Обранці мають стати впливовими

На вітчизняному ТБ дуже мало програм, у яких би серйозно, без елементів шоу, говорили про суспільне життя і політичні проблеми. Одна з них — «Дорогі депутати», які виходили з лютого на кабельному ТВі, а тепер перемістилися на «5–й канал». Ми говоримо з ведучими аналітично–інформаційного проекту Юлією Банковою й Андрієм Сайчуком.

Про бабу Маню з Жашкова, закручування гайок на «Інтері» і сюжети про песиків на «Першому»

— Юліє й Андрію, ви як пара ведучих почали працювати в ранковому ефірі ТВі. Чому свого часу з відоміших «Першого Національного» й «Інтера» перейшли на маленький опозиційний канал?

Ю. Б.: — На ТВі я прийшла у вересні 2010–го через цензуру на «Першому Національному». Перед тим мене з оператором відправили на зустріч Президента з іноземними журналістами — від українських журналістів була я одна, представниця державного каналу. Перед самими дверима до мене підійшли і сказали: «Ви туди не заходите». Оператора пустили, щоб «картинку» зняти, а журналіст український, виявилося, там не потрібен, хоча я була офіційно акредитованою на захід. Приїхала на канал обурена. Сказала, що ніякого сюжету робити не буду. Ще був інцидент, коли Ганна Герман на одному з офіційних заходів розповідала неприємні речі про Україну і все, що в країні відбувається, я про це написала у «Телекритику». Після цього мене відсторонили від політичних зйомок, відправляли готувати сюжети про песиків чи культуру в Києві. Протримавшись на НТКУ ще зовсім трохи, я написала заяву на звільнення, а на Фейсбук — про бажання працювати на ТВі Роману Скрипіну (тоді очолював на каналі інформаційну службу і був заступником головного редактора. — Авт.).

А. С.: — Я тележурналістом почав працювати на «5–му каналi», практично відразу, як його запустили. У 2005–му перейшов на новий К1, який готували до запуску. Працював спецкором в «Одному тижні». Там була цікава амбітна команда, яка намагалася зробити канал для тих, хто не дивиться ТБ. Мені тоді здалося це цікавим. При всій повазі до «5–го каналу» — я зараз там знов працюю — робота репортера на інформаційному каналі, що видає щогодини новини, більш рутинна. Мені хотілося чогось трохи іншого, місця, де можна поекспериментувати. Потім, коли на «Інтері» змінився власник і менеджмент, це вже 2007 рік, я був серед журналістів, які з К1 перейшли на основний канал медіа–групи. У мене не найкраща російська, тому мене цікавило питання застосування моєї української мови. Мені керівництво казало, що восени точно «Подробиці тижня» стануть україномовними. Ці плани не реалізовані й понині. «Інтер» — великий, масштабний канал, і тому досвід роботи там особливий. Скажімо, я спробував написати сценарій для «документалки». Але у якийсь момент — наближався 2010 рік — там почали закручувати гайки, цензурувати новини, диктувати, які сюжети треба робити. Тому наприкінці 2009–го я звільнився. Найкомфортнішим місцем для роботи журналістом був канал ТВі. Так склалося завдяки збігу обставин. Перше — власником був іноземець, який не мав бізнесу в Україні, тому на нього мало чим можна було тиснути. Друге — опозиційним власника змушувала стати (чи дозволяла) невидача телевізійних ліцензій. І підібралася команда людей, які хотіли просто говорити правду.

— Зовсім недавно, наприкінці квітня, ви були серед тих трьох десятків журналістів, які — незадоволені непрозорістю зміни власників ТВі — звільнилися з телеканала. Після цього інколи вмикаєте цю кнопку?

Ю. Б.: — Звички вмикати телевізор удома взагалі немає. Хоча сюжети новин ТВі раніше ми дивилися. Я знала, що тільки мої колеги найкраще і найповніше розкажуть про справді найважливіші події. Дивилася розслідування «Знака оклику». Зараз триває якийсь адаптаційний період, коли хочеться забути про ТВі. Тому що було впродовж останнього часу багато неприємностей, пов’язаних iз каналом. Хоча в соцмережах інколи трапляються якісь перепощені новини про ТВі.

