Ігор Свергун, Дмитро Коняєв і Бадаві Кашаєв, які мали намір разом підкорити восьмитисячник Нанга–Парбат у Пакистані, тепер спочивають поруч на 13–му міському кладовищі Харкова. Після трагедії в західних відрогах Гімалаїв минуло вже 20 днів, країна поступово оговталася від шоку. 23 червня табір міжнародної експедиції «Нанга–Парбат–201» розстріляли ісламські бойовики. Загинуло десятеро людей, троє з яких — українці. За однією із версій, причиною теракту стала помста пакистанського відділення руху «Талібан» за вбивство американцями одного з лідерів цієї організації Валіура Рехман. Хай там як, а до сьогодні тих, хто вкоротив віку альпіністам, не названо. Відомо лише, що 37 чоловік арештовано за підозрою.
Цього разу «гола гора» Нанга–Парбат лишилася не підкореною. Через п’ять днів українська частина експедиції повернулася на Батьківщину. Серед уцілілих були п’ятеро киян і двоє харків’ян. «УМ» поспілкувалася з представником столичного альпклубу Юрієм Січкарем, якому пощастило вижити в тій трагічній історії.
«До цієї експедиції я готувався 44 роки — стільки, скільки живу, — розповідає Юрій, член київського клубу «Вертикаль». — Перед сходженням не було ніяких перешкод, передчуттів чи застережень. Усе складалося так, як треба...»
Для альпіністів з усього світу Пакистан — це найдешевше місце для сходження на найвищі гори. Для місцевого населення туристи й альпіністи — єдиний спосіб заробити на життя, тож тутешні жителі завжди гостинно приймали подорожніх. Після вчинення теракту вони заявили «Талібану», що терористи не лише вбили іноземців, а й прирекли місцевий люд на голодну смерть,оскільки найближчим часом значної кількості туристів — а значить, і виторгу — годі сподіватися.
Вартість перміту (дозвіл пакистанського міністерства туризму на сходження на гору) для українських альпіністів складала 900 доларів. У порівнянні з іншими восьмитисячниками Нанга–Парбат коштувала найдешевше, при тому що її вважають третьою за складністю сходження горою в Гімалаях. Підкорити її мріє багато альпіністів із різних країн світу.
За словами Юрія Січкаря, для наших альпіністів ціна подорожі й рівень безпеки, на який не скаржились раніше колеги, стали вагомими аргументами при виборі маршруту. Провінцію Гілгіт–Балтістан, де розташована Нанга–Парбат, знали як досить мирне місце для іноземців. «Та після всього пережитого не маю бажання повертатися взагалі до Пакистану, — каже Січкар. — Залишати альпінізм не буду, але на світі є багато інших гір, де не стріляють у людей. Нанга–Парбат залишиться для мене непідкореною горою. Я й моя родина занадто багато пережили, щоб туди повертатися і знову занурюватися у страшні спогади. Якби наших не постріляли, ми б підкорили цю вершину...»
Щоб там не казали, а фактор долі зіграв свою роль. У складі експедиції українці були розділені на дві групи — харківську та київську. Харків’яни приїхали в Пакистан 6 червня, кияни — 13–го. До приїзду українців стояла жахлива погода, але з початком сходження негода вгамувалася. Згодом українська експедиція одержала точний прогноз від китайців, які сказали, що з 27 червня погода знову зіпсується, і так триватиме десять днів. За правилами альпінізму, розповідає Юрій, зазвичай, якщо погода стабільна, то в базовому таборі сидить половина експедиції. А почувши, що погодні умови погіршаться, всі поспішили у верхній табір. На місці, де невдовзі було скоєно теракт, залишилося тільки 12 учасників великої експедиції. «Якби китайці не дали прогноз негоди, під кулі бойовиків потрапило б набагато більше людей. Це просто долею було накреслено, що ми перейшли у вищий табір», — розповідає київський альпініст.
Привертає увагу й історія із двома чоловіками в білому, які приходили в табір напередодні теракту і розповідали про іслам. За словами Юрія, ці люди навряд чи можуть бути спільниками терористів, проте їхня присутність у таборі теж видається дивною. «Вони були досить солідно одягнуті, чоловіки у віці, тому ми й подумали, що вони якісь старійшини, які агітують за іслам. Не думаю, що їх присутність якось була пов’язана з діями тих, хто вбивав. Але виглядали вони дивно. З’ясувати, чи мали вони якийсь стосунок до бойовиків, дуже важко», — каже Січкар.
Офіційною версією на сьогодні є те, що теракт влаштували близько 15 бойовиків із руху «Джунуд уль–Хіфа», який входить до складу «Техрік–і–Талібан», аби помститися за вбивство свого очільника американським безпілотним винищувачем. Проте з’явилася й інша версія, яка полягає в тому, що це справа рук державних військових Пакистану.
