Станіслав Мойсеєв: Якщо актори та режисер порозуміються, то буде й довіра

22 липня минає рік по смерті Богдана Ступки. Скорботна дата не залишилася поза увагою найвищих владних установ та інституцій: Президент України дав доручення розробити положення про Премію імені Богдана Ступки, а на Хортиці, де знімали «Тараса Бульбу», як уже писала «УМ», має з’явитися пам’ятник виданому акторові. Театр імені Франка, художнім керівником якого був Богдан Ступка, має своє бачення вшанування пам’яті актора. Основний посил якого, вважає нинішній худрук театру Станіслав Мойсеєв, — зберегти ту якість українського театру, яку декларував Богдан Сильвестрович і яку так щиро сприймали шанувальники його творчості.

«Цей сезон є перехідним»

— Станіславе Анатолі­йовичу, минулого року за рекомендацією Богдана Ступки ви очолили Національний театр імені Франка. Наскільки складним видався сезон 2012—2013 для вас особисто?

— Я не пригадую жодного сезону, який би пройшов безпроблемно і безхмарно. Так не буває. Що стосується першого сезону в Театрі Франка, то, безумовно, він був напружений, складний, у першу чергу — психологічно. І, звісно ж, організаційно. Бо треба було завершувати те, що запланував ще Богдан Сильвестрович. Щось переосмислити, щось переформатувати, а щось і зупинити... Не всі прем’єри сезону 2012—2013 є однозначними... Але це процес, який не може бути ідеальним. Та в результаті сезон склався у доволі чітку картину, я маю на увазі й прем’єри, і майбутні вистави, які були запущені в роботу. У будь–якому випадку цей сезон є перехідним, який не можна називати сталим сезоном iз новим художнім керівником, що чітко сформував його обличчя, він все ж таки має певний адаптаційний характер.

— Що із запланованого Ступкою довелося зупинити?

— Спектакль за творами Франсуази Саган. (Пригадується, вистава «Рояль в кущах» уже навіть була в афіші театру. — Авт.). Двічі ми намагалися його реанімувати, поновити репетиційний процес, але так і не змогли там побачити перспективу. Що стосується «Тіней забутих предків», про які теж неодноразового говорив Богдан Ступка, то ми зустрічалися з Григорієм Гладієм (саме його Богдан Сильвестрович представляв як майбутнього режисера вистави за Коцюбинським. — Авт.). У планах театру ця ідея — одна з пріоритетних на майбутній рік. Але йдеться не просто про постановку самого тексту, сценарного варіанта, це буде більш складний мікс, пов’язаний і з постаттю Михайла Коцюбинського, і з тими трансформаціями, які відбулися в його особистому житті, що підштовхнуло до ідеї написати саме цей твір. Тому в спектаклі мають бути поєднані кілька смислових прошарків. Тексту самого цього твору, який стане основою вистави, ще немає, зараз триває процес обговорення, спільного розуміння того, що ми хочемо бачити в кінцевому підсумку. Можливо, репетиції почнуться уже в наступному році.

— Але ж наступний рік — це і рік ювілею Тараса Шевченка. Чи маєте ви вже якісь ідеї? Чи з’явиться нова вистава за Шевченком або про Шевченка в репертуарі Театру Франка?

— Ми довго думали, розмірковували, були певні ідеї, але вони мені не видалися такими, які б зацікавили сьогоднішнього глядача. Хотілося відійти від пафосу, від стандартів, які властиві проектам, присвяченим тим чи іншим ювілеям. А одного дня до нас прийшов Михайло Іллєнко і ми довго говорили про фільм, який він зараз знімає. Як ви знаєте, в основі «Толоки» лежить вірш Шевченка «У тієї Катерини хата на помості...». І Михайло Герасимович запропонував подивитися на це з позиції спільного проекту. У цій пропозиції для мене цікавим був той момент, що ми можемо відійти від суто вербального театру і спробувати за рахунок інших засобів, зокрема пластики, використовуючи музику, яка пишеться для фільму, реалізувати нову театральну ідею. І фільм, і театральна постановка будуть заряджені спільним імпульсом. Якщо все складатиметься сприятливо, то цим проектом займатимуся я разом із хореографом Сергієм Швидким, з яким ми будемо співпостановниками. За ним — пластика, за мною — концепція.

