Як змінити «Врадіївку» в масштабах України?

Уже 18 липня Врадіївка прийде до Києва. Прийде поки що у розумінні прямому. Тобто, чисельно невелика група людей, що позаминулої неділі вирушила пішки з бунтівного райцентру на Миколаївщині, як і планувалося, фінішує у столиці з надією на паломництво всіх українців, потерпілих від міліцейсько–прокурорсько–суддівської сваволі. Отож заговорили про ймовірність нової української революції, але окресленішої за метою, ніж недалека в пам’яті Помаранчева.

Чи розгориться з іскри полум’я?

А революції, як відомо, починаються зазвичай з іскри, спроможної розгорітися в полум’я, на чому свого часу акцентував увагу «вождь світового пролетаріату» Владімір Ульянов–Ленін. Тим символічніше, що нині такі українські надії асоціюються саме з Врадіївкою. У тому числі й з огляду на історичні паралелі. Адже саме у цьо­му нинішньому райцентрі на Миколаївщині свого часу виникла Врадіївська Хліборобська Республіка, що заявила про співробітництво з Українською Народною Республікою в боротьбі з більшовиками і денікінцями. Однак цей короткочасний спалах у 1919 році був жорстоко придушений ленінцями. Як повідомляється у статті Юрія Котляра «Врадіївська Хліборобська Республіка», до якої відсилає «Вікіпедія», фіаско повстанців спричинила зрада такого собі начальника міліції 7–го округу С. Мокряка. Тільки рух опору так швидко не згас. У 1921 році божа кара дістала й пана Мокряка. Цитуємо дослівно: «Під час наради були розглянуті списки міліціонерів, що відзначалися особливою жорстокістю серед місцевого населення. Так було знайдене прізвище начальника міліції 7–го округу С. Мокряка. Смертельний вирок зрадникові виконали повстанці Бондарука через декілька днів. Тіла С. Мокряка і міліціонерів знайшли в невеликому яру неподалік залізниці, за десять верст на захід від Великої Врадіївки».

Отож, як бачимо, нинішні врадіївські міліціянти, на відміну від своїх уже далеких попередників, легко відбулися. Якщо, звісно, іскра не розгориться в полум’я...

Проте задекларовані вимоги представників Врадіївки, які 18 липня мають завітати пішки до Києва, «полум’ям» поки що не пахнуть. Адже йдеться всього–на–всього про вимогу відставки міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та переатестацію співробітників української міліції. Тобто на саму систему, не просто міліцейську, а міліцейсько–прокурорсько–суддівську, поки що ніхто не зазіхає навіть декларативно. Отож вона, система, залишиться непорушною і незворушною, хоч і десять генералів захарченків зміни. На зміну їм прийдуть десяток таких же, які іншими не можуть бути в принципі.

Адже, і це ні для кого не є секретом, знавіснілі від безкарності міліціянти у Врадіївці були лише гвинтиком, нижчою ланкою тамтешньої міліцейсько–прокурорсько–суддівської системи, що навіть не захиталася на тлі пішої ходи нинішніх повстанців до Києва. Не дивно ж глумливо звучать повідомлення у ЗМІ про швидке працевлаштування місцевого прокурора в сусідньому Кривому Озері, що мимоволі про світ кривих дзеркал подумалося... Про лаву підсудних тут ніхто навіть не заїкається.

Чи перетвориться гасло на операцію «Ліквідація»?

Значно більшу рішучість поки що теж задекларував Юрій Луценко, який серед програмних завдань своєї нині розкручуваної «Третьої Республіки» назвав саме ліквідацію каральної міліцейсько–прокурорсько–суддівської системи. Інші формулювання на кшталт «реформування» чи «переформатування» тут просто неприйнятні. Тільки ліквідація! І це не просто красива фраза під впливом революційного запалу з Врадіївки. Бо мало хто з українців сумнівається, що ця система у своїй діяльності не переймається таким «архаїзмом», як закон, а діє за правилами неписаними. Справи Юлії Тимошенко чи Юрія Луценка вкотре обсмоктувати не будемо. Бо таких справ щоденно клепається сотнями, тисячі пересічних українців часто–густо винні тільки в тому, що не змогли відкупитися. Адже маємо безліч прикладів, коли за ґратами опинялися люди, які так і не змогли довести свою незаперечну правоту. Навіть десятками виграних справ у справедливому Європейському суді з прав людини систему не зворушиш. Бо якщо Євросуд, що, відомо, ті ж кримінальні справи по суті не переглядає, а тільки переймається порушеннями прав людини, той чи інший вирок визнає неправомірним, нашим міліцейсько–суддівським–прокурорським від того, як кажуть, не холодно й не жарко. Бо за їхні злочини мусить розплачуватися штрафами на користь потерпілих... держава Україна, тобто кожен iз нас, платників податків. Чи не в цьому абсурдність усієї ситуації? Людину запроторили за ґрати ні за що, а на прокурорах чи суддях, причетних до цього, їхній, м’яко кажучи, непрофесіоналізм, ніяк не позначається. Бо для них справді закон не писаний.

