Дерев’яні стіни, з яких шепоче Бог

16.07.2013
Дерев’яні стіни, з яких шепоче Бог

Цього літа список українських пам’яток, внесених до реєстру Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, поповнився вісьмома дерев’яними церквами. Дотепер під охороною світової спільноти перебували лише Софійський собор, Києво–Печерська лавра, історичний центр Львова, Чернівецький університет, букові ліси Карпат і геодезична дуга Струве. 21 червня у місті Пномпень у Камбоджі затвердили українсько–польський культурний об’єкт «Дерев’яні церкви Карпатського регіону України та Польщі». Всього у поданні з обох сторін представлено 16 дерев’яних церков гуцульського, бойківського, лемківського та галицького типів — по вісім від кожної країни.

 

Дорога до визнання

«Ідея виникла ще у 2002 році, — розповідає Василь Слободян, провідний науковий спеціаліст інституту «Укрзахідпроектреставрація», ініціатор проекту. — Тоді наш ентузіазм швидко вичерпався, бо ми не отримали жодної підтримки. Лише у 2009–му до нас звернулися поляки, щоб зробити спільне подання. Перемовини були важкими і подiбними на справжні баталії. Я прагнув справедливості. Справа в тім, що на польській території збереглося 160 церков. На нашій — більше 1500. Вибрати потрібно було по вісім. Полякам, по суті, не було з чого обирати, але їм хотілось рівноправності. Тому ми і маємо серед 16 п’ять лемківських церков. Кожен наш об’єкт доводилося «вигризати зубами». Бо я не хотів, щоб то були церкви колишньої Речі Посполитої».

Суперечки, природно, виникли і навколо назви. Термін tserkva, який традиційно вживає українська діаспора в Канаді, запропонувала донька польського науковця Романа Марцінека. Не могли зійтися і на визначенні території. Поляки хотіли «церков Пограніччя», наші — «українських церков». Кожен перетягував ковдру на себе, і лише після виснажливих перемовин шляхом взаємних поступок та компромісів зійшлися на остаточному варіанті: «Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі й України».

«Те, що зробили наші вчені, — це важче, ніж побудувати два металургійні заводи, — зауважує Юрій Дерев’янко, нардеп, спонсор поїздки наших науковців на засідання ЮНЕСКО до Камбо­джі. — Це справжня перемога України. Ми дуже добре знаємо, що таке туризм, і те, що ця галузь здатна формувати до 70% ВВП держави. Це реальний шанс для Карпат привабити туристів».

На думку науковців, наші дерев’яні церкви — найкращі в світі. Але якими б унікальними вони не були, ЮНЕСКО висунуло Україні низку вимог. Перш за все — здійснити реставрацію, створити громадський орган управління пам’ятками, прийняти державну програму їх збереження та створити сприятливу для туризму інфраструктуру.

Ще одне важливе завдання — розрекламувати пам’ятки архітектури у світі. Оскільки досі про них знали одиниці навіть серед українців, ініціатори проекту разом із турфірмою «Унікальна Україна» влаштували пробний тур. Його першопрохідцями стали журналісти провідних загальнонаціональних ЗМІ.

«Найтяжчий момент — це дороги, — попереджає, зітхаючи, Василь Слободян. — Особливо, коли поїдете до Ужка. Це буде жахливо. Там дорога колись була. Але цього року здається, що там влаштовували екстремальне ралі по бездоріжжю». Отож, під оптимістичне напучування вирушаємо разом із вами, дорогі читачі, у захоплюючу подорож церквами карпатського регіону.

На огляд восьми церков маємо три дні. Завдання надскладне: маршрут примхливий, оскільки створений спонтанно і в швидкі строки. Запасаємося питною водою і терпінням та гайда до автобуса. Перший пункт призначення — село Нижній Вербіж.

От бляха!..

П’ятиверха церква Різдва Пресвятої Богородиці знаходиться на невеликому підвищенні у Коломиї. Поруч — старе кладовище із давніми захороненнями. На ньому можна знайти могилу майстра, який збудував цю сакральну споруду, коли йому було... 102 роки. Звали його Григорій Семонюк. Він був скарбником у ватазі Довбуша. Коли банду розбили, повернувся до села. Григорій був гарним теслею, тож у 1797 році вибудував дзвіницю, а у 1808–му закінчив увесь комплекс. За це цісар Австро–Угорщини нагородив його малою золотою медаллю.

