На географічній карті Тернопільщини є Рай, Вінниччини — Бар, Луганщини — Щастя, Черкащини — Гроші. Хмельницька земля славиться селом Мудрі Голови. А на Закарпатті розташовано невеличке село Лохово. «У вас що, саме лохи живуть?» — питають інколи злоязикі туристи. Голова cільради Петро Куцкір на це гідно відповідає: «Ні, просто у нас лохонутися можна».
Насправді це працьовите село ремісників та виноробів, переважають серед яких Василі. А ще живе тут навіть... Леонід Кравчук.
Наче віночок, село оповите садами, виноградниками, лісами та потічками. Чи не перша хата на початку села — «президента». Так називають у селі однофамільця першого Президента Леоніда Кравчука. За професією він червонодеревник, працював на меблевій фабриці у Мукачеві. А для душі — витесував iз дерева портрети гуцулів, які дарував односельцям і гостям.
Усього в Лохові 1250 мешканців. Чи не кожен четвертий — Василь, найпопулярніше ім’я у селі. Нема родини, де б не було чоловіка чи сина на це ім’я. А у багатьох ще й прізвища однакові — тож заплутати деяких цікавих сусідів можна запросто. Дівчаток же найчастіше називають Мар’янка або Ганна.
Здавна Лохово славилося ремісниками: теслярами і ткачами. Та, на жаль, славні традиції предків майже не збереглися. Чи не у кожному дворі хтось виїхав на заробітки у Польщу, Португалію, Чехію або Італію. Ті, хто залишились, мають роботу в райцентрі: Мукачів же — всього за двадцять кілометрів звідси. Молоді жінки малих та старих доглядають. Чи не всі знаються на вишиванках. Ще полюбляють куховарити. Драники і баняки (печена, тонко нарізана картопля) — дві коронні страви лохівчан.
Утім у селі є ким пишатися. Лохово — батьківщина народного художника України, лауреата Національної премії ім. Шевченка Юрія Герца. Його ім’я занесено до «Світової художньої енциклопедії всіх часів і народів», виданої в 2011 році Інститутом європейських художників Гейдельберга. «Коли багато думаєш, аналізуєш, бери до рук олівець або пензлик», — так казав художник, співець Верховини, про свою музу. Минулого року Юрій Герц пішов у вічність, та залишилися барвисто–веселкові полотна, наскрізно мажорні, у яких зображено закарпатське дерев’яне зодчество й міську архітектуру, гірську природу, обряди та гуляння.
Голова сільради Петро Куцкір за професією деревообробник. А ще він заслужений працівник культури України. «Уроки співів я ніде не брав. Ніяких консерваторій не закінчував, просто у родині всі співали», — розповідає «УМ» сільський голова. Його голос визнано як драматичний тенор. Це високий чоловічий голос, якому властива широта і насиченість звучання, виразний яскравий тембр. Спочатку Петро Куцкір був солістом ансамблю «Руснаки», який представив Україну на фестивалі народних колективів «Мітл Європа», що зібрав 26 ансамблів зі Старого світу. Організатори фестивалю, що проводився під егідою ЄС в італійській провінції Тіроль, до слова, про «Руснаки» дізналися з iнтернету. На гала–концерті, на який прийшло понад тисячу глядачів, Петру Куцкіру підспівували італійці, австрійці, німці і, звісно, наші заробітчани.
Співали «Руснаки» також в українському посольстві у Швейцарії. «На прийомі були присутні 43 посли. Дипломати не втрималися, — згадує Петро Петрович. — Почали притоптувати. А якось мені зателефонували: «Вас замовив сам Президент Віктор Ющенко. Концерт має відбутися у Мукачівському замку. Зможете приїхати?» Звичайно, поїхали. Ніякі мікрофони нам не знадобилися. Акустика чудова!». А от у Горлівці трохи образився. Приїхали, а там зал саме під фонограму готують. «Ви що, — кажу, — я співатиму тільки наживо, навіть мікрофон не потрібен»!
Згодом Петро Куцкір організував свій ансамбль «Бетяри». Так називають міцних, задиркуватих чоловіків. У вихідні та ввечері після роботи поспішає голова сільради на репетиції. Удень він — як білка у колесі. Попервах треба робити добудову до дитячого садка. Адже він розрахований на 40 дітлахів. У селі ж малих претендентів на відвідання закладу півсотні. У першочергових планах також ремонт клубу, де б виступали місцеві артисти та проходили б виставки виробів місцевих майстрів. Адже у селі засновано з ініціативи вчителів фольклорний ансамбль «Гроно». Аргумент був вагомий: «Не по хатах же сидіти та у телевізор щовечора вирячуватися».
Майстриня Тетяна Когутич iз Лохова знається на слов’янських обрядових ляльках, а саме ляльках–мотанках. Вона навіть давала майстер–клас у замку Сент–Міклош. Ці обереги виготовляє на різні потреби. Є в неї берегиня, або желаниця, що сприяє виконанню бажань, зернушка — на добрий урожай, сонниця — щоб сон був міцним і здоровим, долюшка — молодій нареченій на щасливе подружнє життя... «Обов’язково лялька мотається за рухом сонця — тоді вона принесе вдачу та щастя», — вважає Тетяна.
Лохово уперше згадується у пам’ятках за 1241 рік, коли тут стояла орда Батия. За народним переказом, усіх чоловіків на очах жінок в капустяних бочках потопили. Спустошене село знову заселили за наказом Ракоца Загизмунда, власника Мукачева, аж у XVI столітті. Населення почало суттєво зростати, коли тут побудували дерев’яну церкву. На її місці нині стоїть дзвіниця.
Лохово здавна славилося виноградом. Так, селяни–кріпаки одну дев’яту врожаю віддавали для Мукачівського замку.
Село попервах називали Логово, бо було тут лігвище вовків. Є й така версія, що назва походить від куща глоду, серед сільських жителів відомого як лугувка, або логов. За мадярів село звалося Берег–Севлюш, що в перекладі — «виноградний берег». А за радянських часів знову повернулася колишня назва, щоправда, дещо змінена — Лохово. Може, хтось помилився, замінивши букву, але назву мешканці села віддавати не хочуть. Навіть книгу «Лохово в долонях Карпатських гір» видали, яку писали всім селом.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
