Я літератор, і цілком зрозуміло, що мене особливо цікавлять непересічні особистості — своєю заангажованістю в обраній справі, невситимою самовіддачею, боротьбою за досягнення поставленої мети, та навіть своєю розкутістю, неординарністю, іноді навіть шокуючою поведінкою перед телеглядачами.
Але буду говорити саме як телеглядач, адже знаю свого героя лишень із теледебатів, участі у тих чи інших телевізійних проектах.
Ітиметься про знаного багатьом В. Колесніченка. Так, того самого автора горезвісного мовного закону, ретельного дослідника суперечливих подій воєнного і повоєнного часу, в яких були задіяні бійці УПА, а насамперед їхні провідники.
Ось і зовсім недавно В. Колесніченко брав участь у «шустерівських» теледебатах про волинські події 1943 року, відомі ще як польська різня.
Більшість учасників говорили, що вину за ту трагедію варто покласти на обидві сторони, маючи для переконання телеглядачів масу неспростовних аргументів. Але головне: майже всі вони схилялися до думки, що наша кількавікова історія польсько–українських стосунків від самого початку складалася як історія взаємин агресора і закріпаченого, в багатьох проявах доведена до кривавої вибуховості. Попри все це, якщо ми хочемо розбудовувати наші подальші сусідські дружні взаємини, то мусимо самі просити прощення за гріхи наших попередників, отримавши одночасно жадане і єдине в цій ситуації можливе «Прощаю і прошу прощення».
В. Колесніченко прийшов на теледебати з певним доробком дослідницької праці. І він із готовністю зачав перераховувати злочини українців перед поляками — і тієї зловісної осені, і раніше, і пізніше, висновуючи логічну нитку судження аж до проголошення фашистами не тільки бійців і провідників УПА, а й переважної більшості нас із вами, хто притримується засад українства.
Виглядало це дуже своєрідно, навіть кумедно.
А обличчя його, обличчя! Напевно, не кожному акторові вдасться досягти такого виразу обличчя! Коли він перераховував випадки убивств, ґвалтувань і тортур, не забувши згадати і про зраду Мазепи та уявну жидофобію Петлюри, аж до нашої вини перед останнім російським імператором і поневаженим портретом ката всіх народів Сталіна, обличчя його випромінювало якусь невимовну радість. Чого б то радіти в такі хвилини? І з подивом доходиш якогось сатанинського висновку: він радіє злочинам синів України. Ось коли інший учасник теледебатів зачинає перераховувати злочини супротивної сторони — о, тоді В. Колесніченко хмурніє, тоді його горло наче судоми душать, він надувається у злості, він багряніє!
Що ж, люди бувають різні. Але коли б ішлося про пересічну людину — хай би вже. А то ж про одного з лідерів провладної партії, одного із тих, хто формує її політичну програму, зрештою веде народ — тільки до чого? До того, як заявив його шеф, а наш гарант, що ми через двадцять років будемо жити краще, ніж народ Гренландії? Є в цьому якийсь перегук з обіцянкою М. Хрущова побудувати комунізм у вже безславно проминулих вісімдесятих роках.
Тут буквально кілька слів треба додати про поділ України на два табори. Я також гадаю, що вона поділена. Але ділимося ми не на східних і західних, ділимося ми на грабіжників і пограбованих. До людей із великими достатками належить і наш герой. Ні, в мене немає жодних доказів його статків. Однак же відомо, що заклик «Злодій має сидіти за ґратами» не спрацював, бо довелося б ув’язнювати чи не всю провладну верхівку. Але хто ж мені доведе, що мільйонних статків за якихось кілька (ну хай кільканадцять) років можна домогтися чесною працею? Ось ми ж із вами чорно працюємо — і що з того?
То для кого ж В. Колесніченко і його колеги розбудовують світле майбутнє нашої держави? Тільки не для українських українців! Розбудовують — для малоросів, зросійщеної маси, для тих, хто відрікається свого роду–племені.
Микола СУЛА
Львів