Удар у спину — саме так можна оцінити звернення 148 народних депутатів України до Сейму Республіки Польща, в якому ті просять визнати Волинську трагедію «геноцидом польського народу».
Лист до депутатів Сейму РП і його маршала (спікера) Еви Копач наприкінці минулого тижня підписали «регіонали» (щоправда, не всі), комуністи і кілька позафракційних. Серед підписантів — Симоненко, Колесніченко, Лук’янов, Шуфрич, Богословська, Бондаренко, Чечетов, Тедеєв, Кінах, Олійник, Буряк, Сальдо, Царьов, Калетнік, Стоян, Ландик, Гайдош, Джига, Кузьмук, Пресман, Безбах, Мармазов, Голуб, Миримський, Фабрикант, С. Клюєв, Я. Табачник, О. Табалов та ін.
«Просимо вас, депутатів Сейму Республіки Польща, підтримати рішення Сенату, визнати Волинську різанину ОУН–УПА геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів», — ідеться в документі, написаному польською мовою. На переконання українських парламентаріїв із владної більшості, різна трактовка Волинського злочину «вбиває клин між двома країнами», і «розвиток зміцнення українсько–польської дружби неможливий, якщо віддати забуттю пам’ять сотень тисяч ні в чому неповинних громадян — білорусів, поляків, євреїв, циган, росіян, українців, усіх тих, хто загинув у волинській різанині». Нардепи вважають своєчасною ініціативу поляків із цього питання і наголошують, що через ксенофобські та неонацистські настрої українці не мають змоги дізнатися правду про Волинську трагедію.
Нагадаємо, у самому польському Сеймі ще триває суперечка щодо тексту резолюції до 70–х роковин Волинської трагедії.
Історик Володимир В’ятрович, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, про ініціативу 148 українських нардепів відгукнувся так: «Можна спробувати зрозуміти польських політиків, які говорять про геноцид на Волині. Таким чином вони хочуть говорити про страждання лише поляків, замовчуючи вбивства українців. Очевидно, до цього спонукає їхнє бачення польського патріотизму. Але навіть найбільш викривлене бачення патріотизму не проглядається в заяві депутатів Верховної Ради України, які звертаються до польського парламенту з проханням визнати події на Волині геноцидом. Ці люди не лише не знають української історії, не лише не хочуть її знати — вони хочуть знищити цю історію, а відтак і країну, народ якої вони ніби представляють».
Також багато хто з політичних експертів відзначає: Волинську трагедію закликають визнати геноцидом поляків передусім ті, хто не визнає геноцидом Голодомор в Україні.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