І це діється повсюдно і повсякчасно. Почитайте ту ж газету «Факти і коммєнтаріі», яка такій тематиці постійно приділяє увагу, — у кожному номері жахливі розповіді про міліцейсько–прокурорсько–суддівську сваволю. А це переконує лише в одному: вся Україна — це «велика Врадіївка».

Мені як журналісту і дипломованому юристу теж нерідко доводиться писати на ці теми. Інколи просто хочеться кричати на весь світ. Але це все одно буде голос волаючого в пустелі. Як от в опублікованих «Україною молодою» моїх двох публікаціях про долю павлоградця Ігоря Рижкова, якого слідчі, прокурори, судді, згуртовані і монолітні, відправили на розстріл за вбивства, за які, зрештою, у 2008 році буде засуджено павлоградсько–пологівського маніяка, одного з найстрашніших бузувірів в історії України Сергія Ткача. Але чи притягнуті всі ці люди в міліцейській формі, прокурорських кітелях і суддівських мантіях до відповідальності за цей замах на вбивство, який і за старим кримінальним законом, і за новим, розцінювався як злочин закінчений? Адже тут нікого навіть не треба притягувати за вуха. Тут усе вже доведено судом, який виніс вирок Ткачу!

Коли в «Україні молодій» вийшла моя перша публікація про долю Ігоря Рижкова (нагадаю, живим він залишився тільки завдяки дивовижній випадковості, все одно відбувши за ґратами від дзвінка до дзвінка десять років), того ж дня зателефонували мені з Генпрокуратури і повідомили, що цим матеріалом теж зворушені. Коли ж редакція зробила на адресу поважного відомства інформаційний запит, то отримана відповідь не могла не приголомшити. «Генеральною прокуратурою вживаються заходи щодо встановлення осіб, причетних до незаконного притягнення Рижкова І. В. до кримінальної відповідальності за злочини, які він не вчиняв», — повідомив начальник відділу зв’язків із засобами масової інформації Генпрокуратури Юрій Бойченко.

Така відповідь мене не просто приголомшила. Ткача за вбивства, ні за що ні про що інкриміновані Рижкову, засуджено ще в 2008 році, а Генпрокуратура з її громіздким апаратом і колосальними можливостями «причетних осіб» дотепер «встановити не може». Отож, недовго думаючи, я як законослухняний громадянин усіх цих осіб — слідчих, прокурорів, суддів — до одного, поіменно, документально підтверджено встановив буквально за півдня! І урочисто факсую на ім’я пана Бойченка: всі причетні особи мною встановлені! Тепер у відповідь... мовчання. Далі повідомляю про це на сторінках «України молодої». І знову мовчання...

Зрештою, офіційно звертаюся на ім’я Генпрокурора Віктора Пшонки вже з заявою про терміновий допит мене з приводу встановлення «причетних» осіб. Однак у відповідь отримую листа від... старшого слідчого з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України А. Шайди, де він повідомляє про... зґвалтування громадянки Л., яку я у своєму зверненні... жодним словом не згадував.

А я ж навіть грішним ділом подумав про «ордени», які у подібних випадках дають пильним громадянам, адже самотужки за півдня повністю встановив поіменно членів організованого і небезпечного міліцейсько–прокурорсько–суддівського угруповання, на що не спромігся нечувано роздутий апарат професіоналів (чи «професіоналів»?) протягом довгих років! Проте тут, звісно, не до жартів, швидше, доводиться говорити про сміх крізь сльози.

Варто тільки проаналізувати, яку нечувану суддівсько–прокурорську обструкцію зустрів, зокрема, на добре мені знайомій Дніпропетровщині новий Кримінально–процесуальний кодекс, який влада називає європейським. З останнім не тільки можна погодитися, а й навіть сказати більше. Цей закон, попри цілком природні критичні стріли на його адресу, є чи не найуспішнішим з усіх, які пов’язуються з нинішньою владою в Україні. Адже в ньому навіть натяку немає на любі прокурорським серцям відписки, які дотепер ця структура радо продукувала у 80–90 відсотках випадків, ховаючись за ні до чого не зобов’язуючими формулюваннями «прокурорською перевіркою порушень не виявлено» чи «підстав для прокурорського реагування немає» і займаючись тільки «потрібними» злочинами, що тепер називаються правопорушеннями.