«Існують певні дисбаланси і перекоси»

— З яким настроєм трупа театру пішла у відпустку?

— Думаю, з добрим настроєм. Наприкiнцi сезону з’явилися спектаклі, позначені хорошими перспективами щодо їх результативності. Успішно пройшов допрем’єрний показ моєї першої роботи як художнього керівника, це «Квітка Будяк» за п’єсою Наталки Ворожбит. Прекрасні відгуки мала вистава Дмитра Богомазова за Василем Стефаником. А крім того, вдалося здолати достатнього серйозні фінансові проблеми, була загроза, що колектив піде у відпустку без відпускних або лише з частиною цих виплат. Але над цією проблемою працювала наша дирекція і вихід із ситуації був знайдений.

— А з яким настроєм ідете у відпустку ви? Пригадується, початок сезону для вас складався не надто сприятливо — були збори колективу, де на вашу адресу лунали не надто позитивні епітети, були навіть звернення франківців до Міністерства культури... Пригадуються і ваші виступи у пресі, де ви наголошували, що Ступка був батьком для театру, а Мойсеєв — за прагматичні стосунки...

— Я думаю, що в цілому зараз ситуація виглядає краще. Не хотів би бути категоричним і говорити, що усе прекрасно. За цей час я зустрівся ще не з усіма членами трупи, але десь дві третини мали зі мною розмову. Моя задача полягає в тому, щоб послухати всіх, і не для преси, а щиро, почути акторів, які б озвучили і свої проблеми, і своє бачення майбутнього театру, розуміння того, як живе колектив, чи він розвивається, або якщо ні, то що йому в цьому заважає... І в цих розмовах також встановлювалися певні контакти. Хтось був більш відкритим, хтось менш відкритим, але такі розмови, я вважаю, для колективу необхідні. Та й наша спільна робота над виставою «Квітка Будяк» була важливою. Якщо актори та режисер порозуміються, то буде й довіра.

— Вас влаштовує зараз трупа Театру Франка? Своїм рівнем, укомплектованістю, представленням за амплуа, за якимись віковими параметрами?

— Це дуже складне питання. В Україні, мабуть, немає жодного театру, в якому б усе було ідеально укомплектовано. Звісно, існують певні дисбаланси і перекоси. В театрі є прекрасні актори, які забезпечують основний репертуар. Якщо торкнутися питання пенсійного віку актора, то воно не вирішується, оскільки його розв’язання має бути сформоване на законодавчому рівні.

— Можливо, існує практика якихось особистих розмов... Зрештою, трупа ж не гумова, а молодим акторам також потрібно десь працювати...

— Зараз подібні практики не є популярними. Це все має регулюватися законодавством. Сьогодні норми, коли людина пенсійного віку має звільнися, немає. Всі пенсіонери мають законне право працювати далі. А решта — це вже ліричні відступи. Як правило, всі працюють. Чи маю я право запросити молодих? Це залежить від наявності вакансій. У нас близько ста акторів у трупі.

— Станіславе Анатолі­йовичу, контракт із вами як з художнім керівником Театру Франка був укладений на рік, він закінчується 4 вересня. Чи маєте ви вже інформацію з приводу подальшого переукладення цієї угоди?

— Контракти наперед не переукладаються, отож його доля буде вирішена після 4 вересня. Розмови з міністром у мене ще не було.

«Невдячна справа — коментувати те, що тільки починається»

— Як вам подобається сьогодні ваш Молодий театр, яким зараз опікується Андрій Білоус?

— Я там дивився кілька прем’єр, на Камерній і на основній сцені. Зараз мені важко говорити, наскільки точні чи неточні рішення були прийняті новим керівником Молодого театру. Це взагалі невдячна справа — коментувати те, що тільки починається. Вочевидь, Андрію ще треба докласти багато зусиль, щоб знайти спільну мову з трупою. Складність для нього полягала в тому, що він прийшов у театр, який перебував у хорошій фазі свого розвитку. А для того, щоб створити інше обличчя театру, звісно, потрібен час. І сили, і успішні проекти... Це непросто. Мені здається, що зараз бажано зберігати те хороше, що там є, аби воно не зникло. Коли народиться щось інше, нове і достойне, тоді зі старим можна буде попрощатися. Але консультацій з Андрієм ми не проводимо. Думаю, у нього і без мене є з ким консультуватися.