Церква унікальна тим, що була побудована одразу, це видно з самої конструкції. Всередині панує сільський стиль, тут поєднано непоєднуване: оздоблений золотом пишний бароковий іконостас вимушений миритися із пістрявими ряднами на лавках і стелі. А вишиті і ткані ікони «дружать» з пузатими гіпсовими ангелками.

Зовні церква вкрита бляхою. «Практично всі церкви Гуцульщини заковані у бляху майже по піддашшя. Це данина моді, — зазначає Василь Слободян. — На початку ХХ століття її вважали ознакою заможності. На ній викарбовували святих, хрести, квіточки. Але це дуже шкідливо для деревини, оскільки конденсат, який збирається під металом, руйнує стіни. Її доведеться зняти і вкрити церкву ґонтом — спеціальними дерев’яними дощечками. Це недешеве задоволення. Одна ґонтина коштує 5,5 грн., а на таку церкву треба 150 тисяч дощечок».

Утім, замість того, щоб відновити історичну пам’ятку, місцева громада вирішила збудувати новий великий кам’яний храм. Недалеко. Внизу через дорогу. «Ніхто не хотів братися. Побоялися. Ми вирішили, що швидше і дешевше буде побудувати нову церкву, ніж реконструювати стару», — пояснює Роман Сербенюк, місцевий мешканець. За його словами, будівництво триває три роки. Коли починали, то навіть уявити собі не могли, що ця невеличка церквиця, до якої ходить близько ста прихожан, стане всесвітнім культурним надбанням. Але нині тішаться з того і чекають на туристів, хоча і не мають тепер чим похизуватися перед гостями.

Beautiful Карпати

Вирушаємо далі. Попереду довгий переїзд. Ці 96 кілометрів проходять через мальовничі Карпати. Непогана компенсація за розбиті дороги. Не доїжджаючи до Коломиї, ти вже бачиш їх — «Beautiful Карпати...». Це перший каскад. Вони невисокі, але багатообіцяюче оксамитові і вкриті сизим маревом. Ну що ж, варто продовжити подорож.

Селище Ясиня лежить в зеленій долині. Навколо гори і безмежна краса. Щоб дістатись церкви Вознесіння Господнього, треба подолати хиткий трухлявий підвісний місток і добряче напружити ноги на крутому підйомі. Побудована церква у 1824 році. На відміну від поперед­ньої, повністю вкрита ґонтом і перебуває у непоганому стані, оскільки у 1971 році була відреставрована. Здавалося б, можна зітхнути з полегшенням — хоч тут не треба ремонту. Проте в наших людей не може бути все так просто, ми не вміємо зробити раз та добре. Ґонт, яким вкрито церкву, — пиляний. Він не такий довговічний, як колотий, отож також потребує заміни.

Священик зустрічає нас на дерев’яному ґаночку. Він мовчазний і похмурий, але все ж дозволяє зайти під склепіння храму. Тут усе вирізняється простотою: мінімум прикрас, усе вкрито вишитими рушниками, горять свічки.

Невдовзі залишаємо це умиротворене місце і рухаємося далі. На зворотному шляху зустрічаємо групу іноземних туристів. Літні європейці вміють відпочивати з користю для тіла і душі.

До Роксолани на гостину

Другого дня нас зустрічає Рогатин. Місто, в якому народилася пані, котра змогла прибрати до рук султана, а разом iз ним i цілу Османську імперію, має чим порадувати туристів. Найстаріша дерев’яна церква в Україні — чим не дивина? До неї ми і прямуємо. Побудовано храм, згідно з написом на північній стіні центрального зрубу, 1598 року, а освячено на свято Зішестя Святого Духа. Цікава церква тим, що побудована без жодного цвяха. Нині функціонує як музей. Тут представлено стародруки, ікони XVI—XVII століть і найстаріший в Україні п’ятиярусний іконостас — шедевр львівської малярської школи пізнього ренесансу.

«Місцеві громади дуже сильно змінили церкви, — каже Степан Пушкар, старший музейний співробітник. — Вони обшиті бляхою, на них — електричні гірлянди, пластикові вікна. Це псує первозданний вигляд будівель. Наша церква завдяки статусу музею зберегла свій первозданний вигляд. Цим вона сьогодні і цінна».

