Мури, просякнуті кров’ю

«Перехожий! Зупинись на мить і схили голову. Тут у 1941 році містилася катівня НКВС. Кров’ю невинних замордованих синів і дочок Дрогобиччини просякнуті мури цього будинку. Вона волає про справедливість!» Меморіальна таблиця з таким написом, що встановлена на стіні колишньої катівні НКВС у Дрогобичі, нагадує про страшні сторінки недалекої історії. За найскромнішими підрахунками, лише за один тиждень у червні 1941 року тут стратили 1200 ні в чому не винних людей.

Друга черга меморіального комплексу «Тюрма на Стрийській» відкрилася нещодавно. Над утіленням задуму працювали не один рік, проте робота ще не закінчена, адже, за словами дослідників, не всі останки невинно убієнних знайшли...

У червні 1941–го

Дрогобич — гарне і затишне містечко на Львівщині, яке колись, як тут кажуть за перших «совєтів», було центром Дрогобицької області. Велику адміністративну роль відігравало місто ще за часів Австро–Угорщини. Саме тоді було споруджено будівлю, в якій розташували суд. Тепер моторошні, наче навмисно пофарбовані у червоний колір, стіни належать Дрогобицькому педагогічному університету. А в часи першого приходу червоних «визволителів» тут була слідча тюрма НКВС. І ті стіни були не лише свідками нелюдських злочинів, а й місцем, де кати сховали рештки своїх жертв.

«У 1990 році тут провели розкопки і знайшли останки 486 людей, — розповідає голова дрогобицького «Меморіалу» Мирон Бучацький. — Тлінні останки знайшли у ровах уздовж цих стін. Наразі ми нанесли на мармурові таблиці — мартирологи — імена 250 закатованих людей, але ті списки поповнюватимуться, бо нам відомо більше тисячі імен».

Вхід до музею–меморіалу обладнали у вигляді в’язничних ґрат. Проходячи їх, потрапляєш на майданчик iз хрестами та мартирологами на стінах. Говорити про точну кількість жертв наразі не візьметься ніхто. За словами пана Мирона, тюрма могла одночасно вміщувати понад 150 в’язнів, а до катівні звозили все нових і нових «ворогів народу». Можливо, загалом їх було більше трьох тисяч.

«Найстрашнішим став останній тиждень червня 1941–го, — продовжує пан Бучацький. — НКВС, знаючи про наближення німецької армії, знищували всі «докази» своїх злодіянь».

Колодязь жаху

За свідченнями очевидців, понівечені трупи та тіла ще живих жертв скидали у глибочезний колодязь. Його викопали ще тоді, коли будували приміщення для повітового суду. «Він такий глибокий, бо ніяк не могли докопатись до води, — пояснює голова Дрогобицького «Меморіалу» Мирон Бучацький. — Я дуже довго шукав документи, де було б сказано про точну глибину криниці. Жодна установа не захотіла надати мені такого документа, поки зрештою я не знайшов внутрішній план університету, де чітко зазначено, що глибина колодязя саме 32 метри». Криниця та, за словами пана Мирона, потребує детального вивчення. Адже саме тут «енкаведисти» ховали більшість своїх жертв.

Як розповідали місцеві мешканці, кати кидали туди ще живих людей із відрізаними кінцівками чи споротими животами. Бідолашні стогнали, помираючи в агонії, й, аби їх «заспокоїти», «енкаведисти» кидали в колодязь вибухівку.

«Розкопки в ній досі не проведені, — нарікає пан Мирон. — Меморіал відкрили, а рештки жертв так і не викопали, по–християнськи не поховали. Ми проводили розкопки на подвір’ї й знайшли останки майже 500 закатованих. І це на території розміром сім метрів на два з половиною. За нехитрими підрахунками, в колодязі може бути від півтори до двох тисяч жертв».

Котел із «пекла»

Не менш кривавим експонатом є нічим не помітний, на перший погляд, казан. «У ньому варили їжу для в’язнів, — розповідає Мирон Бучацький. — Один чоловік, який у той час працював у тюрмі фірманом, розповідав про те, що він там бачив. Одного разу чоловік випадково проходив повз той котел, в приміщенні більше нікого не було і він підійшов глянути, що там варили. Зачерпнув один раз і, роздивившись те варево, зрозумів, що то... людські кістки. Там плавали фаланги пальців і маленькі кісточки. Вдруге він витяг iз тiєї юшки «рукавицю» з людської руки від пальців і аж до ліктя».

Також очевидці розповідали, що в тому котлі залишилися рештки одного з місцевих монахів, що служив у храмі Пресвятої Трійці. Северина Бараника та Якима Сеньківського НКВС забрав просто з храму. Сталося це 26 червня 1941 року. Вже 28 червня місто захопили солдати Вермахту. Саме тоді містяни побачили всі жахіття методів допиту «енкаведистів». Тоді ж знайшли мертве тіло Северина Бараника, на грудях якого був вирізаний хрест. А тіло Якима Сеньківського зварили у казані. Обох мучеників нарекли блаженними.

Рештки 486 жертв, яких було знайдено наприкінці 80–х — на початку 90–х років минулого століття, перепоховали на Полі Скорботи ще в 1990 році. Проте не всі жертви «Тюрми на Стрийській» знайдено. Розкопки проводили двічі, та жодного разу їх не доведено до кінця, незважаючи на всі старання пана Бучацького.

«Саме в питанні продовження розкопок думки громади та політиків розділилися, — коментує депутат Дрогобицької міськради Михайло Ваврин, який є головою ініціативної групи, що вимагає продовжити розкопки криниці, яка стала братською могилою для бага­тьох в’язнів. — Ми хочемо знайти та поховати за християнським обрядом рештки останнього невинно замордованого українця і лише тоді споруджувати на тому місці меморіал та ставити тим самим крапку. Проте зараз питання про продовження розкопок не стоїть. Хоча ще в 1991 році було порушено кримінальну справу, коли було знайдено перші останки. Тоді дуже довго вели розслідування, зрештою визнали тих людей жертвами сталінських репресій, але конкретних винуватців так і не знайшли. Якби пошукові роботи продовжилися і були знайдені ще останки жертв, кримінальне провадження довелося б починати ще раз, адже такі злочини не мають терміну дії».

Визнання злочином того, що творили «енкаведисти» в 1941–му в Дрогобичі, було завданням не з легких. «Я тоді вибив цей документ у влади, тоді ще радянської, — додає Мирон Бучацький. — Після розкопок не раз у Київ їздив. Домігся свого лише тоді, коли пообіцяв усі труни з останками знайдених жертв до столиці привезти і розкласти перед їхніми вікнами. А якщо не допоможе, то обіцяв влаштувати самоспалення».