А. С.: — Кажуть, проблема українських телевізійників у тому, що вони самі не дивляться телевізор. Але причина небажання дивитися ефіри в тому, яким сформувався вітчизняний медіа–ринок. Менеджери великих каналів кажуть, що орієнтуються на бабу Маню з Жашкова. Це сленгова назва середньостатистичного українського глядача. У ТВі була інша історія, канал орієнтувався на іншого глядача. Що відбувається в ефірі зараз — не слідкую.

Про обіцянки депутатів і гречку, яку вже з’їли

— Ще в лютому на ТВі почав виходити проект «Дорогі депутати», ведучими якого ви є. Тепер його показує «5–й канал». Яким чином готується кожен випуск?

А. С.: — У першу чергу ми беремо цікаві поточні історії (хоча важливо не перетинатися з новинами). Але не всі. Наприклад, заступника міністра фінансів минулого тижня звинуватили в тому, що він прийшов у Верховну Раду і виступав п’яним. Це телевізійна історія. Якщо цензура пропускає — її показують по телевізору. Але це історія не для «Дорогих депутатів». Бо нам важливі кількісно–якісні показники роботи власне народних депутатів. Ми говоримо про те, які закони лобістські; яка фракція найбільше подає законопроектів; чи виконують свої перед­виборчі обіцянки обранці. Мета програми «Дорогі депутати» — не показувати виступи обранців–шоу­менів у стінах Верховної Ради чи телевізійній студії або їхню участь на гламурно–світських заходах, як це роблять на інших каналах. Ми хочемо показати глядачам, як працюють (і чи працюють узагалі) ті, хто перед виборами роздавав безліч обіцянок.

Ю. Б.: — У нас є конкретні плани щодо мажоритарників, бо про них — окрема рубрика, і ми їздимо по округах знімати матеріал: дізнаємося, чи працює депутатська приймальня, чи звертаються туди виборці і чи вирішуються їхні проблеми.

— Залишається проблема закритості депутатів і Верховної Ради загалом. За кілька місяців, відколи з’явився телепроект, у ваших стосунках із конкретними обранцями, апаратом ВР щось змінилося?

Ю. Б.: — Нам дуже допомагає «Опора», яка є партнером «Дорогих депутатів», ідеологом проекту, що забезпечує аналітичну складову. Рівень довіри до громадської мережі дуже високий і серед депутатів, і серед виборців. Це допомагає, нехай і повільно, досягати головної мети, заради якої ми створювали проект, — зробити парламент відкритішим. Наприклад, суспільству важливо знати, хто є помічниками народних обранців. Зокрема й тому, що впродовж року на них витрачається з державного бю­джету близько 107 млн. гривень. Коли ми намагалися з’ясувати прізвища помічників, спочатку зіткнулися з тим, що їх неохоче надавали як опозиційні депутати, так і представники партії влади. Усі присилали відмовки, мовляв, це персональні дані, які не можна розголошувати. Коли ми підходили до депутатів iз камерою, казали, що обов’язково вишлють, але ми так нічого й не отримували. Але потихеньку (ми з одного боку з камерами, «Опора» з іншого — з офіційними запитами) — і вдалося назбирати інформацію про помічників від більшості обранців.

Нереально закритими залишаються комітети Верховної Ради. Навіть акредитовані в парламенті журналісти не можуть потрапити на їхні засідання, якщо попередньо, за день–два, не зідзвонилися з конкретним депутатом і не попросили, щоб він спустився і буквально за руку провів туди. Хоча існує положення про те, що з карткою акредитації журналіст може заходити у будь–яку будівлю ВР. Але є шпарини, які дозволяють апаратчикам установлювати свої правила. Сподіваємося на зрушення, якщо розглянуть запропонований опозиційними депутатами законопроект про зміни до нормативу про роботу парламентських комітетів. Добре вже те, що про це говорять.

А. С.: — На різні заходи і в ток–шоу депутатів запрошують як «зірок» — упізнаваних людей. Обранці і сесійну залу часто перетворюють на шоу, влаштовуючи штурханину і бійки. А серйозні питання насправді вирішуються саме у комітетах ВР, у які не пускають журналістів. Я минулого тижня говорив Миколі Томенку (голові Комітету з питань свободи слова ) про те, що, маючи по кілька своїх людей у комітетах, опозиція може проводити журналістів на засідання. Коли опозиція каже, що не має важелів впливу, це не зов­сім так. Депутати — обранці народу. Вони мають апелювати до людей і можуть робити це через журналістів. А у нас непровладні депутати часто вибирають іншу тактику: навіть на засідання комітетів не будемо ходити, бо хто нас слухає?!