Не без фанатизму

Дорога далі лежить на Дрогобич. За вікном автобуса пробігають села. Чи не на кожній хаті гніздяться лелеки. Часто трапляються приземисті каплички з неприбраним ще з зелених свят зіллям і білосніжно–мармурові Богородиці. А попереду нас чекає церква святого Юрія.

Сьогоднішньому виглядові церква зобов’язана Григорію Теслі Дрогобицькому — професійному архітектору, який у ХVII столітті жив і працював у цьому місті. Він зумів надати їй досконалої форми. Під церквою протікає чудотворне джерело, тому її підняли на метр над землею.

Внутрішнє оздоблення храму вражає. На стінах немає вільного місця. Вони повністю вкриті фресками, які зображують апокрифічні сюжети. В якій ще церкві ви побачите, як Адам б’є Єву по вигнанню із раю?

«Церква — це дім. У ньому має бути комфортно — пояснює такі художні вільності Лев Скоп, реставратор. — Раніше ніхто не робив із церкви комедію: можна — не можна, канонічно — не канонічно. Малювали, як на душу лягло. Тому в цих картинах є космос».

Пан Лев займається реставрацією церкви вже протягом тривалого часу і знає про неї все. «Реставрація — це не поновлення, — розтлумачує. — Задача реставратора — закріпити, зняти бруд. Узяти пензлик і намалювати зверху — це легше всього. Зараз у нас так і роблять. За чотириста років усі можливі вандали не завдали більшої шкоди церковній архітектурі, як ці горе–художники за роки незалежності!» Чоловік говорить швидко, захоплено, із майже маніакальним блиском в очах. Мабуть, лише таким людям хворобливо відданим своїй справі, під силу займатись такою невдячною справою — відродженням культури. Залишаємо майстра наодинці з його роботою і вирушаємо в путь.

Не жіночих рук справа

Церква собору Пресвятої Богородиці у селі Матків — класичний зразок бойківської архітектури. Її триверхий ансамбль зовні схожий на кількаповерховий святковий шоколадний пиріг. Вона струнка і витончена. Всередині оздоблена в блакитно–біло–золотих тонах. Ця ніжність їй дуже личить з огляду на те, що церкву ще називають материнською. Існує легенда, що її збудували самі жінки. Це була осанна Богові, щоб він допоміг їхнім чоловікам і синам повернутися з війни. Вони повернулись і перебрали ініціативу зодчих на себе. Чоловіки тут заправляють і сьогодні.

«Ми маємо ще багато роботи, — розповідає Василь Дригинич, адміністратор храму. — Треба вкрити церкву ґонтом, замінити сітку на природну огорожу, бетонну стежку — на доріжку з каменю, реставрувати ікони, придбати власну пожежну машину. Наша громада вже не може щось змінювати на власний розсуд. Усе треба узгоджувати з ­ЮНЕСКО. Але такі незручності не лякають прихожан».

І знову Карпати

Шлях не з легких — не для туристичних автобусів, а для позашляховиків. Організатори екстремальних перегонів мали рацію. Проте, якщо дивитися не «під ноги», а навсібіч, — можна втратити мову. Наближаємось до Ужоцького перевалу. Шляхом трапляються гірські потічки. Вони всипані камінням, наче чиясь велика рука розкришила тут житній хліб. Над Карпатами сутеніє. Ми на місці.

Церква святого Архангела Михаїла мальовничістю антуражу не поступається ясинській: навколо тільки небо і гори. Датована вона 1745 роком. Її архітектура — класичний приклад бойківського стилю. Вона невеличка. Її форми лаконічні. На одвірку зберігся напис з іменами будівничих — Павла Тоніва та Івана Циганина.

В інтер’єрі переважає різьблення. Особливо красивий — іконостас XVIII століття і його царські врата. Проте і таку красу, виявляється, можна зіпсувати. Всередині панує кітч. Штучні квіти, килими, перемальовані ікони. Тож до перевірки, яку через кілька років влаштовуватиме ЮНЕСКО, потрібно буде добре попрацювати. Покидаючи Ужок, щиро сподіваємось на те, що церкві повернуть її первозданний вигляд.

