У такий спосіб убито декілька отців, ще кільком вдалося втекти.

«Совєтські» репресії закінчились із приходом німецької окупації і замінились репресіями нацистів. Про репресії над нашим духовенством у часи німецької окупації майже нічого не написано. Хоча за той період було заарештовано немало священиків, не один із них загинув потім у концтаборі, як, наприклад, Омелян Ковч (блаженний греко–католицької церкви, Праведник України, загинув в концтаборі Майданек, потрапивши туди за допомогу євреям. — Авт.).

«На селі найосвіченішою людиною був священик»

— Їх заарештовували за те, що вони були греко–католицькими священиками, чи, як Омеляна Ковча, за допомогу євреям?

— Кожну справу сьогодні потрібно розглядати індивідуально, але головний мотив виокремити можна. По селах зазвичай найосвіченішою людиною був священик, і він же мав чи найбільший авторитет. Це робило отців ідеальними кандидатами на адміністраторів для німецької влади. Слід наголосити, що на Закерзонні в українських селах німецька адміністрація формувала місцеву поліцію з поляків, а в польських — з українців. Очевидно, що священики відмовлялися співпрацювати і всіма способами уникали того, аби стати частиною нацистської адміністрації. Звичайно, декого таки змусили. Але і тоді отці робили все, щоб захистити людей. І нерідко опинялися в концтаборах.

Ті ж отці, яким вдалося пережити жахіття ­концтаборів, потім залишались на Заході. Багато про своє перебування в неволі написав наш священик о. Семен Іжик. Його заарештували нібито за політичну діяльність. Але сам він розповідав, що до політики не мав жодного вiдношення, а просто намагався допомогти місцевому населенню. Така його діяльність не сподобалась полякам, місцевій поліції. Деякий час він переховувався, але німці його все ж упіймали. Все, що пережив у концтаборі, він описав у книжці. Мені поталанило познайомитись із ним особисто. Коли читаю його спогади, просто волосся стає дибки.

— Факти минулого легше збирати на території України чи Польщі?

— На території Польщі я шість років збирав потрібні документи по архівах. Також об’їздив усі села, що колись входили у Перемишльську єпархію. Багатьох сіл тепер вже не існує, практично всіх українців звідти виселили. Але подекуди залишились старі цвинтарі і на надгробках можна прочитати долі отців чи хоча б, коли вони померли. А от доля греко–католицької церкви й її духовенства на території теперішньої України довгий час була закрита. Так сталося, що я приїхав працювати у Львів та одразу взявся за вивчення репресій над священиками. Їздив (дуже допомагали мої студенти) від села до села, збирав історії, фотографії, свідчення очевидців. Чимало інформації здобув у Львові від переселенців і з місцевих архівів. Проте найцікавіше зберігалося в архівах СБУ, куди я довго не міг потрапити. Все змінилося після візиту в Україну Папи Римського Івана Павла II. Я організовував його приїзд і під час підготовки познайомився з місцевою владою, яка допомогла мені потрапити в архіви СБУ. Тож ще два з половиною роки я працював над документами про отців Перемишльської єпархії. Зараз я пишу роботу про Львівську єпархію у період репресій.

Як радянська влада «переписувала» отців у православ’я

— Чого домагалася від греко–католицького духівництва радянська влада?

— Зради. Вона хотіла, аби греко–католицькі священики переходили у православ’я. Перші арешти священиків почалися одразу після переміщення фронту на захід. Разом із Червоною армією до Львова прийшов і НКВС, який одразу ж почав шукати «ворогів народу». Першими постраждали отці з так званих «допомогових комітетів». Їх організовували німці для соціальної допомоги населенню, проте радянська влада вважала це співпрацею з німецькими окупантами. До середини 1945 року арештів було небагато, бо, по–перше, тривала війна, по–друге, спецслужби, так би мовити, «вивчали ситуацію». А вже з 1945 року почалися активні дії, що були спрямовані на те, аби ліквідувати греко–католиць­ку церкву та навернути її у православ’я.

Була створена «іні­ціативна група» на чолі з о. Гавриїлом Костельником, яка відкрито зверталась до священиків, закликаючи писати декларації про перехід у православну церкву. На такі заклики майже ніхто не зголосився. Тоді отців почали примушувати. Перемишльський єпископ мав на території радянської України двох заступників — отця Михайла Мельника в Дрогобицькій області (перший адміністративний поділ Західної України мав Дрогобицьку і Львівську області. Тепер Дрогобич — районний центр. — Авт.), а в Львівській — отця Миколу Панаса. Щойно КДБ про це дізналось, одразу почали змушувати обох вступити в ініціативну групу. Фактично документів на їх арешт­ ніде нема, але їх обох ув’язнили. Вони обоє пережили жахливі тортури. Відомо, що отець Микола Панас спочатку не «підписав православ’я», за що його катували, виривали нігті... Зрештою, він збожеволів і вже тоді підписав перехід. Сталося це в 1948 році.

Отець Михайло Мельник здався раніше. Жодного документа про його перебування у в’язниці я так і не знайшов, лише спогади родини допомогли. Коли ж він таки здався, то, намагаючись захистити своїх священиків, він сам за них неодноразово підписував «перехід». Не хотів, щоб вони брали цей гріх на душу. Потім його отруїли, а з ним — і майже всю канцелярію.

До речі, існує дуже багато неправдивої інформації щодо причин переходу греко–католицьких отців у православ’я: пишуть, здебільшого, що вони боялися за своїх близьких, хотіли зберегти свої парафії... Але це не так, протистояти тодішній системі було вкрай важко. Були, звичайно, і такі, що не зламались. Більше двохсот отців iз Перемишльської єпархії не підписали декларації, більшість запроторили у концтабори на довголітнє ув’язнення за «зраду Батьківщини».

— Як складалася доля греко–католицького духовенства вже в таборах?

— Священики і в трудових таборах продовжували своє душпастирство. Отці хрестили, вінчали, ховали, навіть правили службу і причащали. Митрополит Йосип Сліпий у той час навіть видав спеціальний наказ, яким максимально спрощував усі необхідні для літургії речі. Так, для проведення служби Божої вистачало лише відповідного хліба, вина і посуду, літургійний одяг священика був спрощений до мінімуму. Якщо ж хліб було легше здобути, то для причастя вино робили самотужки. Його отці виготовляли таємно. Для цього їм з волі пересилали родзинки. А літургію служили зранку, ще до загального підйому, тобто годині о третій–четвертій ранку, або ж пізно ввечері...