Чим більше я дізнаюся про те, що робилося на моїй землі 70 рокiв тому — тим більше мені хочеться молитися. За те, щоб те жахіття, яке пережили наші діди й батьки, ніколи не повторилося. Я просто не можу збагнути: хто чи що змусило людей, які вірили в Бога й ходили до церкви, в один момент стати кривавими катами і вбивцями таких же християн, як самі? Можна згадувати старі взаємні кривди, завдані одне одному в минулих століттях. Можна рахувати взаємні образи. Можна зрозуміти, але не виправдати, військових, які виконували злочинні накази. Та зрозуміти мирних поляків і українців, які взялися знищувати один одного, проживши поряд багато років пліч–о–пліч по–сусідськи — годі. Історики сперечаються, шукаючи відповіді на найпекучіші питання причин Волинської трагедії. Але важливiше слухати очевидців тих днів. Їх усе менше й менше...
Борис Савич Матвіюк — простий селянин із Турійщини. На жаль, він уже відійшов у вічність, але залишив по собі книгу споминів про своє нелегке і драматичне життя, в якому відбилася вся українська історія. Книгу видрукували його діти. У ній є сторінки і про українсько–польську війну, жертвами якої стало все мирне населення Волині. Сім’я Бориса Савича теж. Ці спогади — без фальші й намагання щось прикрасити.
«У 1943 році починають організовувати українські відділи самооборони, а потім організовується Українська повстанська армія (УПА). Найбільше вона діяла в Рівненській області і прилеглих до неї районах Волині. А в нас, починаючи з осені 1943, були відділи, або табори, що воювали з поляками. Давай битися одні з другими. А селяни давай ховатися, де хто може. Українці від поляків, поляки — від українців. А ми жили якраз на границі між польською колонією Троскоти і хуторами села Клевецьк. Моя земля була і на польському, як у нас говорили. От зійдемося по–сусідськи з поляками і обговорюємо нашу долю. Поляки кажуть, що українці ріжуть поляків, а я кажу: «Що зробите, бувають і між українцями бандити». Був на тій колонії добрий господар — поляк Магер, і він чув цю розмову. Я сказав, що ми один одного не будемо бити, ми ж то прожили разом 20 років. Але однієї неділі того Магера сини пішли до Ружина, їх там зловили і повбивали українці. Тоді той Магер каже мені: «Бачиш, Борисе, моїх синів уже немає». Але я йому вже більше нічого не сказав, а якби і сказав що, то він би мені не повірив. Після того поляки почали залишати все вдома і на ніч виїжджати до Ковеля. А українці з хуторів повтікали в село, ближче до людей. А на ранок кожен повертався на своє господарство. Але я ще нікуди не тікав, а для охорони викопав від хати на полі великий льох, прикрив великими балками, засипав землею і засіяв житом. А вхід до льоху зробив з боку рову. Тунель закривався кущем. Кущ відсовувався, і з середини його можна було засунути і ним закрити вхід так, що зверху нічого видно не було. Як тільки починало смеркати, жінка, діти і діти сусідки ховалися в тім льоху (схроні). Мати нікуди не ховалася, спала в хаті, а я де–небудь у скирті соломи. І все слухав, як загавкає собака, бо вiн на своїх і чужих гавкав по–різному.
От одного дня, десь за кілька днів перед Покровою, поїхав я з дочкою Марією (вона корову пасла) орати поле на Польське. Дивлюся —поляки поприїжджали копати картоплю. Приходять до мене і питають, що чувати і так далі. Але один поляк, мій найближчий сусід, каже: «А що то за військо іде з Ружина?» Бо нам було далеко видно. Я кажу: «Мабуть, червоні партизани переходять iз Ружина до Кошар». Але тільки ми то переговорили, як бачимо, що польську колонію, а там було 23 двори, починають оточувати. І тут почалася стрілянина. Поляки побігли по домах, а я і дочка стоїмо і не знаємо що робити. Тут підбігає один iз лісу до нас і каже: «Я тебе ледь не вбив, якби не Гриша», — а то був брат сусідки Наталки з Магарів. «Ми думали, що ти поляк, а Гриша сказав, що ти наш чоловік, тільки тут маєш поле». Я кажу: «Хлопці, що ви робите?» «Поляків б’ємо, — почув у відповідь. — Утікай звідси!» Ой горе, біда, якої ніколи не бачили. Я запряг коней до воза, забрав корову і доньку, і скоріше додому. Дома забрав постіль і ще дещо з одежі та й скоріше до села. І тут бачу, як у сусіда Мусялка горить скирта сіна. Потім я дізнався, що в нього на тій скирті вбили сина Адолька.