— А така неоднозначна вистава, як «Кома», яку грають на сходах і в туалеті театру, за вашої каденції на посаді керівника Молодого театру могла б з’явитися?

— Це мій проект... Він починався при мені. Це дуже цікава п’єса. І я розраховував на те, що студенти мого курсу попрацюють з такою драматургією і таким чином зможуть інтегруватися у світ нової драми. З точки зору соціального значення я вважаю цю виставу дуже важливою.

— До речі, повертаючись до вашої останньої прем’єри в Театрі Франка. Чи означає поява прізвища Наталки Ворожбит в афіші Української драми те, що театр тепер уважніше ставитиметься до молодої української драматургії, чи все ж таки це разова акція?

— Наталя Ворожбит, звісно, ще молода, але вона далеко не початківець. Вона є втіленням ідеології, пов’язаної з новою драмою. Що для мене є дуже важливим. Враховуючи нашу давню історію з Ворожбит, яка як драматург дебютувала саме в Молодому театрі... На жаль, після цього вона не зацікавила інші театри України, що мене особисто дуже дивує. Адже це говорить про консерватизм у найгіршому розумінні цього слова і архаїчність сучасного українського театру, який не помічає важливих і серйозних паростків драматургії... А Наталку я вважаю орієнтиром для молодих авторів. Наша остання вистава дасть можливість і глядачам, і професіоналам оцінити те, що вже зроблено, і зрозуміти, що не помічати процесів, які відбуваються, неприпустимо.

— Станіславе Анатолійо­вичу, сезон, що минає, був надскладним, не лише для вас та Театру Франка. Російська драма провела в останню путь кількох провідних акторів, Національна опера дуже некрасиво розірвала стосунки з Денисом Матвієнком, Раду Поклітару заявив, що його театр, імовірно, доведеться розпустити... Досі не поставлено крапку в конфлікті в Центрі Курбаса... ­

— Я не схильний до категоричних висновків, але ми якимось дивним чином уміємо створити проблему, яка б у цивілізованому світі була б очевидною. Якщо це талановиті люди — їх потрібно підтримувати. І допомагати, навіть якщо вони роблять якісь помилки чи незручні для чиновників дії. Не розкидатися ними, а зробити все, щоб вони залишилися і працювали. Це, як на мене, очевидна і зрозуміла логіка. У нас чомусь усе відбувається інакше. Очевидно, через те, що питання наявності культурної політики в нашій державі дуже болюче. Що стосується Центру Курбаса, то я підписав лист на підтримку Ганни Веселовської. Не можу сказати, що був аж надто занурений в усі нюанси, проблеми і всі подробиці ситуації, але мені здається, що коли прийшов новий керівник, у якого є свої погляди і свої ідеї, то не потрібно з перших же днів влаштовувати такі конфлікти. n

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ

Вклонитися батьку

21 липня, у переддень роковин смерті Богдана Ступки, актори Театру Франка вирушать на Байкове кладовище вклонитися могилі свого наставника, якого називали батьком. Як розповів Станіслав Мойсеєв, вечір пам’яті Богдана Сильвестровича, ймовірно, відбудеться восени. А ще у планах — спільний проект, присвячений Богданові Ступці, з Національним художній музеєм. Водночас свою ідею вшанування пам’яті Богдана Сильвестровича має режисер Валентин Козьменко–Делінде. Як розповів Валентин Микитович, у його альбомі, присвяченому творчості актора, на фото Ступки в ролі Мазепи у фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» Богдан Сильвестрович написав такі слова: «Якщо ми не поставимо «Гамлета», то в Божім творінню немає глузду»... Про «Гамлета» Ступка мріяв, говорив про нього, і ця п’єса Шекспіра навіть була у планах «франківців». Сьогодні Козьменко–Делінде планує реалізувати її, залучивши до роботи три покоління акторської династії — Дмитра Ступку, Остапа Ступку та ... Богдана Ступку (завдяки сучасним технологіям це цілком імовірно). Щоправда, Станіслав Мойсеєв наголошує, що майбутню виставу не варто асоціювати з репертуарними планами Театру Франка, тож «Гамлет», швидше за все, буде самостійною творчою субстанцією. Перша репетиція вистави, за словами Валентина Козьменко–Делінде, призначена на 22 липня, день, коли відійшов у вічність Богдан Ступка....