Думаю, що навіть серед більшості депутатів у нас є прогресивно налаштовані люди. Бо Україна все ж не Буркіна–Фасо. Не хочу образити африканську країну, але у нас більше користувачів інтернету, ніж один відсоток населення. У нас понад 40 відсотків. Третина користувачів бере новини з інтернету. Тобто наші люди більш обізнані. І законсервувати будь–яку інформацію тут складніше.

Парламент залишається в Україні найдемократичнішою інституцією, якщо порівнювати з адміністрацією Президента і Каб­міном. Ми не хочемо надмірно критикувати депутатів. Ми хочемо допомогти їм зрозуміти, що вони можуть бути впливовими. Хоча нинішні реалії пронизані іронією стосовно депутатів і ви­борців. Коли людину запитують: що вам дав депутат, а вона відповідає: дав гречку, її вже з’їли.

«Журналісти мають розуміти, що ми не ковбасу нарізаємо»

— Як «Дорогі депутати» потрапили на «5–й канал»?

Ю. Б.: — Авторські права на проект належать «Опорі» і нам з Андрієм. Коли ми пішли з ТВі, звичайно ж, цей проект забрали. За угодою з грантодавцем, ми могли виходити принаймні ще півроку. Ми почали шукати майданчик для цього. «5–й канал» — з більшими, ніж у ТВі, покриттям і аудиторією.

А. С.: — Після того як на ТВі відбулися всі пертурбації, Юрій Стець (член Комітету ВР з питань свободи слова та інформації. — Авт.) через соціальні мережі запропонував допомогу журналістам, які звільнилися, щодо працевлаштування. Ми скористалися підказкою і зателефонували Юрію.

— За словами Ольги Айвазовської, координатора громадської мережі «Опора», на ТВі фінансовою основою співпраці проекту з каналом була участь 50 на 50. За цим принципом співпрацюєте і з «5–м каналом»?

А. С.: — «5–й канал» так само надає нам майданчик, а ми робимо програму.

— Скільки людей працює над проектом? Чи заважає вам те, що проект є малобюджетним?

Ю. Б.: — У нас іще є режисер–оператор. Увесь аналітичний матеріал надає «Опора».

А. С.: — Якби було більше грошей, можна було б думати про якесь мінімальне покращення візуалізації і збільшення ефірного часу. «Дорогі депутати» насправді програма для специфічного глядача, для якого важливіша не форма, а суть. Хоча ми намагаємося давати непересушену інформацію. Наш проект — це не інфотеймент, про який трохи не 10 років тільки й говорять менеджери великих каналів. Вони його впровадили, схрестивши новини з ентертейментом, і тому повсюдно в ефірі «з’їли, вбили, закопали». Кожен телеменеджер вам скаже: «Новини — це товар, який продається». Ми — я, Юля — так не вважаємо. Журналісти мають розуміти, що ми не ковбасу нарізаємо. Як би це гучно не звучало: журналісти виконують певну суспільну місію. Як не дивно, в Україні до журналістів один iз найвищих рівнів довіри — понад 70 відсотків. Ми, журналісти, вважаю, не заслуговуємо на такий рівень довіри.

Ю. Б.: — Зараз, щоб робити цікавий інформаційний продукт, необов’язково мати великі гроші. Коментарі можна знімати навіть на телефон — і це можуть дивитися краще, ніж зйомки у розцяцькованій студії. Ми знімаємо на маленьку сучасну камеру, яка поміщається у руці.

— Ви з команди журналістів, які з вересня обіцяють запустити інтернет–проект Hromadske.tv. Чим реально займаєтесь?

А. С.: — Цей проект насправді не на один рік. Він — мегамрія української журналістики і взагалі суспільства. Проект ні для кого не є бізнесом. В усіх, хто об’єднався, є бажання робити важливі для суспільства програми. Знімати ми, телевізійники, вміємо.

Ю.Б.: — Ми поки що не плануємо вести цілодобове мовлення, втім кожен журналіст: я, Андрій, Роман Скрипін, Сергій Андрушко, Настя Станко, Мустафа Найєм, інші — уже знаємо, які програми хочемо робити. Спочатку у тестовому режимі збираємося запустити щотижневу інформаційну, до випуску якої долучатимуться всі. Із вересня, плануємо, вона буде щоденною. Далі будуть і дитячі, й аналітичні. Сподіваємося, все у нас вийде.