Донбас не тягне?

Голова Донецької облдержадміністрації Андрій Шишацький наважився публічно визнати те, що давно перестало бути секретом для жителів регіону: індустріальний край поступово сповзає в прірву економічної стагнації, споживаючи більше, ніж заробляє. Зокрема, як підрахувало обласне Управління статистики, загальний обсяг виробництва з початку поточного року впав майже на 10 відсотків, а, наприклад, у багатому на святкові дні травні взагалі ледь сягнув 86% порівняно з тим, що було минулоріч. Чергова хвиля кризи особливо сильно зачепила машинобудування, де падіння показників становить 20,7%, сферу видобування неенергетичних корисних копалин та розроблення кар’єрів — на 17,8%, транспорт — на 15,6% , виробництво електроенергії — на 9%. Експорт товарів із Донецької області склав 4309,8 млн. доларів, або 87,4% до попереднього 2012 року, також не вельми успішного.

Наслідком стрімкого економічного штопору став факт перевищення на 2,7 млрд. гривень загальних збитків підприємств області над отриманими ними ж прибутками. Що це означає простими словами, годі, мабуть, пояснювати: колишній «промисловий локомотив», що задавав темп усій «господарці» країни, нині міцно усівся на шию державному бюджету.

«Порожняк» як спосіб буття

Звісно, стратегічною продукцією Донбасу є вугілля та метал. Якщо перший дає початок кільком технологічним «ланцюжкам», на виході яких отримуються кокс та електрика, то другий забезпечує державі левову частку валютних надходжень від імпорту. Падіння показників у цих галузях не таке катастрофічне, але погрожує масштабними наслідками.

Вуглепром Донеччини переживає затяжну кризу перевиробництва. Позаяк урядова програма тотального переведення українських ТЕЦ з газу на вітчизняне тверде паливо провалилася, підняте на–гора шахтарями «чорне золото» не знаходить збуту. Звідси й зниження галузевих показників на 6,4 відсотка. Остання цифра могла б стати значно вищою, якби Кабміну не вдалося умовити приватні електростанції Ріната Ахметова приймати паливо від копалень, що залишаються поки що в державній власності. Як твердять незалежні експерти, компроміс було досягнуто дорогою ціною: за обіцянку «посприяти» власникові SCM–холдингу під час остаточної приватизації українського Вуглепрому.

Дрібні ж продуценти палива фактично покинуті владою напризволяще. Зокрема, нещодавно про припинення видобутку оголошено в шахтоуправлінні ім. Чапаєва, найстарішому вугільному підприємстві Шахтарська. Свого часу трудовий колектив, рятуючи рідну копальню, вирішив узяти її в оренду. Згодом, відчувши потребу в інвестиціях, «у долю» запросили заможного донецького підприємця. Нині ж новий хазяїн рішуче згортає виробництво, твердячи, що збуту видобутого палива нема й не передбачається. Шахтарям, що залишилися без роботи, в кращому разі пропонується влаштуватися на інше підприємство приватника, куди доведеться щодня мандрувати автобусом кількадесят кілометрів.

Металургійний комплекс Донецької області «спікірував» на 15% ще минулого 2012 року внаслідок різкого підвищення вартості сировини та водночас падіння цін на світових ринках і зараз продовжує сумний шлях донизу. Серед факторів, які мали фатальний вплив останнім часом, фахівці відзначають введення квотування імпорту коксу, що робилося нібито в інтересах вітчизняних вуглярів, але вдарило по їхнiх суміжниках–металургах.

Хоча й тут наявні свої нюанси. Приватизовані металургійні гіганти Донеччини декларують астрономічні збитки в 5,8 млрд. гривень, а плавильні печі все одно палають, прокатні стани цілодобово працюють, готовий метал спритно відвантажується закордонним замовникам. Не є великим секретом, що парадокс виникає внаслідок так званої «мінімізації» оподаткування, коли головні зиски перепомповуються в іноземні офшори. Донеччанам же залишається винятково хвора екологія.

У пошуках офірного цапа

На такому тлі краєм почали гуляти чутки про неминучу відставку «губернатора» Андрія Шишацького. Мовляв, Київ роздратований неспроможністю провінційного очільника впоратися з негативними економічними тенденціями. Щодо рядових донеччан, то вони навряд чи триматимуться за керівника, при якому борги iз зарплатні перевищили 189 млн. гривень, збільшившись з початку року на чверть. Неабияку активність проявляє і нардеп Анатолій Близнюк, який колись уже очолював обласну адміністрацію, а зараз, судячи з усього, не проти повернутися в старе, насиджене крісло.

Знавці місцевої ситуації натякають, що можлива чиновницька рокіровка в «шахтарській столиці» матиме не лише економічне підґрунтя. Свого часу Шишацький, маловідомий підприємець, який встиг попрацювати на багатьох фірмах Р. Ахметова, був висунутий у донецький «білий дім» внаслідок розподілу сфер впливу між фінансово–промисловою імперією найбагатшої особи країни і так званою «президентською Сім’єю». Зараз, коли остання незрівнянно зміцнила свої позиції, бажання поставити власного «смотрящего» над регіоном не виглядає пустою забаганкою.

А вихід — навпроти?

Тривожні симптоми в промисловому комплексі Донеччини почали проявлятися ще минулого року, але тоді регіон купався в золотому дощі, який проливався на нього під маркою футбольного Євро–2012. На жаль, шалені гроші якщо й не були розкрадені, то витрачалися вкрай неефективно, без погляду на перспективу. От і стоять нині порожніми претензійні комплекси аеропорту та залізничного вокзалу. Збудовані «під болільників» готелі, як визнав А. Шишацький, заповнені ледь на 30—40 відсотків, простоює інша туристська інфраструктура.

Тим часом шанс на відродження старому промисловому району може дати енергійний розвиток нетрадиційних галузей виробництва. Наприклад, «під завісу» радянської влади на Донбасі встигли реалізувати програму створення робочих міст для шахтарських дружин, у рамках якої в малих містах було побудовано низку добре оснащених підприємств легкої промисловості. Частку з них у добу «перебудови» розікрали та позакривали, але решта лишилися, працюють. Правда, здебільшого там сьогодні практикують давальницькі схеми, коли готова продукція, виготовлена за копійки, відправляється за кордон. Тим часом велетенський власний споживацький ринок починається буквально за вікнами фабрик.

Як твердить Донецький облстат, поточного року вартість реалізованих через торговельну мережу товарів широкого вжитку виросла на 13,5%, зокрема, одягу на 6,2%, текстильних товарів та галантереї на 12,2%, взуття — на чверть. Та лише кожна сьома одежина i лише кожна сорокова пара черевиків була вітчизняного виготовлення.

Ще однією потенційною «точкою росту» донецької економіки вважається мале підприємництво. В області зареєстровано 26170 малих підприємств, що є другим, після столиці, показником в Україні. Не бракує й кваліфікованих кадрів для будь–якого різновиду комерційної діяльності. Але навіть на своїй «малій батьківщині» нинішній біло–блакитний режим створив нестерпні умови для незалежного підприємництва. Як результат, третина донецьких мікропідприємств повідомила в чергових податкових деклараціях про «мінусові» підсумки діяльності, за чим логічно мусить слідувати закриття.

Зрештою, все зводиться до нагальної потреби реформ. Без них — нема Донбасу ходу.