Якось я по телевізору чула, як Михайло Поплавський говорив, що треба любити свою Україну, як неньку. А як же любити українські закони?
Напишу про своє життя. Я закінчила школу в 1949 році, а далі вчитися мені було «не положено», бо мого тата, простого сільського вчителя, у 1937 році зробили «ворогом народу». То мені вже не можна було вчитися, тільки працювати. Я й пішла працювати в колгосп за трудодні. У кінці року отримувала по 200 грамів зерна і по 5 копійок за трудодень. Зерно давали, а 5 копійок забирали як податки. Я як дочка «ворога народу» не мала права відмовлятися від будь–якої, навіть найважчої роботи. А в разі чого бригадир нагадував: «Що, захотіла до білих ведмедів, туди, де твій тато поїхав?».
Так я пропрацювала в колгоспі 15 років. Потім у селі відкрили продуктовий магазин, і в правлінні колгоспу запропонували мені піти туди продавцем. Там я й працювала до самої пенсії. А коли в селі роздавали земельні паї, то мені сказали: «Тобі не положено. Ти не колгоспниця». Я хоч і працювала в магазині, та все одно мені щороку давали 20 соток буряку полоти.
Тепер кажуть, що ми діти війни. То навіщо смикати людей, як у держави нема грошей на нас? Хто молодший і ще годен добиватися — той щось ще зміг вибити. А іншим «не положено».
Лідія КОЗАЧУК, дитина війни