«На мою думку, одна із найдостовірніших версій — це те, що все організували військові, а не «Талібан», — каже Юрій Січкар. — У Пакистані зараз падає вплив військових властей. Влада зацікавлена в тому, щоб утримувати людей у покорі й маніпулювати ними».
Аргументом на користь цього припущення є те, що терористам, аби дістатися до базового табору, потрібно було пройти два дні шляху, і дорогою їм просто нікуди було б дітися, щоб лишитися непоміченими. Гелікоптери, які шукали злочинців, могли легко їх розгледіти. «Зникнути в горах, пройшовши тією самою дорогою, щоб вертоліт нічого не помітив, — майже нереально», — зазначає Січкар.
Юрій і через кілька тижнів після тих подій, уже будучи в Києві, не може оговтатися й повернутися до звичайного життя. «Усе побачене, пережите важко описати. Найстрашніше те, що ти, як кожна людина, лягаєш спати і морально готуєш себе до нових вершин, а прокидаєшся — і чуєш таке...» — ділиться Юрій.
За його словами, інформація щодо того, що теракт здійснено вночі, — це неправда. «Вбили їх не вночі 23 червня, а близько 22–ї години ще 22–го числа. Ернеста Маркшайтіса — литовця розстріляли ще в їдальні, оскільки в горах пізніше 22–ї години ніхто не засиджується, усі рано лягають спати, а він останнім вечеряв у базовому таборі, і це було не пізніше десятої години вечора. Він був дуже активним, і, мабуть, почав конфліктувати з нападниками, от вони його першим і вбили», — каже Січкар.
За даними Юрія, терористи, перед тим як вчинити вбивство, відібрали в усіх гроші, документи, кожного сфотографували, зняли на відео, вимагаючи представитися, сказати ім’я, прізвище, країну походження та віросповідання. І лише після того, як усіх зафіксували, — почали розстрілювати.
Китайцеві та одному пакистанцю, які на той час також перебували у таборі, вдалося втекти. Саме вони повідомили по рації про події, які сталися. Інша частина українців, котрі піднімалися на Нанга–Парбат й перебували на шести тисячах метрів, дізналися про НП лише близько десятої години ранку.
«Те, що ми побачили, коли прийшли на місце вбивства, важко описати. Тіла вивезли ще до того, як ми приїхали, але на місці розстрілу було страшно — калюжі крові і все шматками... Іноземців усіх розстріляли, а потім ще робили контрольні постріли. А пакистанця (провідника), який був шиїтом, — то йому відрізали голову», — з болем розповідає Січкар.
«Спочатку, коли ЗМІ повідомили, що вбили п’ятьох українців, то родичі–знайомі мене також «поховали». Адже вони знали, що наша група складається з п’яти чоловік. Коли я почув голос дружини, мені навіть на секунду важко було усвідомити все те, що вона пережила. Моїй сім’ї в Києві було значно важче, ніж мені там, у Гімалаях», — каже 44–річний альпініст. В Україні його дочекалися дружина й двоє дітей.
Приїхавши в Пакистан, українці повинні були там пробути 45 днів, проте у зв’язку з терактом повернулися додому — хто живий, хто в труні — вже на десятий день. Туроператори відмовилися повертати кошти, заплачені за маршрут. Це при тому, що вони не виконали своїх обіцянок і українці так і не зійшли на гору, каже Січкар. Загальна вартість цього туру, за словами Юрія, становила 3300 доларів.
«Єдине, на кого ще можна сподіватися щодо повернення коштів, — це посольство України в Пакистані. Вони після трагедії надавали нам значну допомогу і пообіцяли, що, можливо, якимсь чином зуміють вплинути на турагенції», — каже альпініст. Послом від України в Пакистані є Володимир Лакомов.
Натомість міністерство туризму Пакистану повернуло альпіністам частину коштів за перміт (750 доларів), оскільки туристи так і не зійшли на гору, і причиною цього стали загальнодержавні проблеми, які не залежали від іноземців.
В українському посольстві не виключають, що подібні теракти в Пакистані можуть повторюватися. При цьому, за словами Січкаря, румунська експедиція, яка в час розстрілу сходила на гору паралельним курсом, відмовилася закінчувати підкорення Нанга–Парбат і вирушила далі.
Звісно, пакистанська влада посилить охорону й продовжить видавати перміти альпіністам, адже гроші місцевим потрібно якось заробляти. Але для Січкаря тепер це «закрита країна». «Надто вже це сходження позначилося на моєму здоров’ї та моральних силах, — розповідає альпініст. — Зараз терміново потрібен відпочинок. Із сім’єю в Грецію полечу. Їм потрібне ще більше відновлення, ніж мені».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