Чому українські прокурори і судді «бойкотують» новий КПК?

У цивілізованій Європі головною фігурою в кримінальному процесі є не слідчий і не прокурор, а громадянин. І якщо цей громадянин звертається з заявою про кримінальне правопорушення, то, згідно з новим КПК, той же прокурор навіть не має права її читати і тим паче робити свої суб’єктивні оцінки, а вносити відомості про таке звернення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і негайно розпочинати досудове розслідування, у якого є єдиний шлях встановлення істини — слідчі дії, що можуть дати вичерпну відповідь щодо кожного доказу неправедних діянь, наданих заявником чи потерпілим. Але сталося зовсім не так, як гадалося. Незважаючи на те, що сама прокурор Дніпропетровської області Наталя Марчук на представницькій нараді 18 травня ц. р. прямим текстом заявила, що невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і нерозпочате досудове розслідування є нічим іншим, як приховуванням злочину, її підлеглі це «приховування» здійснюють, нiби нiчого й не трапилося, придумуючи пояснення своїм таким діянням, що жодною статтею нового КПК не допускаються, найбезглуздішими формулюваннями із серії «страшне перо не в гусака». І все це безглуздя часто–густо підтримується судами з такими ж безглуздими аргументами. Те, що, згідно з новим КПК, з’явилося таке поняття, як «слідчий суддя», абсолютно нічого не змінило. Як кажуть, хоч слово мовлене інакше, та суть в нім наша зостається. Бо, з одного боку, головне призначення слідчого судді — захищати громадянина від сваволі слідства і прокуратури, що справді — по–європейськи. А з іншого боку, корпус цих суддів сформований винятково зі старої гвардії — раніше працюючих суддів місцевих судів, які навіть у жахливому сні не можуть допустити думки, щоб захищати громадянина, отже, закон, а не свого «сіамського близнюка» — прокуратуру. На тій же Дніпропетровщині переважно так і відбувається.

Щоправда, дії слідчого судді ще можна оскаржити в порядку апеляційному, але там знову ж наштовхуєшся на стару гвардію, яка вже ніколи не спроможна усвідомити, що, за європейськими мірками, головною фігурою у кримінальному судочинстві є громадянин чи, точніше сказати, закон, а не прокурор, який звик писати суцільні відписки і займатися тільки «потрібними» кримінальними справами.

І якщо прокуратура, а разом і її «структурні підрозділи» суди, свій основний закон, свою конституцію — новий КПК — категорично не визнають, то вихід тут є лише один — хтось із них має «піти». Чи «піти» європейський кодекс, чи ті, хто зобов’язаний його втілювати в життя... Третього не дано. Бо жодне реформування чи переформатування цієї системи, що звикла десятиліттями працювати за зовсім іншими принципами, тут неможливе навіть теоретично. Новий європейський закон повинні уособлювати абсолютно нові люди, але зовсім не обов’язково молоді. Бо у тій же Запорізькій Січі громада насамперед обирала кошового отамана, а за ним — суддю, людину поважну і шановану, яка має найбільшу довіру.

Були б у Врадіївці прокуратура і судова система, не було б міліціянтів–бузувірів Поліщука, Дрижака чи їхнього «доблесного» начальника Синицького з його свинофермою. Це — аксіома, яка доведення не потребує.

Отож єдиний вихід для України, у якої альтернативи європейському вибору немає, рішуче і нещадно ліквідувати, як заявив Юрій Луценко, репресивну, свавільну, не переобтяжену законами і елементарною мораллю, міліцейсько–прокурорсько–суддівську машину, що є, окрім усього, ще й гальмом на шляху нашої держави до економічного благополуччя. Адже саме ця система не дозволяє розвиватися приватному бізнесу, економіці. Бо як тільки той же фермер у сільському районі почне розвиватися, більш–менш ставати на ноги, він відразу ж стане об’єктом посиленого інтересу з боку міліціянтів та прокуратури, яким треба щось «їсти». А скаржитися нікуди. Адміністративні чи господарські суди, призначення яких — захищати громадянина від сваволі суб’єктів владних повноважень, чинять iз точністю до навпаки, нерідко приймаючи абсурдні й безглузді рішення, бо впевнені у своїй безкарності. Те ж саме і з судами найвищої інстанції — у тому ж Конституційному Суді, наприклад, судді завжди призначалися келійно, під певну впливову особу, а тому перед суспільством, перед кожним з нас, вони не переобтяжені й найменшою відповідальністю. Яскравим прикладом тут мені згадався один молодий суддя у Бабушкінському районному суді Дніпропетровська. Кажуть, мантія йому дісталася завдяки високопоставленому покровителю. Так ось до цього молодого судді сторони судових процесів ходять місяцями, роками, а він весь час засідання відкладає, мотивуючи своєю «зайнятістю», слухаючи тільки «потрібні» справи. Отож кмітливі позивачі знайшли для себе вихід — пишуть заяви про залишення їхніх позовів без розгляду зі сподіваннями, що повторне звернення до суду розглядатиме інший служитель Феміди. Всі про це знають, іронізують, а цьому судді байдуже. І подібне чиниться скрізь — молоді судді, прокурори роз’їжджають на шикарних авто, вартість яких не співрозмірна з їхніми офіційними доходами, але це сприймається як щось закономірне.