Український Сіон

Якби небесні зодчі планували розбити на землі райський сад, то місцем призначення обрали б Потелич. Церква Зішестя Святого Духа зустрічає нас воістину райським спокоєм і неземним пейзажем. Вона височіє на пагорбі. Внизу скляніє озерце, по якому плавають лебеді, а позаду — ліс. Хоч виходь з автобуса, сідай і пиши картину. В повітрі пахне дощем, мокрою травою і стиглою малиною.

Сестра Емілія починає розмову молитвою. Всередині храму відчувається якась легкість, яку неможливо раціонально пояснити. Вся справа у розписах. Нічого кричущого. Спокійні кольори, ніякого золота і блиску. Свята простота: іконостас — на полотні, ікони — на дереві, але всі вони мають живий погляд.

«Коли ми вперше зайшли в цю занедбану за радянських часів церкву, то побачили пустку. Розписи на стінах були дуже блідими. Їх не було видно. Після того як почали справляти літургію, вони проявилися. Ніхто нічого не реставрував. Фарби самі стали яскравішими. Правду кажуть, що ікона тоді закінчена, коли біля неї стоїть і молиться людина», — переконує сестра. Вірити цьому чи ні — залежить від рівня скепсису, але щось величне і правдиве в цій оповіді є.

Людина прикрашає місце

Остання точка маршруту — містечко Жовква. Як для районного центру, тут забагато історичних пам’яток на квадратний метр. Церква Святої Трійці не належить до найбільш відвідуваних. Вона розмістилася на людній вуличці міста. Утiм це не робить її менш затишною. Оскільки освячена церква була на зелені свята, цей колір є лейтмотивом її внутрішнього оздоблення. Але справжньою окрасою є її настоятель — отець Василь Батюк. Від його усмішки і лагідної манери говорити хочеться одразу йому висповідатись.

«Ми дуже тішимося, що нашу церкву внесли до списку ЮНЕСКО, — усміхається священик. — До нас стали приїжджати з далеких місць. От нещодавно був юнак із Японії. Він, виявляється, християнин. Церква мусить бути ковчегом для людей з усього світу, рятувати їх у житейському морі. Тут потрібно набиратись Божої атмосфери і забувати про всі негаразди».

На цій піднесеній ноті й завершується наш хадж церквами Карпатського регіону. Мабуть, така подорож не зацікавить любителів комфорту. Але для людей, яким враження дорожчі за зручності, стане незабутньою. З точки зору паломництва, це, звісно, — не Свята Земля і не Афон, але частина нашого сакрального минулого і намолений віками простір. Тож, якщо ви хочете втекти у відпустку за кордон, не поспішайте. У нас теж є на що подивитись. І хоча маршруту і дороги там ще не існує, якщо ми з вами всі разом поїдемо, то і маршрут прокладемо, і дорогу протопчемо.

Катерина ПЕТРОВА

 

ДО РЕЧІ

Херсонес увійшов до охоронного списку ЮНЕСКО. На черзі — петриківський розпис

На сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, яке відбулося в Камбоджі, було ухвалено ще одне «українське» рішення: про зарахування до «золотого фонду» цієї престижної організації частини території заповідника Херсонес — «Давнє місто Херсонес Таврійський та його хора». Херсонеське городище є єдиним у Причорномор’ї зразком античного міста, яке цілісно збереглося з періоду свого розквіту (V—II ст. до нашої ери).

Наступний «кандидат» від України, цього разу до списку нематеріальної культурної спадщини, — петриківський розпис. У грудні нинішнього року на черговому засіданні Комітету ЮНЕСКО має вирішитися питання, чи буде надано петриківському розпису такий статус. А тим часом, починаючи з січня, українські дипломати активно лобіюють це давнє художнє ремесло, батьківщиною якого є Дніпропетровщина: більшість наших посольств проводять ознайомчі виставки, презентації. Стартовою була виставка «Петриківський розпис — колір традицій» iз 55 робіт (серед них, зокрема, й розмальована квітами скриня), яка відбулася в січні у штаб–квартирі ЮНЕСКО в Парижі.

  • Загадки під саркофагом

    На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>

  • Чи прийде замість Леніна Шевченко?

    Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>

  • Пункт здавання старовини

    Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>

  • Жити як трипiльцi

    Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>

  • Будиночки живих історій

    Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>

  • Новобудови як діагноз

    Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>