Мотор, Одесо!

Першим фільмом, який побачили на фестивалі, була друга повнометражна стрічка Джеффрі Чендора All is lost («Все втрачено»). Мабуть, щоб не викликати недоречних політичних алюзій, організатори переклали назву фільму як «Не згасне надія». До речі, фільм представила продюсер картини, одеситка за походженням Ганна Герб.

На головну і єдину роль у фільмі режисер запросив живу легенду американського кінематографа, дворазового лауреата «Оскара» — 76–річного Роберта Редфорда. Картина була представлена у позаконкурсній програмі 66–го Каннського кінофестивалю, де Редфорда зустріли бурхливими оваціями. Фільм про те, як літній чоловік сперечається зі стихією, один на один з океаном, викликає сильні співпереживання. І хоча президент фестивалю Вікторія Тігіпко заперечувала, що цей фільм відібрали тому, що він про море і на тематику близьку одеситам, усе ж таки цю роботу найбільше оцінили мешканці Одеси. Знайомі моряки навіть похвалили стрічку за достовірність у кадрі. Але про все по порядку...

Бесіди на червоній доріжці

Червона доріжка, жінки у вишуканих сукнях, чоловіки у смокінгах, велика кількість папараці та звичайних глядачів, «усе як у людей» було на церемонії відкриття IV Одеського міжнародного кінофестивалю, яка відбулася 12 липня в Одеському оперному театрі. «З кожним роком фестиваль не тільки зростає, а й змінюється. 2010 рік був знаковим — адже ми провели перший фестиваль. На другому ОМКФ ми зробили важливий крок — заснували український національний конкурс. На третій рік ми знайшли свій, правильний формат — фестиваль став глядацьким і «Золотий Дюк» за кращий фільм ми доручили визначати вам! Сьогодні ми впевнені, що це був дуже вдалий крок», — прозвітувала на урочистій церемонії президент ОМКФ Вікторія Тігіпко.

Гостям ОМКФ–2013 представили членів журі Міжнародної конкурсної програми: один iз найпопулярніших письменників України і кіносценарист Андрій Курков, німецька актриса Франциска Петрі, грузинський режисер, призер Каннського кінофестивалю Нана Джорджадзе, британський продюсер саги про Гаррі Поттера Таня Сегачан; голова журі Першого «Золотого Дюка» IV ОМКФ вручили відразу ж, на відкритті фестивалю. Під бурхливі овації публіки на сцену Оперного театру піднявся почесний гість — Емір Кустуріца: культовому сербському режисерові було вручено нагороду за внесок у кіномистецтво. «Не можу повірити, що перебуваю в місті, яке описав у своїх розповідях Ісаак Бабель», — сказав Кустуріца, додавши, що дуже радий бути в Одесі, бо в цьому місті знімав його улюблений режисер німого кіно — Олександр Довженко.

Цікаво, що якраз перед цим Емір Кустуріца на майстер–класі розповідав, що кіно переживає складні часи. Метр сказав, що зараз знімати кіно може кожен і показувати може де завгодно, і через це тепер над­звичайно складно пробитися до глядача. Кустуріца навіть сумнівається, чи зможе він зняти ще багато фільмів, адже, окрім складності процесу, йому так поки і не вдалося звикнути до зміни технологій, що кіно знімають на «цифру».

Уже ввечері цього ж дня Кустуріца поспішив на Потьомкінські сходи, де разом зі своєю панк–фольк групою No Smoking Orchestra зіграв для всіх жителів і гостей Одеси.

Перші перегляди

Міжнародний конкурс у цьо­му році багатий і різноманітний, хоча автор цих рядків усі роботи просто не встигає передивитися. Один фільм уже точно можна радити знайомим. «Закохатися до смерті» Фредеріка Бонда — це якісне та розумне кіно, розраховане на глядачів, а не кінокритиків. Режисер зі Швеції зняв кіно в Голлівуді з американськими зірками не за шаблонами. Фільм нехай і трохи передбачуваний, та дарує насолоду від перегляду.

Український повнометражний конкурс поки важко оцінити, бо побачили лише одну роботу — «Не хочу помирати» (реж. Аліса Павловська). Фільм про Одесу, як написано на афіші, «про життя одеської богеми», знятий ніби непрофесіоналами, «довго запрягає», але під кінець стає цікаво. Дарма люди виходили з зали під час перегляду.

«Синевир». Про цей фільм хочеться сказати окремо. Перший український фільм жахів у 3D чекали довго. Чи виправдав він сподівання? Важко сказати. Люди в залі не виглядали наляканими і, як здається, через те, що брати Альошечкіни намішали жанри у своєму кіно, тому чистих жахів не вийшло. Однак робота заслуговує на життя та прокат. А творці вже заявляють про початок роботи над сіквелом «Синевиру».

Досить неоднозначні гала–прем’єри. Наприклад, «Піна днів» Мішеля Годрі — чудове кіно у фірмовому стилі автора. Поєднання анімації та живих акторів створює дійсно сюрреалістичну картинку та атмосферу казки. А от «День, коли я помирала» Джеймса Франко, навпаки, дуже не толерантна для глядача стрічка. Дивна операторська робота та незвичний монтаж можуть приспати непідготовлену людину. Неспішна манера подачі сюжету теж не допомагає сприймати кіно. У результаті вийшов дуже авторський фільм.

КІЛЬКІСНІ ПОКАЗНИКИ

ОМКФ у цифрах

Цього року в міжнародному конкурсі представлено 12 фільмів, а за Українську національну кінопремію битимуться 4 повнометражнi картини і 12 кінострічок короткометражної секції (з понад 200 поданих робіт).

ОМКФ триватиме до 20 липня. У його програму, окрім конкурсних фільмів, гала–прем’єр і спецпоказів, увійшли також ретроспективи режисерів Сергія Параджанова і Майкла Вінтерботтома, майстер–класи освітнього проекту «Літня кіношкола», заходи професійної секції і, за традицією, добірка фільмів нового російського кінематографа.

Три мільйони євро — бюджет фестивалю. Понад 1000 акредитованих журналістів. 800 придбаних абонементів на літню кіношколу.