Отож, говорячи про сучасну українську міліцейсько–прокурорсько–судову систему, мені здаються актуальними оцінки, висловлені відомою більшовичкою Зінаїдою Гопнер у її скарзі Володимиру Леніну на катеринославську (дніпропетровську) ЧеКу (так називає її), датованій 22 березня 1919 року: «У цій організації, враженій злочинністю, насильством і сваволею, керованій кримінальним збіговиськом, озброєні до зубів суб’єкти розправляються з кожним, хто їм не сподобається, проводять обшуки, грабують, ґвалтують, саджають в тюрму, збувають фальшиві гроші, вимагають хабарі, а потім шантажують тих, хто їм ці хабарі не дав, і звільняють за суми у десять, а то й у двадцять разів більші». Може, така паралель є перебільшенням, але коли глибше вдумаєшся, то не настільки нині ситуація й змінилася.

Без «Чорної книги» не обійтися

Проте ліквідація страшного репресивного, не переобтяженого законами, апарату — це лише декларація. Значно складніше питання — як це зробити? Юрій Луценко пропонує за мірило взяти для початку рішення Європейського суду з прав людини. Я цю ідею не тільки підтримав би, а і розвинув. Як? Та просто. Взяти всі рішення Євросуду за роки незалежності України, якими рішення українських судів у кримінальному судочинстві визнані неправосудними, прийнятими з порушенням основоположних людських прав і свобод, і їхніх фігурантів — слідчих, прокурорів, суддів — обнародувати поіменно шляхом видання спеціальної «Чорної книги» — перестороги, виробити єдиний підхід для належного покарання кожного з них аж до того, щоб зробити їхні величезні пенсії мінімальними, і тоді, я впевнений, загальна планка цих мінімальних пенсій суттєво підніметься для всього суспільства. Бо цих людей нараховується тисячі. І вони чинили не просто злочини, а злочини найтяжчі, бо вбивали віру в закон, правосуддя, ламали й калічили долі сотень тисяч людей.

Другий рішучий крок — сформувати абсолютно новий суддівський і прокурорський корпус із правозахисників, адвокатів, які ніколи не працювали в репресивній машині. Не хвилюйтеся, таких людей знайдеться достатньо. Такий висновок навіть можна зробити з випуску програми «Говорить Україна» телеканалу «Україна», присвяченої подіям у Врадіївці. Скільки там виступало правозахисників, розумних, освічених, порядних, що їх можна відразу ставити на чоло прокуратури будь–якої області — й ситуація кардинально зміниться у бік Європи за умови, якщо підлеглі будуть такими ж новими. Саме так, до речі, вчинили в Сінгапурі, колись державі «третього світу». Після отримання цією країною незалежності у 1965 році вона була наскрізь пронизана такими ж беззаконням і корупцією, як тепер в Україні. Але там знайшлися політичні лідери — патріоти, які вирішили стати взірцем поведінки для чиновників, зробивши відкритими всі дані про своє становище, доходи, комерційні інтереси і фінансові операції. Прем’єр–міністр Сінгапуру Лі Куан Ю тоді заявив: «Сінгапур зможе вижити лише в тому випадку, якщо міністри і керуючі чиновники будуть непідкупними і кваліфікованими. Необхідно показати сінгапурцям зв’язок між наполегливою працею і високою нагородою за неї».

Насамперед у Сінгапурі ліквідували судову систему, сформувавши нову з «кращих адвокатів», що, зрештою, й зумовило швидкий поступ цієї країни до найрозвиненіших і найзаможніших у світовому вимірі. Але це стало можливим тільки завдяки політичній волі тодішніх лідерів держави...

Тому піша хода з Врадіївки стане звичайним випусканням пари, якщо кінцевою її метою буде просто зміщення міністра внутрішніх справ, а не ліквідація всієї системи корупції і беззаконня. Тільки той політичний лідер, який запропонує рішучу програму втілення цього в життя, матиме підстави називатися справді опозиціонером, а не відгалуженням цієї ж влади з дещо іншим забарвленням...