«Поляки почали крадькома нападати на наше село і під час цих нападів убили 15 чоловік, у тому числі жінчиного брата сина, двох її двоюрідних братів та їхніх жінок. А жінчина мати була в хаті зі своєю подружкою — з нашою сусідкою Любкою Семенюк. Вскакує в хату Лєсніцкій Адолек, житель колонії Троскоти. Моя теща сховалася за піч, а Любка не встигла. Вона впізнала його і каже: «Адолек, невже ти будеш в мене стріляти?!» А він вихопив пістолет і просто в неї вистрелив. Вона впала, а він побіг iз хати. На щастя, куля потрапила в рот і вийшла біля вуха. Теща швидко вискочила з–за печі й до неї. Вона лежить уся в крові. Теща сяк–так зробила перев’язку, щоб зупинити кров. Під вечір прийшли люди, позбирали вбитих і поховали в сусідньому селі Калинівка. Любку також забрали, і вона жила ще довго–довго».
А це ще один спогад. Його записав волинський краєзнавець Ярослав Царук зі слів мешканки села Охнівка Володимир–Волинського району Рой Ганни Аврамівни, 1917 р.н. Це село спалили і знищили поляки 12 березня 1944 року. У рамках відзначення 70–річчя Волинської трагедії тут має бути встановлений пам’ятник 101 мешканцю села, які загинули від рук вояків Армії Крайової. Прізвища їх вдалося встановити, хоча насправді жертв було набагато більше — понад 160.
«Це було 12 лютого 1944 року. Зима була сніжна й холодна. Кругом палали села, а в нас, Богу дякувати, було в селі більш–менш спокійно, хоча вже кілька разів навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, єднають люд, і ми, селяни, сходилися до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями, аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора із сином Іванком, якому було вісім років, та шестирічним Сергійком я з чоловіком пішли до сусіда Млинара Якова. В хаті були його дружина Марія Калинківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Гергель Клим, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше що в хаті було настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягненими та взутими на випадок тривоги, щоб зразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла–диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і вже вкотре вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не було — це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: «Вставайте та втікайте. Швидше!» В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі, аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали, і поки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки — хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж у хату вскочив поляк iз лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, вона впала, а він ще хлопця Іванка вдарив, і цей заплакав–закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на подвір’я, і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь, і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила–двійчата (залізні вила з двома зубами, якi використовували для скирдування снопів) і підніс та вкинув у криницю, а тоді настромив восьмирічну Христину Мазур і, піднісши, — дівчинка звивалась на вилах, плакала, кричала, — жбурнув у криницю за першою дівчинкою. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг якимсь прутом військовополоненого (вiн перебував серед селян, втікши з німецького табора) і теж жбурнули в криницю за дівчатами, а за ним вкинули коловорот. «Нехай їм м’яко спиться (по–польськи)», — вишкірився в усмішці бандит і кинув у криницю подушку і якесь лахміття. Це пройшло дуже швидко, всі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного братика Христини Мазур, і теж вкинули у колодязь.
І тут моя мама впізнала одного поляка в темноті снігової ночі, що був родом з Охнівки і проживав на другій вулиці, та крикнула: «Вікторцю (так кликали поляка), що то ви робите?». Цей відвернувся і крикнув по–московськи: «Женщін і дєтєй нє трогать!». Тут же підійшов ще один і сказав: «Нє руш кобєте з децьми!».
До речі, Ярослав Царук оприлюднив нещодавно у газеті «Волинь нова» цікавий факт. Працюючи в архівах СБУ, він натрапив на кримінальну справу члена ОУН Миколи Петровича Степанчука, якого у 1947 році суд не засудив, а виправдав. Разом iз ним були виправдані ще кілька вояків УПА. Чому радянська каральна машина не засудила «українських буржуазних націоналістів»? «З архівної справи видно, що напередодні акції проти поляків у липні 1943 року відділ, керований ройовим Степанчуком, який мав на озброєнні гвинтівки, два автомати і ручний скоростріл, оголосив полякам, що їм треба для власної безпеки виїхати. Для цього необхідно забрати все майно, худобу, птицю, завантажити на підводи, взяти все, що можна, і повстанці їх будуть супроводжувати. 16 родин вояки перепровадили під охороною до річки Західний Буг. На мосту попрощалися, не завдавши жодної шкоди. Я особисто читав цю справу. Слідчий допитувався, чи не били біженців прикладами, чи не ганьбили словом. Не отримали жодних доказів» — пише Ярослав Царук.
Може, сьогодні замість того, щоб рахувати взаємні образи і жертв, мірятися літрами пролитої крові, краще шукати ось такі приклади гуманізму та людяності, віддаючи належну шану тим, хто у страшній кривавій м’ясорубці залишався людиною? А таких немало як серед поляків, так і серед українців. Скільки волинських селян переховували польські родини, допомагали їх вивозити подалі від біди, рятували польських дітей, виховуючи їх, поки стихне кривава міжетнічна різанина. Скільки поляків попереджали своїх українських сусідів про небезпеку, допомагаючи врятуватись. На таких прикладах треба виховувати нині українську та польську молодь, якій жити пліч–о–пліч iз сусідами в мирі та взаємоповазі в єдиній Європі.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
